Роль територіальної оборони неможливо недооцінювати. В різних державах територіальна оборона може по-різному організовуватись та бути пов’язаною із збройними силами. За рівнем боєготовності та завданнями, які вони вирішують, сукупність моделей територіальної оборони умовно можна об’єднати у три групи: ті, що сформовані за зразком регулярної армії, здатні виконувати бойові завдання нарівні з нею, і, в окремих випадках, застосовуватися за межами території своєї країни (США, ФРН, Велика Британія); ті, головним завданням яких є охорона і оборона різних об’єктів, забезпечення мобілізаційного та оперативного розгортання армійських угруповань, а також забезпечення їх безперешкодного маневру. Структурно вони відрізняються від регулярних військ (Норвегія, Данія, Бельгія, Нідерланди); ті, що виконують широкий спектр завдань, включаючи ведення партизанської війни на окупованій території, тому вони мають різноманітну структуру, зокрема й подібну до тієї, яка існує в регулярній армії (Фінляндія, Швейцарія, Швеція) [1]. Таким чином, в Україні діє модель територіальної оборони, що виконує широкий спектр функціонально призначення та структурується відповідно до конкретних напрямів діяльності та організаційної побудови.
При визначенні сутності та ознак територіальної оборони як соціально-правового явища потрібно звернути увагу на положення Законів України «Про національну безпеку України» [2] та «Про основи національного супротиву» [3]. В першому випадку, територіальна оборона визначається як складова національної безпеки (ст. 12 Закону України «Про національну безпеку України»), а в другому – складова національного супротиву (ст. 3 Закону України «Про основи національного супротиву»). Обидва твердження є вірні, при цьому в першому випадку акцент зроблено на суб’єктів, що реалізують територіальну оборону та їх ролі в єдиному безпековому механізмі, а в другому – на тому, що територіальна оборона є окремим правовим явищам, що має інституційну складову втілення, правовий механізм забезпечення, що відрізняє від інших соціально-значущих видів діяльності.
Отже, територіальна оборона буде напрямом діяльності, для якого характерним будуть загальні ознаки, визначені безпековим законодавством та спеціальні ознаки, визначені профільним законодавством в сфері національного супротиву. До загальних ознак територіальної оборони, що виокремлюються через їх віднесення до безпекового сектору, віднесемо:
1) спрямованість на забезпечення стану захищеності державного суверенітету, територіальної цілісності і демократичного конституційного ладу та інших життєво важливих національних інтересів від реальних і потенційних загроз невоєнного характеру;
2) дотримання профільних безпекових принципів під час реалізації заходів з територіальної оборони, а саме: верховенства права, підзвітності, законності, прозорості та дотримання засад демократичного цивільного контролю за функціонуванням; дотримання норм міжнародного права, участі в інтересах України у міжнародних зусиллях з підтримання миру і безпеки, міждержавних системах та механізмах міжнародної колективної безпеки;
3) врегульованість нормативно-правовими актами, що визначають засади національної безпеки держави;
4) вплив єдиних стратегічних безпекових пріоритетів (мають змінний характер, але станом на теперішній час їх закріплено в Стратегії воєнної безпеки України [4]) на зміст заходів, що складають територіальну оборону.
Щодо профільного законодавства в сфері національного супротиву, в значенні Закону України «Про основи національного спротиву»: «…територіальна оборона є системою загальнодержавних, воєнних і спеціальних заходів, що здійснюються у мирний час та в особливий період з метою протидії воєнним загрозам, а також для надання допомоги у захисті населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій» [3]. Таким чином, поняттям територіальна оборона позначається як сфера діяльності, що складається з сукупності загальнодержавних, воєнних і спеціальних заходів направлених на забезпечення національної безпеки України, що фактично можуть застосовуватись у визначений період конкретними суб’єктами у порядку встановленому законом.
Нормативно виокремлено функціональне призначення територіальної оборони, що різниться в залежності від спрямування та може бути відповідно згрупованим:
а) захисні функції (своєчасне реагування та вжиття необхідних заходів щодо оборони території та захисту населення на визначеній місцевості; участь у посиленні охорони та захисті державного кордону; участь у захисті населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій, ліквідації наслідків ведення воєнних (бойових) дій; участь в охороні та обороні важливих об’єктів і комунікацій, інших критично важливих об’єктів інфраструктури, визначених Кабінетом Міністрів України, та об’єктів обласного, районного, сільського, селищного, міського значення, районного у містах рад, сільських, селищних, порушення функціонування та виведення з ладу яких становлять загрозу для життєдіяльності населення; участь у забезпеченні заходів громадської безпеки і порядку в населених пунктах; участь у боротьбі з диверсійно-розвідувальними силами, іншими збройними формуваннями агресора (противника) та не передбаченими законами України воєнізованими або збройними формуваннями);
б) забезпечувальні функції (участь у підготовці громадян України до національного спротиву; участь у забезпеченні умов для безпечного функціонування органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування та органів військового управління; забезпечення умов для стратегічного (оперативного) розгортання військ (сил) або їх перегрупування; участь у здійсненні заходів щодо тимчасової заборони або обмеження руху транспортних засобів і пішоходів поблизу та в межах зон/районів надзвичайних ситуацій та/або ведення воєнних (бойових) дій; участь у запровадженні та здійсненні заходів правового режиму воєнного стану в разі його введення на всій території України або в окремих її місцевостях; участь в інформаційних заходах, спрямованих на підвищення рівня обороноздатності держави та на протидію інформаційним операціям агресора (противника); участь у наданні населенню правничих послуг у порядку, передбаченому Законом України «Про безоплатну правничу допомогу» [5].
