Субсидіарна відповідальність як інститут цивільного і господарського права є важливим інститутом, який забезпечує певною мірою цілісність господарського обороту з одного боку, а також втілює наочне вираження принципу справедливості у приватному праві. Важко також переоцінити його роль у процедурі банкрутства, у якій цей інститут не допускає безкарності недобросовісних керівників збанкрутілих підприємств [1].
Однак такий інститут, на жаль, не має чіткого нормативного регулювання, що призвело до того, що фактично всі його аспекти висвітлені у практиці українського Верховного Суду, найцікавіші правові позиції якого будуть висвітлені далі [2].
Заява про покладення субсидіарної відповідальності може бути подана ліквідатором до суду в разі, коли буде встановлена недостатність майна боржника для повного задоволення вимог кредиторів [3].
Виявлення наявності ознак доведення до банкрутства юридичної особи – боржника покладено на ліквідатора банкрута, що пов’язано з виконанням ним своїх повноважень. Саме детальний аналіз ліквідатором фінансового становища банкрута у поєднанні з дослідженням ним підстав виникнення заборгованості боржника перед кредиторами у справі про банкрутство дасть змогу йому виявити наявність чи відсутність дій засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у тому числі керівника боржника, щодо доведення до банкрутства юридичної особи [4].
Вирішуючи питання щодо кола обставин, які мають бути доведені суб’єктом звернення (ліквідатором) і, відповідно, підлягають встановленню судом для покладення субсидіарної відповідальності, потрібно брати до уваги також положення частини першої статті 215 ГК України та підстави для порушення справи про банкрутство. Зокрема, такими діями можуть бути:
1) вчинення суб’єктами відповідальності будь-яких дій, спрямованих на набуття майна, за відсутності активів для розрахунку за набуте майно чи збільшення кредиторської заборгованості боржника без наміру її погашення;
2) прийняття суб’єктами відповідальності рішення про виведення активів боржника, внаслідок якого настала неплатоспроможність боржника за його іншими зобов’язаннями;
3) прийняття суб’єктами відповідальності рішення, вказівок на вчинення майнових дій чи бездіяльності боржника щодо захисту власних майнових інтересів юридичної особи боржника на користь інших юридичних осіб, що мало наслідком настання неплатоспроможності боржника тощо [5].
До суб’єктів субсидіарної відповідальності слід віднести осіб, які отримали істотний актив боржника на підставі актів, рішень, правочинів тощо прийнятих засновниками чи керівником боржника на шкоду інтересам останнього та його кредиторів, які можуть виражатися, зокрема у:
1) прийнятті ключових ділових рішень з порушенням принципів добросовісності та розумності, в тому числі узгодження, укладення або схвалення правочинів на завідомо невигідних умовах або з особами завідомо нездатними виконати свої зобов’язання ("фірмами одноденками" тощо);
2) наданні вказівок з приводу вчинення явно збиткових операцій;
3) призначенні на керівні посади осіб, результат діяльності яких явно не відповідає інтересам юридичної особи;
4) створенні і підтриманні такої системи управління боржником, яка націлена на систематичне отримання вигоди третьою особою на шкоду боржнику і його кредиторам;
5) використанні документообігу, який не відображає реальних господарських операцій;
6) отриманні такими особами істотних переваг з такої системи організації підприємницької діяльності, яка спрямована на перерозподіл (в тому числі за допомогою недостовірного документообігу), сукупного доходу, отримуваного від здійснення даної діяльності особами, об’єднаними спільним інтересом (наприклад, єдиним виробничим циклом), на користь ряду цих осіб з одночасним акумулюванням на стороні боржника основного боргового навантаження; - використанні і розпорядженні майном боржника, як своїм особистим, нехтуючи інтересами кредиторів;
7) вчинення інших юридичних дій, що не відповідають принципу добросовісності в комерційній (діловій) практиці тощо.
Наведений перелік прикладів не є вичерпним [6].
Отже, можна зробити висновок, що Верховний Суд послідовно намагається розвинути інститут субсидіарної відповідальності у процедурі банкрутства і для цього постійно розширювально тлумачить приписи Кодексу з процедур банкрутства. Однак все одно залишається необхідність саме законодавчого врегулювання цього питання, зокрема враховуючи п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України, відповідно до якої виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.
Література:
1. Бутирський А.А. Правова природа засобів відновлення платоспроможності боржника. Вісник господарського судочинства. 2006. № 3. С. 190–196. № 12. С. 108–112;
2. Бутирська І. Відповідальність осіб, що контролюють боржника, у справі про банкрутство. Право України. 2018. № 6. С. 98–110;
3. https://reyestr.court.gov.ua/Review/87623740;
4. https://reyestr.court.gov.ua/Review/91436800;
5. https://reyestr.court.gov.ua/Review/102147733;
6. https://reyestr.court.gov.ua/Review/97451198.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
