Право на свободу пересування має особливу правову цінність, оскільки системоформуючим для забезпечення правопорядку, від ступеня його реалізації залежить характер правового режиму, що панує у тій чи іншій державі. Відтак, важливе значення мають принципи, яких потрібно дотримуватись під час реалізації цього права. Одним із таких міжнародних принципів є недискримінація.
Комітет з прав людини ООН наголошує: «Застосування обмежень, дозволених відповідно до пункту 3 статті 12 Пакту має відповідати іншим правам, гарантованим Пактом та фундаментальним принципам рівності та недискримінації. Таким чином, порушенням Пакту буде розглядатись, якщо права, закріплені в пунктах 1 і 2 статті 12, були обмежені шляхом проведення будь-яких відмінностей, наприклад, на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майна, народження чи іншого статусу. При розгляді державних звітів Комітет у кількох випадках виявив, що заходи, які перешкоджають жінкам вільно пересуватися, вимагаючи згоди або супроводу особи чоловічої статі є порушенням статті 12» [1]. Відтак, принципи рівності і недискримінації в умовах реалізації права на свободу пересування мають дотримуватись. Окрему увагу Комітет відносить правовим системам традиційно-релігійного виду, у яких віровчення є складовою системи права, а тому присутні деякі традиції, що порушують сучасний принцип рівності. Передусім мова про мусульманські країни, окремі з них тепер зберігають сувору гендерну нерівність. Але, незважаючи на такі приписи, важливо розрізняти сучасну цивілізаційну демократичну парадигму, у межах якої розвиваються сучасні правові системи і західну цивілізацію як таку і менш розвинені правові системи та традиції, що втім поступово хоч і повільно можуть змінюватись, але не відповідають і не вписуються у таку систему цінностей. У цьому випадку свобода пересування є вдалим індикатором прогресивності тієї чи іншої правової системи. Однак, у контексті сучасних подій в Україні варто звернути увагу наскільки свобода пересування і принцип недискримінації за національною ознакою чи громадянством узгоджується із національною безпекою. Чи є порушенням статті 12 Пакту обмеженням свободи пересування для громадян країни агресора. Постає питання, що важливіше принцип недискримінації і свобода пересування чи національна безпека? Зрештою, якщо знехтувати національною безпекою заради свободи пересування, то може статись так, що кордонів, через які має реалізуватись це право просто не буде як і суверенітету. Відтак за наявності обґрунтованих підстав і дотримання принципу пропорційності цілком доцільно є введення вибіркових обмежень на свободу пересування громадян країни-агресора. Порушень статті 12 Пакту у такому випадку не буде.
Підтвердженням принципу недискримінації є спеціальні норми, що захищають свободу пересування жінок: «Комітет ООН з прав людини акцентує увагу на правах жінок на свободу пересування та вільний вибір місця проживання та зобов'язання захищати їх. Наприклад, несумісним з ч. 1 ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права є те, що вказане право жінки за певним законом чи на практиці може залежати від волі іншої особи» [2, с. 300]. Як відомо мова йде про народи із різними правовими традиціями щодо жінки, в першу чергу мусульманські країни. Супровід дієздатної особи без її згоди не може відповідати Конвенції, однак ця проблема є набагато серйознішою ніж відповідність нормі, оскільки торкається вкорінених традицій в окремих країнах, які потрібно враховувати. З іншого боку, жінка у супроводі сторонньої особи хоча б частково за законодавством внутрішнім може реалізувати право на свободу пересування, без такого супроводу воно взагалі неможливе. Відтак для окремих країн повністю розгорнута свобода переміщення поки залишається питанням дискусій у частині гендерної рівності. Важливим критерієм реалізації обмеження права на свободу пересування є відсутність дискримінації. Однак, відповідно до Пакту, допускається різне відношення до категорій осіб, якщо його метою є досягнення законності, а критерієм для такого відношення є розумність. «Деякі держави обмежують свободу пересування за віком. Туреччина обмежує осіб старше 65 років залишати власне місце проживання, тоді як закон Боснії та Герцеговини забороняє пересування громадян молодшого віку, старше вісімнадцяти» [3, с. 133]. Такі законодавчі обмеження, особливо коли вони носять не типовий характер мають бути достатньо обґрунтовані, опираючись на певні правові традиції, розумність і відповідність сучасним стандартам права на свободу пересування.
Література:
1. CCPR General comment No. 23, para. 7, in HRI/GEN/1/Rev.3, Human Rights Committee, 15 August 1997.
2. Тулба К.Г. Нормативне закріплення прав на вільне пересування та вільний вибір місця проживання у міжнародному праві. Держава і право, 78. 2017. С. 298-309.
3. Richardson Eric, Devine Colleen. Emergencies end Eventually: How To Better Analyze Human Rights Restrictions Sparked by the Covid-19 Pandemic Under the International Covenant on Civil and Political Rights. Michigan Journal of International Law. Vol. 42 Iss. 1 (2020) 105-176.
____________________
Науковий керівник: Гоцуляк Юрій Вікторович, доктор юридичних наук, доцент, Донецький національний університет імені Василя Стуса
|