Діяльність українського національно-визвольного руху залишається ключовою проблемою для вибудовування спільного, україноцентричного погляду на один з найважливіших етапів української історії – ХХ сторіччя, а точніше періоду Другої світової війни та повоєнного періоду.
Заявлена наукова проблематика висвітлена у працях: Н. М. Довганика, Д. В. Вєдєнєєва, І. О. Мамонтова, В. З. Ухача, В. С. Кубіка та інших [7].
Метою дослідження є здійснити аналіз діяльності української повстанської армії (далі - УПА) в рамках радянського законодавства періоду 1942 - 1956 років.
Радянський тоталітарний режим, після Другої світової війни стикнувся з активним рухом опору на заході УРСР, що було зумовлено бажанням українського народу, реалізувати своє право на самовизначення. Враховуючи популярність і боєздатність повстанських підрозділів, радянському керівництву, окрім застосування збройних сил проти УПА, довелося вести й інформаційну війну, яка вже давно стала основою зброєю тоталітарних режимів. Використовуючи пропагандистську машину, сталінське керівництво позиціонувало український національно-визвольний рух як бандитський, паралельно з навішуванням ярликів «буржуазних націоналістів» [1, с. 376].
На цьому сегменті варто сконцентруватися більш детально. Тодішній радянський кримінальний кодекс 1926 року розглядав бандитизм як організацію озброєних банд і напад на громадян, окремі будівлі або знищення інфраструктури [2]. Тобто основним критерієм за яким радянська влада могла кваліфікувати організовану групу людей як банду був метод діяльності. На нашу думку, це суперечлива стаття, адже подібне специфічне формулювання цієї правої норми дозволяє класифікувати національно-визвольні партизанські рухи як банди.
Сучасні теоретики кримінального права, замість раніше згаданого емоційно забарвленого терміну використовують новий, більш нейтральний та науково-об’єктивний: незаконне збройне формування (далі - НЗФ). На думку професора В. Серватюка та доцента М. Поліщука, НЗФ – це воєнізовані угруповання, що переслідують певні політичні, національно-сепаратистські або кримінальні цілі, озброєні різнотипною зброєю, не мають чіткої структури та єдиного управління, керуються авторитетними, політичними, військовими або кримінальними лідерами, ведуть для досягнення певних цілей озброєну боротьбу з органами державної влади, між собою, а іноді й проти мирного населення [3, c. 132]. На нашу думку, даний термін є більш коректним, адже є велика різниця між бандформуваннями і повстанськими загонами. Перші мають за мету наживу, а другі висувають політичні цілі. У нашому випадку, Українську повстанську армію в окремих класифікаційних аспектах, можна у певній мірі підвести під критерії НЗФ. Проте радянське законодавство часто ототожнювала суто політичні та кримінальні правопорушення, поєднуючи бандитизм і контрреволюцію, бандитизм і націоналізм [2]. Подібні формулювання дають нам право говорити про несправедливу упередженість та ідеологічну заангажованість радянського кримінального законодавства.
Тоталітарність та нерозвиненість радянського карного законодавства активно використовувалося комуністичною елітою, щоб розширювати свої можливості у боротьбі з українським рухом опору і легітимізувати використання репресивно-каральних методів проти симпатиків української незалежності та самих українських повстанців [4, c. 202].
Було би важко охарактеризувати діяльність УПА у світлі радянського законодавства без основного закону СРСР – Конституції 1936 року. На нашу думку, діяльність УПА знаходила свою правову легітимізацію у статті 17 Конституції. Згідно згаданої статті, кожна республіка СРСР мала право на вихід із нього, проте процедура реалізації права на вихід не була прописана на законодавчому рівні до 1990 року [5; 6].
Враховуючи те, що тоталітарність радянського режиму не передбачала створення опозиційних партій, проведення прозорих референдумів, то єдиним можливим способом реалізації права на вихід України із СРСР ставав збройний опір, який і використовувала УПА.
Отже, діяльність Української повстанської армії хоч і підпадала під статтю 56 кримінального кодексу СРСР 1926 року, проте знаходила своє відображення у статі 17 Конституції СРСР. Враховуючи аспекти загальнотеоретичної юриспруденції, які стверджують, що конституційні норми завжди мають вищу юридичну силу і залишаються чинними навіть у випадку виникнення колізій з іншими кодифікованими нормативно-правовими актами, можна стверджувати, що діяльність УПА була конституційною у рамках радянського законодавства.
Література:
1. Ремарчук Т. Збройна боротьба радянських регулярних військ проти відділів УПА та підпілля ОУН(б) у Львівській області (1944–1950) Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2012. № 22. С. 373-387.
2. Уголовный кодекс РСФСР редакции 1926 года. URL: https://docs.cntd.ru/document/901757374 (дата звернення 18.09.2021 р.).
3. Серватюк В. М., Поліщук М. М. Структура незаконних збройних формувань та особливості їхньої тактики дій на південному сході України. Військові науки. 2015. № 63. С. 131-146.
4. Довганик Н. М. Український національно-визвольний рух у роки Другої світової війни. В кн.: Українське суспільство на шляху до політичної нації: історія і сучасність: колективна монографія / Кер. кол. авт. і наук. редакт. І.Д. Дудко; МОН України Держав. вищ. навч. закл. «Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана», Ін-т історії українського суспільства. Київ: КНЕУ, 2014. С. 202.
5. Конституция (основной закон) Союза Советских Социалистических Республик. URL: http://www.hist.msu.ru/ER/Etext/cnst1936.htm (Дата звернення 18.09.2021 р.).
6. Закон СРСР від 03.04.1990 № 1409-I. URL: https://uk.wikisource.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%BD_%D0%A1% D0%A0%D0%A1%D0%A0_%D0%B2%D1%96%D0%B4_03.04.1990_%E2%84%96_1409-I (дата звернення 18.09.2021 р.).
7. Ухач В. З. Історія держави і права України (конспекти лекції): навчальний посібник. Тернопіль: Вектор, 2011. 378 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
