Вступ. Земля у легендах, міфах, казках та метафорах більшості цивілізованих народів світу зазвичай постає одним з найсокровенніших та найодухотвореніших, достеменно відомих і водночас утаємничених, як і вся природа, її явищ. Вона найчастіше асоціюється у них з Матір’ю, Матінкою, Матусею, Ненькою, Годувальницею, Колискою окремої Особи, Сім’ї, Родини, Племені, Народу та роду людського загалом. А якщо йдеться про ворогів, то земля провалюється під ними, поглинає їх, горить у них під ногами, спопеляє тощо. Земля, на якій людина народжується, робить свої перші кроки по ній, зростає, мужніє, стає повноправним землянином серед земляків, зветься Отчим Домом, Рідним Краєм, Батьківщиною, Вітчизною. Після звершення своєї земної місії людина знаходить у землі своє останнє Пристанище. Народ і споконвічна його землята земля його предків нерозривні у людській долі.
Повномасштабна війна росії проти України надзвичайно загострила й актуалізувала всі одвічні екзистенціальні питання життєдіяльності Українського народу. Одним з них є право власності на землю Українського народу. Яка його природа і зміст та яких історичних глибин сягають витоки цього права? В чому саме укорінені його сенс та унікальні особливості? Якою є квінтесенція права Українського народу на землю? І ще чимало інших важливих питань з цієї проблематики вимагають невідкладних та ґрунтовних професійних відповідей.
Ступінь наукової розроби проблеми права власності на землю Українського народу парадоксальна. З одного боку, ця проблематика постійно перебуває у полі зору багатьох українських правознавців. Її систематично досліджують найвідоміші представники вітчизняної юридичної науки, а результатами їх пошуків є чисельні наукові праці. З іншого боку, авторитетний український вчений у галузі земельного права доктор юридичних наук, професор Володимир Носік, професор Навчально-наукового інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка дав наступну, за визначенням фахівців, зважену й обґрунтовану, оцінку доробку у вищезазначеній царині української науки земельного права: «…залишається нерозкритою на концептуальному рівні правова природа власності Українського народу на землю, недослідженими… питання здійснення права власності народу на землю, не вивчені проблеми суб’єктно-об’єктного складу відносин власності на землю, співвідношення права власності на землю народу, держави, громадян, юридичних осіб, територіальних громад…» [1, с.116].
Оригінальні відповіді на ці питання були обґрунтовані В.Носіком у його спеціальному монографічному дослідженні «Право власності на землю Українського народу». У ньому автор поставив собі за мету дослідити, виходячи з фундаментальних висновків економічної і філософської теорії «енергії прогресу» [1, с.29], передусім її версії українського вченого М.Руденка, усі вищезазначені проблеми та широкий спектр пов’язаних з ними питань, спираючись на новітні їх зарубіжні і вітчизняні розробки й обґрунтувати на основі цього наукову концепцію права власності Українського народу на землю. Поставленої перед собою амбітної мети він досяг.
На нашу думку, за мірою новизни постановки питань для дослідження, вагомістю одержаних результатів, переконливістю аргументації при обгрунтуванні більшості ключових положень, лаконічністю і водночас глибиною викладу вищезазначена монографія В.Носіка заслуговує бути поставленою в один ряд з книгами таких знакових професорів нашого університету, як Й.О.Покровський («Основні проблеми цивільного права»), Л.Й.Петражицький («Теорія права і держави у зв’язку з теорією моральності»), Б.О.Кістяківський («Соціальні науки і право. Нариси з методології соціальних наук та загальної теорії права»), П.О.Недбайло («Вступ до загальної теорії держави і права»), Г.К.Матвєєв («Підстави цивільно-правової відповідальності»). Для нас (студентів) вона є ще однією чудовою «школою пера» (В.Носік).
Основною метою дослідження є стислий виклад ключових положень концепції права власності на землю Українського народу В.Носіка. Супутньою метою цього дослідження є актуалізація уваги наукового співтовариства та більш широкого загалу до вищезазначеної концепції в умовах російсько-української війни.
У якості базового пізнавального інструментарію нами було застосовано феноменологічний підхід.
Виклад основних результатів дослідження вважаємо за необхідне розпочати із виявлення основного методологічного ключа, за допомогою якого В.Носік пізнавав природу права власності на землю Українського народу. На нашу думку, таким ключем для нього стало розуміння ним її як «природного права народу». Цієї авторської аксіоми він послідовно дотримується впродовж усього свого дослідження. Зокрема, у підрозділі 2.3 «Зміст права власності на землю Українського народу» він зазначає, що «право Українського народу на володіння землею за походженням, як переконливо свідчать історичні джерела, базується на природному праві української нації на свою територію» [1, с.226].
