Регулювання шлюбно-сімейних відносин у сфері міжнародного приватного права має вагоме значення через відмінності між національними правовими системами, тому законодавці намагаються врегулювати ці питання шляхом створення нормативно-правових актів.
Правове регулювання шлюбно-сімейних відносин у міжнародному приватному праві є однією з найскладніших та інтенсивно досліджуваних сфер вітчизняного права. Слід звернути увагу на процес гармонізації та уніфікації шлюбних відносин, що відбувається зараз в Європі. Необхідно вивчати та порівнювати відповідне законодавство інших країн з метою інкорпорації певних норм та інститутів в українське законодавство. Виступаючи гарантом більшості соціальних прав громадян, у тому числі права на шлюб, держава зобов'язана запровадити на законодавчому рівні ефективні механізми захисту цих прав.
У законодавстві багатьох країнах гарантується право на шлюб, але через розбіжності устрою норм матеріального права кожної окремої держави виникають проблеми при укладанні та розірванні шлюбів між громадянами цих країн. Умови укладання і реєстрації шлюбу в різних країнах часто не збігаються, тому шлюб укладений із дотриманням усіх вимог у межах одного правопорядку, не означає, правомірність та дійсність такого шлюбу в іншій країні [1, с. 246].
Право на шлюб, яке також закріплене в основних законах інших країн, визначається з точки зору дотримання принципу верховенства права та поваги до основоположних прав і свобод людини і, безперечно, є цивілізаційним надбанням людства. Витоки свободи укладання шлюбу закріплені в Загальній декларації прав, стаття 16 якої визначає, що чоловіки й жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися й засновувати сім’ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження, під час шлюбу та під час його розірвання. Шлюб може укладатися тільки за повної та вільної згоди сторін, що одружуються. Сім’я є природним та основним осередком суспільства, має право на захист з боку держави.
Право на шлюб закріплено в більшості конституцій країн світу (стаття 32 Конституції Іспанії, стаття 29 Конституції Італії, стаття 41 Конституції Туреччини, стаття 14 Конституції Швейцарії тощо).
Конституцією України (стаття 51) [2] визначено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки й чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права й обов’язки у шлюбі та сім’ї. Сім’я, дитинство, материнство й батьківство охороняються державою.
Відповідно до статті 55 Закону України «Про міжнародне приватне право» [3], право на шлюб визначається особистим законом кожної з осіб, які подали заяву про укладення шлюбу. У разі укладення шлюбу в Україні застосовуються вимоги Сімейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу.
Частина 1 зазначеної статті містить колізійну норму, що відсилає до особистого закону особи, яка має намір укласти шлюб, з метою встановлення в неї, відповідно, правоздатності та дієздатності для його укладення.
Кожна країна має власні правила визначення правоздатності у шлюбі та дієздатності власних громадян. На думку В. Ткаченко, норми матеріального права містяться в національному законодавстві кожної країни, і питання полягає у виборі права, яке визначає попередні правові умови для того, щоб шлюб вважався укладеним і був визнаний дійсним у країні обох осіб, які вступають у шлюб. Для вирішення цього питання існує низка спеціальних колізійних прив’язок. По-перше, це особистий закон, який у країнах розуміється й застосовується по-різному. Зокрема, закон громадянства – lex patriae (lex nationalis) – діє, наприклад, для громадян Казахстану, Італії, ФРН, Іспанії, Греції, Австрії, Бельгії, Єгипту, Швеції; закон місця проживання використовується в Австралії, Новій Зеландії, Великобританії. Виділяють також змішану форму прив’язок, коли об’єднуються закон громадянства й закон доміцилю. Така форма застосовується, зокрема, в Болгарії та Франції. І ще одна прив’язка – lex loci celebrationis – закон місця укладення шлюбу, який діє в США, країнах Латинської Америки, є частиною більш загальних прив’язок – lex loci actus/lex loci contractus (закону місця вчинення дії/закону місця укладання угоди) [4, с. 282]. Отже, визначальною передумовою укладення шлюбу є визначення суб’єктивного права особи на укладення шлюбу.
