Загальновідомо, що в реформуванні судової системи України в період з 1991 р. по 2020 р., перший – доконституційний період, тривав з 1991 по 1996 рік, його основною метою визначалися перебудова судової системи, створення нового законодавства, вдосконалення форм судочинства. Однак, вже у 1995 р. реформа загальмувала, набула вузько відомчого характеру. Фактором такого перебігу подій стало недостатнє її фінансування. Тому проект Концепції судово-правової реформи в Україні [1] фактично залишився проектом, не ставши новим програмним документом судової реформи.
08.10.1997 Указом Президента України № 1128/97, було створено Координаційну раду з питань судово-правової реформи, основним завданням якої стало знову ж таки розроблення Концепції. З цією метою у Верховній Раді України було створено постійну Комісію з питань правової політики і судово-правової реформи.
З часом, прийняттям нових законів в Україні, дія інших, на той час внутрішніх факторів у державі, зумовили необхідність розроблення нової концепції спрямованої на реформування судово-правової системи.
Характеризуючи стан реформи на той час, науковці відзначали: «Досвід попередніх етапів судово-правової реформи свідчить, що пропозиції суддівського співтовариства практично не враховані при прийнятті законодавства про судоустрій» [2, c. 10].
Не зважаючи на вищезазначені заходи, Україна не мала ґрунтовного офіційного програмного документа, який би прокладав шлях подальшого розвитку та реформування судової системи, і відповідав вимогам сьогодення.
Однак, вимога реформування та зміцнення судової системи, крім іншого, міститься і в документах, що передбачають умови вступу України до Європейського Союзу. Важливим кроком у цьому напрямі, безперечно, є прийняття 07.02.2002 Верховною Радою України закону «Про судоустрій України». Однак, незважаючи на позитивну роль, яку відіграв цей закон, за висновками експертів Ради Європи, низка його положень не відповідали європейським стандартам як у частині побудови системи судів, так і щодо організації судової влади, елементи якої дублювали один одного, були нечіткими, занадто складними, дещо розпорошеними по вертикалі і горизонталі, непрозорими, і відповідно, потребували значного вдосконалення.
На той час П. Ф. Карпечкін, писав, що так звана «мала» судова реформа 26.04.2001, коли Верховна Рада України внесла концептуальні зміни до Закону України від 05.06.1981 «Про судоустрій України», стала першим, але рішучим кроком до приведення національної судової системи у відповідність з чинною Конституцією України та найкращими взірцями моделей судоустрою в демократичних країнах світу [3, c. 56-57].
Однак, на нашу думку, питання правового визначення організації та діяльності судової системи в цілому, і її органів, зокрема, потребує глибокого наукового аналізу та оцінки з огляду на сьогодення. Тому, вважаємо дещо передчасною констатацію успіхів вітчизняної правотворчості у цій сфері. Адже щоб вести мову про порівняння структури судової системи України з «кращими взірцями моделей судоустрою в демократичних країнах світу», доцільно лише візуально порівняти структури (схеми) судоустрою України із схемами судоустрою США, Великобританії, Німеччини, Японії чи Італії, і стане зрозумілим, що за «монстра» із судової системи ми намагалися, свого часу, створити.
На нашу думку, досить зрозуміло (й для пересічної людини) та вдало визначив завдання судової реформи В. Т. Маляренко, вона повинна забезпечити, щоб:
– у суді був освічений, високоморальний, сумлінний і добросовісний суддя, який неупереджено приймав законні й обґрунтовані рішення, рішення у передбачені законом строки, відповідно до встановленої законом процедури;
– суддя, працівник суду, учасник процесу і кожна людина, яка має справу із судом, перебували у суді в умовах, які не ображають і не принижують людину та її гідність;
– кожна судова помилка, якщо її було допущено, могла бути виправленою;
– кожна людина мала доступ до правосуддя і знала, що за будь-яких обставин її права, свободи і законні інтереси в суді будуть захищені [4, c. 15].
Судова система має бути простою, зрозумілою, доступною та ефективною, вона повинна слугувати оптимальному розгляду справ у судах усіх інстанцій. Проте, складається враження, що судова система в Україні у відповідності до закону «Про судоустрій України» була здійснена під певних судових посадовців, а не для ефективного правосуддя.
