10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй у Парижі проголосила Загальну декларацію прав людини (ЗДПЛ) загальним стандартом досягнення для всіх народів і націй. Сьогодні цей документ вважається одним із найважливіших в історії прав людини. Над текстом працювали уповноважені представники з різними юридичними та культурними знаннями з багатьох частин світу. Декларація є наслідком реального досвіду Другої світової війни і є першою універсальною заявою про основні права всіх людей. Документ перекладено понад 500 мовами. Загальна декларація прав людини відкрила шлях для ухвалення понад 70 договорів стосовно прав людини, що зараз діють на глобальному та регіональному рівнях. До того ж, усі містять посилання на загальну декларацію у своїх преамбулах).
Окрім цього, Загальна декларація стала певним еталоном для національного законодавства багатьох країн у сфері захисту прав людини. Це дуже важливо, оскільки саме національне законодавство – це те, з чим перш за все стикається людина під час захисту своїх прав. Не випадково в преамбулі Загальної декларації чітко зазначено: «... права людини повинні захищатися законом».
Принципи і норми, що містяться в декларації, постійно розвиваються і уточнюються в процесі укладання нових міжнародних договорів. Завдяки міжнародному визнанню Загальної декларації в конституціях понад 120 країн, перелік, зміст і допустимі обмеження прав і свобод, що містяться в декларації, набули широкого визнання як норми звичаєвого міжнародного права, тобто стали міжнародними стандартами. Загальна декларація прав людини закріплює концепцію, згідно з якою всі права людини – громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні – є взаємопов’язаними і повинні розглядатися як нерозривне та органічне ціле. Але яка роль цього документу саме у сфері права людини на здоров’я?
Право на здоров’я (англійською ”the right to health”) є невід’ємною частиною наших прав людини та нашого розуміння того, що означає жити гідним життям. Концепція того, що всі люди мають право на задоволення фізичних потреб свого тіла, лежить в основі руху за права людини. Це в свою чергу включає право на життя та право бути вільним від болю, якого можна уникнути.
Важливо зазначити, що декларація є одним із документів міжнародного права, у якому вперше зустрічається поняття «права на здоров’я». ЗДПЛ формулює його як право на необхідний життєвий рівень для підтримання здоров’я у статті 25: «Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини».
Права пацієнта прямо не зазначені в цьому документі. Проте опосередковано прав людини ік пацієнта стосуються ст. 3, яка визначає право кожної людини на життя, та ст. 5, яка забороняє катування та нелюдське поводження [1, с. 1-7].
Відтак, з моменту ухвалення Загальної декларації прав людини право на здоров’я набуло широкого визнання як фундаментальне право людини, яке чітко визнається в ряді міжнародних і регіональних договорів з прав людини, а також у національних конституціях, законах, програмах тощо [2, с. 2005-2006].
Роль Загальної декларації прав людини є вирішальною у сфері охорони здоров'я, оскільки документ став базисом, на основі якого було створено багато міжнародних договорів і конвенцій з метою покращення забезпечення та регулювання права на здоров'я. Таким чином, Загальна декларація дала поштовх розвитку цього права і сприяла виникненню відповідальності держав за охорону здоров’я громадян. Цей історичний документ створив зобов’язання поважати право на здоров’я, яке вимагає від держав, зокрема, утримуватися від відмови або обмеження рівного доступу до профілактичних, лікувальних та паліативних медичних послуг для всіх осіб, включаючи ув’язнених, представників національних меншини, безпритульних та навіть нелегальних мігрантів; забороняє запроваджувати дискримінаційну практику як державну політику пов'язану зі станом здоров'я та потребами людей. Крім того, йдеться також про зобов’язання захищати здоров‘я громадян, що включає, зокрема, обов’язки держав ухвалювати законодавство або вживати інших заходів для забезпечення рівного доступу до медичної допомоги та послуг, пов’язаних зі здоров’ям, що надаються третіми сторонами. Держави також повинні забезпечити, щоб треті сторони не обмежували доступ людей до інформації та послуг, пов’язаних зі здоров’ям [3, с. 16].
Отже, враховуючи все вищезазначене, «право на здоров’я» було визнано одним із основних прав людини саме з моменту ухвалення Загальної декларації прав людини в 1948 році. Документ є чудовим прикладом інструментів «м’якого права», які можуть отримати авторитет у спосіб, не передбачений на момент їх прийняття. Спочатку це була лише необов’язкова декларація, прийнята Генеральною Асамблеєю, але сьогодні багато її статей перетворилися на положення звичаєвого права з універсальним застосуванням. Цей документ заклав основу для розробки безпрецедентної кількості стандартів прав людини. Як наслідок, це сприяло формуванню низки міжнародно-правових документів, які конкретизували та уточнювали багато принципів прав людини, і таким чином поклали початок світовому визнанню цінностей людської гідності, життя та здоров’я.
Література:
1. ЗАГАЛЬНА ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ [Електронний ресурс]. – 1948. – ст. 3, 5, 25. Режим доступу до ресурсу: https://lawyersunion.org.ua/wp-content/uploads/2021/02/Deklaratsiya-prav-lyudyny.pdf
2. Pillay N. RIGHT TO HEALTH AND THE UNIVERSAL DECLARATION OF HUMAN RIGHTS / Pillay. // The Lancet. – 2008. – №372. – С. 2005–2006.
3. LEADING THE REALISATION OF HUMAN RIGHTS TO HEALTH AND THROUGH HEALTH – Switzerland: World Health Organization, 2017. – 68 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
