Динаміку та виклики державотворення в пострадянській Україні можна зрозуміти й оцінити лише в контексті історії України. Її історія, як і багатьох інших націй Східної та Центральної Європи, була зіпсована невдачею чи обмеженою державністю.
Мета дослідження – висвітлення еволюції центральних органів влади в період директорії УНР.
У світлі розриву та різноманіття правових і політичних інститутів історія України не піддається конфігурації як лінійна національна історія за зразком західних історичних наративів національної держави, які, як правило, зосереджуються на династичних та інституційно-адміністративних чинниках. Пострадянській Україні бракує «історичної легітимності», яка випливає з чітких і «ідентифікованих» інституційних традицій та стабільних територіальних кордонів. Більше того, церква, еліта, мова та культура зазнали утисків, були зруйновані чи знищені і, не могли служити міцними стовпами національної історії. Як стверджував дослідник фон Хаген, «сьогоднішня Україна - це дуже сучасне створення, з невеликим твердим прецедентом у національному минулому» [3, с. 235].
Тимчасовий революційний державний орган, створений Українським національним союзом 14 листопада 1918 року для керівництва поваленням гетьмана Павла Скоропадського. Повстання проти гетьмана прискорило його проголошення того дня «федеративного союзу» з майбутньою небільшовицькою Росією. На початку Директорію очолював Володимир Винниченко - представник Української соціал-демократичної робітничої партії, до неї входили: верховний отаман Симон Петлюра - партія Українська соціал-демократична робітнича, і делегат від січових стрільців - Федір Швець, який представляв селянську асоціацію, Опанас Андрієвський від української партії соціалістів-незалежників, та Андрій Макаренко - безпартійний член, делегат робітників-залізничників [5, с. 125].
Директорія сформувала тимчасовий уряд - Виконавчу раду у державних справах. Повстання призвело до зречення Скоропадського на користь його Ради Міністрів, яка, у свою чергу, поступилася владою Директорії. Новий уряд - Рада національних міністрів УНР - створена указом Директорії від 26 грудня 1918 р. під головуванням Володимира Чехівського. Директорія скасувала багато з урядових гетьманом законів і інститутів, відновила законодавство Центральної Ради. Найважливіші з цих законів стосувалися розподілу землі, встановлення української мови як державної, автокефалії православної церкви та скликання Трудового з’їзду. Конгрес праці відбувся 23-28 січня 1919 року, і було представлено свої повноваження в конгрес-законодавчому органі Української Народної Республіки. З огляду на воєнний стан, Трудовий конгрес надав Директорії повноваженнями діяти як «верховна влада і приймати закони, необхідні для захисту Республіки», а Раду національних міністрів наділив виконавчою владою. Міністри призначалися Директорією і відповідали перед нею між сесіями Трудового конгресу. Наприкінці березня за постановою Трудового конгресу до Директорії увійшов Євген Петрушевич, президент Української Національної Ради Західної області УНР, але фактично не брав участі в роботі Директорії та зрештою відмовився від тієї посади [2, с. 315].
5 лютого 1919 року Директорія переїхала з Києва до Вінниці . Відтепер вона часто змінювала місце знаходження залежно від подій на фронті. Для того, щоб заручитися підтримкою Антанти в українсько-радянській війні, Володимир Винниченко вийшов з Директорії, а 11 лютого її головою став Симон Петлюра. Тоді ж був сформований новий уряд без соціалістів, який очолив Сергій Остапенко. Коли переговори з Антантою зазнали краху, 9 квітня 1919 р. у Рівному, Борисом Мартосом було сформовано новий соціалістичний кабінет. Наприкінці серпня його змінив кабінет Мазепи. Опанас Андрієвський залишив Директорію у зв'язку з повстанням отамана Володимира Оскілки.
У Директорії залишилося лише троє членів. Їхні повноваження не були чітко розмежовані. Крім виконання своїх представницьких і законодавчих функцій, вони іноді втручалися у справи виконавчої влади та провокували конфлікти з Радою національних міністрів [1, с. 235].
На засіданні Директорії та Ради національних міністрів 15 листопада 1919 р. у Кам’янці-Подільському було вирішено, що Андрій Макаренко та Федір Швець виїжджають за кордон у державних справах, а за їх відсутності «вищий орган влади у справах республіки покладено на голову Директорії і верховного отамана Симона Петлюру, який іменем Директорії повинен був підтверджувати всі закони та укази, прийняті Радою національних міністрів». 21 травня 1920 р. уряд республіки видав наказ (затверджений Симоном Петлюрою) про відкликання двох членів Директорії — Макаренка і Швеця. Їхнє неповернення вважалося виходом із Директорії. Таким чином Директорія перестала бути колективним органом. Усі її повноваження перейшли до С. Петлюри [4, с. 132].
Отже, ухвалений 12 листопада 1920 р. «Закон про тимчасову верховну владу і законодавчий устрій Української Народної Республіки» конституційно закріпив нову одноосібну Директорію як верховну владу республіки. Відповідно до цього закону, якщо голова Директорії був не в змозі виконувати свої функції, вища влада переходила до голови Державної народної ради, а саме Державної Народної Ради. До скликання цієї ради верховну владу було доручено колегії, до складу якої входили голова кабінету міністрів, голова Верховного суду та представник політичної партії. Поки цю колегію не викликали, голова Ради національних міністрів замінив би голову Директорії. Після смерті Симона Петлюри 25 травня 1926 року, верховною владою передбачалося відповідно до цього закону на чолі уряду, у вигнанні Української Народної Республіки в той час, Андрій Левицький.
Література:
1. Директорія УНР. Історія державності та правові пам'ятки України: довідник / Т. А. Михайлів, Т. В. Михайлів. Харків: Основа, 2013. 93 с.
2. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918–1920: Документи і матеріали: У 2 т. Київ, 2006.
3. Бойко О. Д. Зміна урядів та урядової політики Директорії УНР у 1919 р. Український історичний журнал. 2009. № 6. С. 35-47.
4. Щусь О. Директорія Української Народної Республіки. Енциклопедія сучасної України: у 30 т. / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.]; НАН України, НТШ. Київ: [б. в.], 2007. Т. 7. С. 608-609.
5. Ухач В. З. Історія держави і права України (конспекти лекції): навчальний посібник. Тернопіль: Вектор, 2011. 378 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