На перший погляд може видатися, що це положення суперечить іншому базовому положенню концепції В.Носіка, а саме що «виникненню суспільних земельних відносин завжди передує природне право людини на землю…» [1, с.52]. Однак автор концепції права власності на землю Українського народу переконливо знімає цю дилему наступним чином: «З точки зору сучасної теорії прав людини право власності народу на землю можна віднести до третього покоління прав, які в загальній теорії права називають солідарними (колективними), що не пов’язані з її особистим статусом, а диктуються належністю до якоїсь спільноти» [1, с.118]. Саме в цьому й проявляється глибинний людиноцентризм права власності на землю Українського народу.
У прагненні ще переконливішого обґрунтування природності права власності на землю Українського народу В.Носік апелює до визнаних авторитетів. Зокрема, він наводить положення із «Народної програми» І. Франка, у якій останній зазначає, що земля є не голим даром природи, а справжнім витвором «величезної тисячолітньої людської праці» і що вона скроплена «потом і кров’ю тисячолітніх людських поколінь» [1, с.191]. Окрім того, земля «мусить служити опорою для праці і джерелом виживання сотням тисячам [нових] людських поколінь» [1, c. 191], - резюмує І.Франко.
У Й.О.Покровського В.Носік запозичив наступний додатковий аргумент на користь природного походження та характеру права власності на землю Українського народу: «… земля – це не лише найсуттєвіший виробничий капітал нації; вона – місце для її життя, вона насправді дім нації, дім, у якому ця нація живе за всіма сторонами свого існування» [1, с.242].
Як своєрідний кумулятивний підсумок дії природних факторів права власності на землю Українського народу В.Носік у підрозділі «Методологічні основи власності і права власності на землю Українського народу» зазначає: «… Український народ реалізував своє право на самовизначення, і на карті Світу з’явилася суверенна держава Україна, яку визнали всі інші держави як суб’єкт міжнародного права. Нині на території України є Український народ, його мова та тисячолітня культура, є своя держава і влада, є Конституція України, є державна територія, є земля…» [1, с.24].
До цієї тези своєї концепції природного права на землю Українського народу В.Носік звертається систематично, щоразу надаючи їй нових ціннісних акцентів. Незмінною у ній залишається лише ідея конституційного закріплення права власності на землю Українського народу. «Вперше в історії українського конституціоналізму споконвічна ідея здійснення природного права власності Українського народу на свою землю, як основу національного суверенітету, територіальної цілісності і незалежності, - резюмує він, - знайшла своє відображення і юридичне закріплення у Конституції України від 28 червня 1996 року» [1, с.102].
Особливою родзинкою формули конституційного закріплення права власності на землю Українського народу, як резонно зауважує В.Носік, є складна (дворівнева) конституційна конструкція цього права. Вона надає, на думку В.Носіка, незрівнянно більшої вагомості та стійкості національній формулі права власності на землю Українського народу у порівнянні із більшістю відповідних конструкцій навіть найпрогресивніших держав світу. Зокрема, юридичну сутність права власності українського народу на землю викладено у першому реченні ч. 1 ст. 13 Конституції України. Ним володіє виключно Український народ [2]. Це означає, на думку В.Носіка, що земля належить Українському народу як єдиному власнику і ніхто інший за жодних обставин ніколи не може ні заволодіти цим правом, ні в супереч волі Українського народу порушити його в будь-який спосіб [1, с.226].
У зв’язку з вищевикладеним виключно важливого світоглядного і методологічного значення набуває положення концепції В.Носіка про право власності на землю Українського народу, у якому стверджується, що «ніхто у світі не може припинити володіння землею без згоди Українського народу, оскільки територія України в межах її державних кордонів є недоторканною. Тому правомочність Українського народу володіти землею має абсолютний характер, що є визначальним для розуміння сутності інших правомочностей права власності Українського народу на землю…» [1, с.226]. «Право Українського народу володіти землею, - підкреслює В.Носік, - є також незмінним і постійним, тобто Український народ здійснює на вищому рівні вказану правомочність незалежно від того, хто володіє земельними ділянками, використовуючи їх на різних правових титулах відповідно до закону» [1, с.226].
В нинішніх умовах російсько-української війни особливої актуальності набуло також положення вищезазначеної концепції В.Носіка про те, що право власності не може базуватися на будь-якому протиправному привласненні об’єктів матеріального світу, в тім числі і привласненні землі, «оскільки саме по собі привласнення не відображає дійсної суті власності як в економічному, так і в юридичному значенні» [1, с.226]. Тому будь-які дії російського агресора, спрямовані на законодавче закріплення за собою частини тимчасово окупованих ним українських земель з правової точки зору нікчемні і не породжують жодних правових наслідків.
В. Носік у своїй концепції права власності на землю Українського народу також звернув увагу на те, що «характерною ознакою землі як об’єкта права власності Українського народу на вищому рівні є її територіальна обмеженість… Як поверхня земної кори і основа ландшафту, - пояснює він, - земля не може бути перенесена з одного місця на інше, тобто земля є абсолютно нерухомим природним об’єктом» [1, с.165], порівняно з розташованими на ній спорудами й іншими об’єктами, нерухомість яких у їх цивілістичному розумінні є відносною.