Яскравим підтвердженням такої тези, було прийняття Конституційним Судом України 11.12.2003 рішення, яким визнано неконституційним утворення у системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України. Крім того, із Концепції судово-правової реформи не було видно чіткої моделі структури органів судової влади в Україні.
Згодом, основними завданнями судової реформи стало приведення чинного законодавства у відповідність до Конституції України, прийняття нових законів, в яких би реалізовувалися усі конституційні норми (про апеляційний суд, про суд присяжних, про утворення спеціалізованих судів та ін.). Нагальним стало налагодження фінансування діяльності судових органів.
І все ж, проголошена, на той час судова реформа, незважаючи на низку об’єктивних та суб’єктивних чинників, важко, але все ж просувалася у напрямі демократизації судової системи в Україні.
На той час, правові періодичні видання усі п’ять років перехідного періоду, були заповнені пропозиціями і міркуваннями авторитетів-правників щодо можливих шляхів проведення судової реформи. Наслідком кропіткої роботи правової спільноти України було прийняття (21.06.2001) Верховною Радою України низки змін до законів, які просували судову реформу вперед. Серед таких найважливіших законів варто згадати «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України»»; «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України»; «Про внесення змін до Закону України «Про статус суддів»; «Про внесення змін до Закону України «Про органи суддівського самоврядування»; «Про внесення змін до Закону України «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України»; «Про внесення змін до законів України «Про міліцію», «Про попереднє ув’язнення», «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі»; «Про внесення змін до Закону України «Про арбітражний суд»; «Про внесення змін до Арбітражно-процесуального кодексу України»; «Про внесення змін до ЦПК України» [5]. А прийнятий парламентом, під завісу своєї діяльності Закону України «Про судоустрій України» від 07.02.2002, було логічним завершенням другого етапу судової реформи.
Однак, відгуки теоретиків та практиків, щодо реалізованого етапу судової реформи залишили неоднозначне враження. Вони звелися до того, що близько десяти років точилися розмови та дебати, а в результаті було поспіхом прийнято низку законів щодо реформування судової влади, після ознайомлення з якими склалося враження про «половинчастий характер» здійсненого:
– відсутність будь-яких змін в галузі адміністративного судочинства, проекти прийнятих змін до законів готувалися з урахуванням створення адміністративних судів, однак суди не створені, а зміни до законів не були скориговані;
– за головою апеляційного суду залишилося право вносити протести на постанови по адміністративних справах, хоча ця функція не властива апеляційній інстанції;
– дискутувалося питання про збереження господарських судів як окремої ланки судів загальної юрисдикції, але вони виникли не внаслідок спеціалізації, а як трансформація фактично несудових органів (арбітражних комісій);
– фактично прийнятий закон «Про судоустрій України», що передбачав реформування судової влади, тільки поглибив її кризу (унаслідок на кінець 2002 р. в українських судах залишилася нерозглянута кожна шоста цивільна справа і кожна п’ята кримінальна справа, у Верховному Суді – кілька тисяч справ);
– не проглядалася чітка модель структури органів судової влади в Україні, а лише після вирішення питань адміністративно-територіального устрою, пропонувалося вдатися до розроблення пропозицій щодо структури судових органів.
– глобальною проблемою закону «Про судоустрій України» стала відсутність будь-якого реформування в низових судових ланках – місцевих міжгалузевих судах, закон фактично був відірваним від реального стану справ у судочинстві.
Література
1. Концепція судово-правової реформи в Україні: Схвалена Постановою Верховної Ради України від 28.04.1992 № 2296-XII. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2296-12.
2. Бринцев В. Конституційний шлях коригування курсу судово-правової реформи. Право України. 2003. № 2. С. 7-12.
3. Карпечкін П. Ф. Судова влада на сучасному етапі. Вісник прокуратури. 2003. № 3 (23). С. 56-57.
4. Маляренко В. Т. Новий етап в історії Верховного Суду України. Вісник Верховного Суду України. 2003. № 1. С. 12-19.
5. Закони України, спрямовані на реалізацію судово-правової реформи / Міністерство юстиції України. Офіц. вид. Київ: Видавничий Дім «Ін Юре», 2001. 191 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