Відповідно до статті 23 Сімейного кодексу України [5], право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку. За заявою особи, яка досягла шістнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.
Статтею 22 Сімейного кодексу України конкретизовано поняття шлюбного віку: шлюбний вік для чоловіків і жінок установлюється у вісімнадцять років. Особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу.
Варто зазначити, що в міжнародному приватному праві не існує достатньо уніфікованих правил щодо шлюбного віку, який є однією з передумов виникнення суб'єктивного права на шлюб. Відповідно до статті 2 Конвенції про згоду на шлюб, шлюбний вік і реєстрацію шлюбів, держави-учасниці приймають законодавство, що встановлює мінімальний шлюбний вік. Шлюб не може укладатися з особою, яка не досягла встановленого віку, за винятком випадків, коли компетентні органи влади з серйозних причин в інтересах осіб, які беруть шлюб, роблять виняток з цього вікового правила.
Також статтею 1 зазначеної Конвенції встановлюється, що не допускається укладення шлюбу без повної та вільної згоди обох сторін, яка має бути висловлена ними особисто, відповідно до закону, після належного оголошення, у присутності представника влади, який має право на оформлення шлюбу, і в присутності свідків. Пункт 2 цієї статті дозволяє винятки із цього правила: незважаючи на постанови пункту 1 статті 1 зазначеної Конвенції, присутності однієї зі сторін не потрібно, якщо відповідний компетентний представник влади упевниться, що в наявності є виняткові обставини та що ця сторона перед будь-яким компетентним представником влади й у порядку, передбаченому законом, виявила згоду та не взяла його назад.
Статтею 58 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що шлюб між громадянами України, шлюб між громадянином України та іноземцем, шлюб між громадянином України та особою без громадянства, що укладений за межами України, відповідно до права іноземної держави, є дійсним в Україні за умови додержання щодо громадянина України вимог Сімейного кодексу щодо підстав недійсності шлюбу. Фактично можна припустити, що громадянин/ка України та громадянин/ка іноземної держави або особа без громадянства однієї статі можуть укласти шлюб за кордоном, згідно з українським законодавством, він може визнаватися в нашій країні за умов, зазначених у статті 58 Закону України «Про міжнародне приватне право», але укласти такий шлюб на території України виявляється неможливим.
Більшість країн світу мають законодавство про звичайний шлюб, яке поширюється також і на одностатеві пари; в Ізраїлі не дозволено укладати шлюб між людьми однієї статі, але визнаються такі шлюби, укладені за кордоном за законодавством інших країн. Деякі країни світу, не дозволяючи укладати звичайні шлюби між особами однієї статі, запровадили для таких пар правову форму реєстрації подружніх відносин, альтернативну до звичайного шлюбу (у юрисдикціях вона називається по-різному: реєстроване партнерство, цивільний союз, домашнє партнерство, життєве партнерство тощо). У федеративних і децентралізованих державах, де сімейні стосунки регулюються на місцевому рівні, можуть існувати ситуації, коли одностатеві шлюби або партнерства реєструються тільки в окремих юрисдикціях (і визнаються або на всій території держави, або тільки в цих юрисдикціях). У Європі одностатеві шлюби укладалися в деяких країнах, причому в деяких із них як альтернатива шлюбу також були доступні реєстровані партнерства. Тільки одностатеві партнерства, але не шлюби дозволені у деяких країнах Європи. Деякі країни свого часу запровадили реєстроване партнерство, а потім дозволили одностатевим парам укладати звичайний шлюб, або автоматично конвертували укладені партнерства в шлюби, або просто припинили реєструвати нові партнерства, але залишили вже зареєстровані в тому ж статусі (Данія, Норвегія, Швеція, Ісландія). Водночас інші зберегли обидві форми реєстрації сімейного стану – як шлюби, так і партнерства, з можливістю конвертації партнерства в шлюб. Зазвичай у країнах, які визнають реєстровані одностатеві партнерства, але не одностатеві шлюби, такі шлюби, укладені за кордоном, визнаються як одностатеві партнерства за місцевим законодавством [5, с. 284]. Серед передумов реалізації суб’єктивного права на шлюб можна виділити й інші, але, на нашу думку, описані вище є основними, які можуть вплинути на виникнення шлюбних відносин з іноземним елементом, ураховуючи норми законодавства України.