В.Носік у своїй концепції права власності на землю Українського народу завершує розкриття сенсу вищого – юридичного – рівня закріплення цього права Українського народу на землю у Конституції України апелюванням до другого речення ч. 1 ст. 13 Основного Закону держави, а саме що «від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування у межах, визначених Конституцією та законами України» [2]. Це принципово відрізняє конституційну конструкцію права власності на землю Українського народу від конституційних конструкцій права власності на землю народів більшості інших цивілізованих держав світу, де земля виступає об’єктом права власності відповідних держав.
Згідно з концепцією права власності на землю В.Носіка, конституційне право власності на землю Українського народу закріплено також і в ч. 1 ст. 14 Конституції України. У ній йдеться про те, що: «Земля є основним національним багатством», яке «перебуває під особливою охороною держави» [2]. При цьому В.Носік посилається на розуміння ним методологічних засад сутності власності, обґрунтоване М.Руденкмо. Прикметне ключове резюме В.Носіка з цього приводу: «Виходячи з таких методологічних засад до розуміння сутності власності, можна стверджувати, - зазначає він, - що закріплене у ст. 14 Конституції України положення, згідно з яким земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, відображає економічну природу юридичного права власності на землю Українського народу, закріпленого у ст. 13 основного Закону держави» [1, с.48].
Ця дворівнева конструкція права власності на землю Українського народу, як зауважує В.Носік, імплементована Цивільним кодексом України [3] та Господарським кодексом України [4], однак, як не парадоксально, не імплементована профільним Земельним кодексом України [5]. Останнє уже десятки років виступає відверто негативним чинником не лише у реформуванні земельних відносин в Україні, але й суспільного прогресу в цілому. Не зрозуміло, з яких причин по нинішній час Земельний кодекс України залишається ціннісно та концептуально не приведеним у відповідність з Конституцією України.
Концепція права власності на землю Українського народу В.Носіка містить ще цілий ряд інших важливих положень, за допомогою яких її автор вперше в українському правознавстві обґрунтував інноваційну парадигму права власності на землю Українського народу та довів, що це право має таку ж природу, як і право будь-якого іншого цивілізованого народу на його землю, якщо цей народ здійснює свою історичну місію на власних споконвічних землях – не загарбаних у чужих краях, а рясно скроплених впродовж багатьох століть і навіть тисячоліть трудовим потом і кров’ю його предків. Проте жанр наукової роботи – тези міжнародної наукової конференції та обмежений їх обсяг не дозволяють у повній мірі розкрити усі положення концепції В.Носіка щодо права власності на землю Українського народу.
За світоглядним, методологічним та евристичним потенціалом, що міститься у ній, ця концепція може стати ґрунтовною теоретичною моделлю для вироблення та реалізації сучасної інноваційної земельної політики Української держави. Більше того, вона така ж потенційно важлива складова парадигмально нової правової матриці сталого розвитку України в цілому.
Висновки. Концепція права власності на землю Українського народу В.Носіка за своєю світоглядною цінністю, методологічним потенціалом, науково-теоретичним і практичним значенням, вагомістю її обґрунтування є не просто інноваційним, а парадигмально новим науковим продуктом. З часом, особливо в умовах російсько-української війни, її актуальність лише зросла. Вона дозволяє неупереджено збагнути природу цієї власності як реалізацію Українським народом його природного права на власну землю і землю своїх предків, яке після багатьох століть героїчної боротьби Українського народу за нього знайшло своє закономірне закріплення в Конституції України. Дворівнева конституційна модель права власності на землю Українського народу є несучою конструкцією концепції В.Носіка. Вона дозволяє обґрунтовано виокремити як єдиного власника української землі Український народ та розкрити форми реалізації народом цього його права. Ця концепція докорінно відрізняється від більшості інших спроб вітчизняних і не тільки правознавців обґрунтувати вищезазначене право Українського народу своєю послідовністю і внутрішньою несуперечністю, конструктивністю і принциповістю. За світоглядним, методологічним та евристичним потенціалом, що міститься у ній, ця концепція може стати ґрунтовною теоретичною моделлю для вироблення та реалізації сучасної інноваційної земельної політики Української держави. Більше того, вона така ж потенційно важлива складова парадигмально нової правової матриці сталого розвитку України в цілому, яка наразі виробляється національними елітами.
Література
1. Носік В.В. Право власності на землю Українського народу: монографія. Київ: Юрінком Інтер. 2006. 544 с.
2. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141
3. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text
4. Господарський кодекс України від 16.01.2003 № 436-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/436-15#Text
5. Земельний кодекс України від 25.10.2001 № 2768-III. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2768-14#Text
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
