Вивчення демографічних характеристик населення, їх залежності від особливостей історичного розвитку викликає особливий науковий інтерес. Модернізаційні процеси другої половини XIX – початку XX ст. призвели до змін у соціальній структурі суспільства та розширення традиційного світобачення українського селянства. Нові ринкові умови призводили до зубожіння селян, що, зрештою, вплинуло і на приріст населення, адже в матеріалах соціологічних опитувань зазначалося, що із зростанням цін на хліб зменшувалася кількість шлюбів і народжуваність дітей [1, с. 267].
Цікавою є характеристика сімейного стану селянства Уманського повіту за переписом 1897 р., однак варто врахувати, що показники можуть бути не точними, так як немає вікового зрізу при визначенні даного показника.
Сімейний стан селянства за переписом населення 1897 р. [2, с. 83].
За даними перепису у шлюбі перебували – 37,7 % селян у губернії, 37,6 % в повітах без міст та 38,6 % в містах. Якщо у перших двох показниках заміжні жінки переважали над одруженими чоловіками, то в містах ситуація дещо відрізнялася (26 % одружених чоловіків серед усього міського селянського населення та 12,7 % заміжніх жінок). Зокрема в м. Умань у шлюбі перебували 35,6 % сільського населення (44,3 % чоловіків та 27,8 % жінок). Загалом, по Київській губернії за переписом 1897 р. 63,6 % жіноцтва різних верств населення віком від 15 років перебували у шлюбі [3, с.180]. А станом на 1910 р. в Київській губернії на 1 укладений шлюб припадало 4,5 дітонароджень [3, с. 183].
Великий вплив на шлюбно-репродуктивну поведінку українців у ХІХ ст. мала позиція держави та церкви. Православна церква неохоче йшла на розлучення подружжя і робила все для того, аби зберегти «святість шлюбу», який вважався свідченням порядності та моральності людини. Такий статус в Київській губернії на 1897 р. мали лише 0,05 % селян, у повітах без міст – 0,04 % та у містах – 0,2 %. Так, серед повітових міст найбільше розлучених проживало в Києві – 152 селян, по 1 особі – в Черкасах та Василькові, зовсім не зафіксований даний показник у Таращі, а в Умані – 6 осіб (2 чоловіки та 4 жінки) [2, с. 83].
Висока смертність серед селян, іноді у досить ранньому віці, була практично головною причиною значної кількості повторних шлюбів. При цьому, шлюби могли укладалися з економічних міркувань, наприклад солдати часто одружувалися на вдовах (іноді значно старших за них), насамперед, через наявність земельного наділу [4, с. 228]. Хоча більшість подружніх пар жили у першому шлюбі, кількість других шлюбів була все-таки досить значною. Чоловіки частіше, ніж жінки, одружувалися вдруге і втретє, що пояснюється специфічною роллю чоловіка і жінки у селянському господарстві. Жінки вели все домашнє господарство, на них цілком покладалося виховання дітей. Цей показник є ще й свідченням високої смертності жінок уже в перші роки подружнього життя, а соціально-економічна необхідність штовхала чоловіків на швидкі другі шлюби. Частка третіх шлюбів була відносно незначною, проте достатньою, щоб зробити висновок про те, що факт одруження втретє не вважався чимось незвичним [4, с. 229]. Що стосується, вдівців та вдів, то по усіх позиціях, представлених в таблиці, останні переважали. Так, у Київській губернії проживало 4,5 % овдовілих селян, серед них 2,6 % чоловіків-вдівців від загальної чисельності чоловічого селянського населення губернії та 6,4 % жінок [2, с. 83].
Найчисельнішою групою селянського стану були неодружені селяни (57,8 % в губернії та повітах без міст і 56,1 % у містах). До цього показника входили усі вікові групи, в тому числі і діти, чим і зумовлена така перевага. В усіх містах та загалом по губернії чисельність неодруженого селянського чоловічого населення була вищою у порівнянні з незаміжнім жіночим. Виняток становило м. Умань, де на 1 246 неодружених чоловіків припадало 1 736 незаміжніх жінок [2, с. 83], хоча й у загальній чисельності селянства повітового міста переважали останні. Вікові межі селян, що вступали в шлюб були досить широкі: від 17 до 60 років у чоловіків і від 16 до 58 років у жінок. Але, як нижня, так і верхня межа зустрічалися вкрай рідко. Тобто, дуже ранні шлюби, так само як і дуже пізні, були радше винятком. Якщо порівнювати початок шлюбного періоду в селян і у вихідців з інших станів, то потрібно відзначити, що селяни одружувалися значно раніше [4, с. 228]. Адже лише одружившись хлопці та дівчата ставали повноправними членами сільської громади та мали рівне з усіма право голосу [5, с. 64].
Зрештою, селянська сім’я, як невід’ємна частина суспільства і наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. залишалася найбільш традиційною і найменш схильною до змін.
Література:
1. В. Щ. Пища и питье крестьян-малороссов,с некоторыми относящимися сюда обычаями, поверьями и приметами // Этнографическое обозрение. 1899. № 1–2. С. 266-322.
2. Первая Всеобщая перепись населения Российской империи 1897 года. Издание Центрального Статистического комитета Министерства Внутренних Дел / под ред. Н. А. Тройницкого. Санкт-Петербург : Тип. кн. В.П. Мещерского, 1904. Т. XVI. Киевская губерния. 310 с.
3. Рашин А. Г. Население России за 100 лет (1811-1913 гг.). Статистические очерки. Москва : Госстатиздат, 1956. 352 с.
4. Лохматова А. Селянська сім’я пореформеної України: побутово-демографічні аспекти (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.). Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 6 : Історичні науки : зб. наук. праць. Київ : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2008. Вип. 6. С. 225-229.
5. Ковальова Ю. В. Інститут шлюбу в українському селі кінця ХІХ – першої чверті ХХ ст. Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. 2015. Вип. 43. С. 63-69.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
