Державна політика в освітній сфері займає вагоме місце у системі політико-адміністративної, культурної, економічної діяльності держави. Завдяки освіті вона має можливість впливати на формування світогляду, цінностей, інтелектуального та творчого потенціалу суспільства, а відтак визначати сучасність і майбутнє. Прикладом цього є поліетнічне населення Східної Галичини, щодо якого нацистська Німеччина здійснювала специфічну освітню політику. Намагаючись поєднати власні стратегічні завдання й інтереси окремих національних громад, зокрема українців та поляків.
Освітньою сферою в Галичині керував відділ науки і навчання уряду дискрикту, який підпорядковувався головному відділу науки і навчання уряду генерал-губернатора в Кракові. Відділ у Львові поділявся на підвідділи для народних, вищих і середніх загальноосвітніх професійних шкіл. Підвідділами керували референти – німці, котрими виділено як співробітництво українських та польських інспекторів. Відділ науки та навчання дискрикту Галичина в царині навчання та виховання зберіг за собою лише керівні та контрольні функції. Зокрема, він затверджував програми навчання, визначав завдання та персональний склад шкільних інспекторів, розподіляв виділені урядом ГГ кошти на освіту.
На рівні округи управління здійснював шкільний інспекторат на чолі з краєвим шкільним радником, що виконував свої функції від імені старости. Цікаво, що серед 144 працівників відділу науки і навчання уряду дискрикту Галичина переважали поляки, яких налічувалося 89 чоловік. Натомість в окружних шульмах галицького дискрикту на 1941/42 навчальний рік, більшість становили українці – 53 особи (німці 17, поляки – 45).
Політика окупаційної в влади щодо культурно-освітньої сфери ГГ спрямовувалася на обмеження відповідних запитів і прагнень, як українців, так і поляків, не кажучи вже про євреїв. Однак у цьому державно-адміністративному утворенні були відносно сприятливіші умови, ніж в інших німецьких окупаційних адміністративно-територіальних утвореннях.
Національне й громадське життя мало в Галичині глибші і міцніші традиції. Тож окупаційна влада змушена була рахуватися з цим фактом і надала українцям можливість займати нижчі щаблі адміністрації краю, займатися кооперацією, утворити свої гімназії та видавництво, культурно-освітню молодіжну організацію. Народні (початкові) і фахові школи, як українсько, так і польськомовні, були державними. При цьому німецькі власті все ж перебували на позиціях колоніалізму й прагнули урізати освітній процес підкореного населення. Ц цьому цілком закономірною була поява розпорядження відділу науки та навчання уряду дискрикту Галичина: «…забороняється приймати у 1942-1943 шкільному році до народних шкіл тих дітей, які закінчили 14-й рік життя. 90% учнів 5-х і 6-х класів мусять кинути науку, не покінчивши школи».
Під контролем УЦК перебувало дошкілля і позашкілля. Він також мав великий вплив і на шкільний процес, хоча школи були державними. Відділ науки і народної освіти Правління ГГ видав розпорядження щодо організації шкіл, згідно з яким визначалось, що у місцевостях, де налічувалося 40 українських дітей, створюватиметься державна українська школа. Там, де було 20 українських дітей, а решту складали польські діти-поляки, навчання української мови тривало три години на тиждень. І навпаки, якщо в школі було 20 польських дітей, там уводились три години на тиждень польської мови.
В окупованих країнах німецька влада дозволяла відкривати лише народні і професійні школи. Шкільною політикою не передбачались середні загальноосвітні й вищі школи, з навчального процесу усувалися будь-які патріотичні мотиви. Отже, слід зазначити, що на підкорених німці намагалися запровадити копію «нової німецької школи». Німецька школа є частиною націонал-соціалістичного виховного ладу. Він відкидав ідею так званої «загальної освіти», а визначав шлях, що «виходить від тіла, охоплює душу та веде до суспільного життя». Однак, саме ця школа повинна була формувати не патріотів – українців і поляків, а покірних рабів нацистського режиму, кваліфіковану дешеву робочу силу, яку окупаційна влада вербувала на роботу до Німеччини. Слід відзначити, що німецькі власті ставили різні завдання перед міськими та сільськими школами. Про це свідчить розпорядження губернатора галицького дискрикту О. Вехтера 1 жовтня 1942 р., в якому говорилося, що сільській школі не слід брати для себе за зразок міську школу, яка має цілком іншу мету. «Сільська школа має справу виключно з сільськими дітьми, які бажають і повинні бути селянами і селянками».
Отже, на окупованих землях нацисти протягом 2-3 місяців розбудували адміністративний апарат, зокрема й для управління освітою. У кожній окрузі діяв «шкільний уряд» на чолі зі шкільним радником, який підпорядковувався і окружному старості і відділу науки та навчання певного дискрикту.
Освітня політика німців була спрямована на створення незначної мережі шкіл для місцевого українського та польського населення, завдання яких обмежувалося наданням елементарних та фахових знань для формування підконтрольних владі працівників-рабів.
Нова освітні система формувалася в умовах тотального терору. Це система брехні, обману, несправедливості. Режим кріпацтва було застосовано для сільського населення, а також ув’язнення майже всієї молоді і вивезення на працю до Німеччини.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