Як зазначають К.Карпяк, К. та Л. Саванець, шлюби з іноземцями стають все більш поширеним явищем у сучасному суспільстві. Характерною особливістю міжнародних шлюбів є складність міжнародних приватних відносин, що виникають у зв'язку з іноземними елементами. У відповідності із п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про міжнародне приватне право», іноземним елементом називають ознаку, що характеризує міжнародні приватні правові відносини. Цей іноземний елемент завжди буде виявлятись в одній із таких форм: суб’єкт правовідносин (громадянин України, що проживає за її межами, іноземець, особа без громадянства або іноземна юридична особа), об’єкт правовідносин, який знаходиться на території іноземної держави та юридичний факт, що створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави [6, с. 125]. У випадку встановлення сімейних відносин іноземний елемент буде відзначатись або суб’єктом правовідносин, або юридичним фактом. У випадку коли на території певної країни укладається шлюб між громадянином цієї держави та громадянином іноземної країни – іноземним елементом виступає суб’єкт правовідносин, тобто іноземець. Якщо ж громадяни однієї держави уклали шлюб на території іншої країни, то іноземним елементом буде виступати юридичний факт, а саме факт укладення шлюбу на території іншої держави [7, с. 76].
Таким чином, проблема неузгодженості норм матеріального права щодо шлюбних відносин впливає на регулювання у цій сфері. Крім того, за законодавством зарубіжних країн форма шлюбу має визначатися місцем укладення шлюбу, а матеріальні умови визначаються особистим законом кожної особи, яка вступає в шлюб. Для практичного вирішення таких колізійних питань у сфері шлюбно-сімейних відносин недостатньо знати лише колізійні норми та положення права держави, до якої вони відсилають. Необхідно також враховувати положення чинних міжнародних договорів та конвенцій між державами, які передбачають можливість зворотного відсилання та звернення до права третіх країн і регулюють вирішення певних колізійних питань.
На сучасному етапі шлюбні відносини зазнають значних змін, особливо під впливом нових тенденцій щодо одностатевих шлюбів та шлюбів з небінарними особами. Ці виклики 21 століття вимагають більш глибоких наукових досліджень, практичного розвитку та вдосконалення колізійного законодавства, а також посилення процесу уніфікації правового регулювання в міжнародному приватному праві.
Література:
1. Зінченко У. В. Проблеми укладення і розірвання шлюбу між громадянами України і іноземцями. Римське право і сучасність : матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Одеса, 18 травня, 2019 року) / за заг. ред. д.ю.н., проф. Є. О. Харитонова. Одеса : Фенікс, 2019. С. 245-247.
2. Конституція України від 28 червня 1996 року (зі змінами і допов.). Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.
3. Про міжнародне приватне право: Закон України від 23.06.2005 р. № 2709-IV. Голос України. 2005. С. 34.
4. Ткаченко В. Колізійні питання реалізації права на шлюб у міжнародному приватному праві. Підприємництво, господарство і право. 2020. № 6. С. 282-286.
5. Сімейний кодекс України : Закон України від 10.01.2002 р. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2947-14.
6. Карпяк, К. В., Саванець Л. М. Деякі аспекти правового регулювання шлюбно-сімейних відносин ускладнених іноземним елементом. Правова система України в умовах європейскої інтеграції : погляд студентської молоді: зб. тез доп. XIII Всеукр. студ. конф. Тернопіль : Вектор, 2016. С. 125.
7. Чумак О. Особливості колізійного регулювання укладання шлюбу. Підприємництво, господарство і право. 2020. № 2. С. 74–78.
___________________
Науковий керівник: Руденко Оксана Валеріївна, кандидат юридичних наук, доцент Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