Щодо змістовного наповнення діяльності, що складає суть територіальної оборони, то структурно вона складається із:
а) військової складової, яку реалізують органи військового управління, військові частини Сил територіальної оборони Збройних Сил України, інші сили і засоби сил безпеки та сил оборони, які залучаються до виконання завдань територіальної оборони;
б) цивільної складової, яку реалізують державні органи, органи місцевого самоврядування, які залучаються до територіальної оборони;
в) військово-цивільної складової, яку реалізують штаби зон (районів) територіальної оборони та добровольчі формування територіальних громад, які залучаються до територіальної оборони [6].
При цьому, йдеться як про виокремлення заходів різного спрямування, так і їх виконання відповідно до структурно-організаційної побудови.
Інституційний механізм територіальної оборони охоплює суб’єктів, наділених повноваженнями по реалізації завдань територіальної оборони. Слід враховувати те, що поняття «механізм» використовується для вказівки на: сукупність можливих засобів цілеспрямованого юридичного впливу, що застосовується визначеними суб’єктами для впорядкування суспільних відносин [7, с. 16]; сукупність заходів, спрямованих на активізацію підпорядкованого суб’єкта [8, с. 28]; сукупність узгоджених засобів, які мають визначене цілеспрямоване функціонування та схильність до самоорганізації [9, с. 18].
Тобто, при детермінації інституційного механізму територіальної оборони необхідно визначати як суб’єктів, так і їх правовий статус. До суб’єктів, наділених повноваженнями по реалізації завдань територіальної оборони віднесено тих, що забезпечують: а) організацію підготовки територіальної оборони; б) підтримку територіальної оборони; в) забезпечення територіальної оборони та виконання завдань територіальної оборони на постійній основі. До них чинним законодавством віднесено:
1) структурні підрозділи з питань територіальної оборони в органах управління сил безпеки та сил оборони, місцевих органах виконавчої влади;
2) штаби зон територіальної оборони у Раді міністрів АРК, обласних, Київській, Севастопольській міських державних адміністраціях (відповідних військово-цивільних або військових адміністраціях у разі їх утворення);
3) штаби районів територіальної оборони у районних державних адміністраціях (районних військово-цивільних або військових адміністраціях у разі їх утворення) [3].
Питання забезпечення територіальної оборони та її управлінське спрямування опосередковано наявністю релевантних способів впливу на конкретні суспільні відносини з застосуванням правових методів, форм, інструментів, технологій [10, с. 260]. Для цілей цього дослідження, йдеться про сукупність взаємопозв’язаних напрямів цілеспрямованого впливу уповноважених суб’єктів на суспільні відносини в секторі національної безпеки в частині виконання завдань територіальної оборони шляхом застосування нормативно можливих способів та засобів, які створюють засади повноцінної протидії воєнним загрозам, а також для надання допомоги у захисті населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій.
Законом України «Про основи національного супротиву» виокремлено систему суб’єктів, що здійснюють управління територіальною обороною таким чином:
1) Президент України як Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України через Міністра оборони України уповноважений здійснювати загальне керівництво національним спротивом;
2) Головнокомандувач Збройних Сил України через Командувача Сил територіальної оборони Збройних Сил України уповноважений здійснювати безпосереднє керівництво територіальною обороною на всій території України, а через Командувача Сил спеціальних операцій Збройних Сил України – рухом опору;
3) керівник регіонального органу військового управління Сил територіальної оборони Збройних Сил України через регіональний орган військового управління Сил територіальної оборони Збройних Сил України уповноважений здійснювати безпосереднє керівництво територіальною обороною у межах військово-сухопутної зони;
4) керівник зони територіальної оборони через штаб зони територіальної оборони уповноважений здійснювати безпосереднє керівництво територіальною обороною у межах зони територіальної оборони
5) керівник району територіальної оборони через штаб району територіальної оборони уповноважений здійснювати безпосереднє керівництво територіальною обороною у межах району територіальної оборони;
6) Кабінет Міністрів України через відповідні центральні органи виконавчої влади уповноважений здійснювати керівництво підготовкою громадян України до виконання завдань територіальної оборони [3].
Зазначимо, що кожен з суб’єктів, наділених повноваженнями по управлінню територіальної оборони володіє відповідним правовим статусом з конкретною компетенцією та способами її реалізації.
Література:
1. Паливода В. Територіальна оборона у системі національної безпеки. Оборонно-промисловий кур’єр: інформаційне агентство. URL: http://opk.com.ua (дата звернення:10.04.2024).
2. Про національну безпеку України : Закон України від 21.06.2018 р. № 2469-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19#Text (дата звернення: 10.09.2022).
3. Про основи національного спротиву : Закон України від 16.07.2021 р. № 1702-IX. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1702-20#Text (дата звернення: 09.09.2022).
4. Стратегія воєнної безпеки України : Указ Президента України від 25.03.2021 р. № 121/2021. URL: https://www.president.gov.ua/documents/1212021-37661 (дата звернення: 10.09.2022).
5. Про безоплатну правничу допомогу : Закон України від 02.06.2011 № 3460-VI. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3460-17#top (дата звернення: 10.10.2022).
6. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 25 березня 2021 року «Про Стратегію воєнної безпеки України» : Указ Президента України від 25.03.2021 р. № 121/2021. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/121/2021/conv#Text (дата звернення: 01.12.2023).
7. Нижник Н. Р., Машков О. А. Системний підхід в організації державного управління. Київ : Вид-во УАДУ, 1998. 160 с.
8. Сіверін Д. В. Адміністративно-правовий статус органів державної виконавчої служби України : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07. Харків, 2014. 210 с.
9. Кривицький Ю. В. Спеціалізовані норми права в механізмі правового регулювання : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01. Київ, 2010. 260 с.
10. Корецький М. Х. Державне управління аграрної сфери у ринковій економіці. Київ : Вид-во УАДУ, 2002. 260 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
