Сьогодні юридична література та судова практика оперують декількома поняттями: «суб’єкт владних повноважень», «публічна адміністрація», «адміністративний орган». Також набув поширення термін «публічна адміністрація», що є істотним компонентом правових норм, прийнятих на рівні Європейського Союзу – у договорах і нормативно-правових актах, який згадується в різних контекстах [1, с. 28-29]. Публічна адміністрація (органи публічної влади) згідно із законодавством Європейського Союзу – це сукупність загальнодержавних, регіональних і місцевих органів державного управління, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, а також інших державних і недержавних інституцій, уповноважених на виконання публічних функцій [2, с. 38].
Українські вчені під поняттям «публічна адміністрація» розуміють, з одного боку, лише органи виконавчої влади та виконавчі органи місцевого самоврядування [3, с. 225]; з іншого – організацію і діяльність всіх органів та установ, підпорядкованих політичній владі, які забезпечують виконання закону, діють у публічних інтересах і наділені прерогативами публічної влади (органи державної влади, місцевого самоврядування, державні і недержавні суб’єкти) [4, с. 92; 5, с. 321; 6, с. 88].
У законі України «Про адміністративну процедуру» [7] органи виконавчої влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, інші суб’єкти, які відповідно до закону уповноважені здійснювати функції публічної адміністрації, визначені як «адміністративний орган».
Судова практика, зокрема, судді, адвокати, дотримуючись норм Кодексу адміністративного судочинства України [8] (далі - КАС України), Закону України «Про доступ до публічної інформації» [9], використовують термін «суб’єкт владних повноважень» – орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Як зазначає В. Бевзенко, національне законодавство, практика функціонування суб'єктів владних повноважень передбачають й інших суб'єктів владних повноважень, не формалізованих у КАС України – військова частина, митниця, прикордонний загін; Національна комісія з реабілітації; органи охорони державного кордону Державної прикордонної служби України; капітан морського порту [10].
Здійснення функцій публічної влади, крім суб’єктів владних повноважень, може бути делеговано іншим суб’єктам, зокрема, представникам самоврядних (саморегулівних) професій – нотаріуси, адвокати, арбітражні керуючі, представники митних брокерів, аудитори тощо [10]. Як носіїв певного обсягу публічних повноважень необхідно виокремити й організації цих самоврядних (саморегулівних) професій, які забезпечують їх функціонування, дбають про кваліфікацію, дисципліну якими, зокрема, є – Аудиторська палата України, Нотаріальна палата України, Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатів тощо. Учасниками публічно-правових відносин і, як наслідок, відповідачами в адміністративному процесі можуть бути і носії публічних повноважень, наприклад, розпорядники публічної інформації [10].
Не можна оминути увагою поділ суб’єктів владних повноважень (суб’єктів, наділених адміністративними повноваженнями, суб’єктів делегованих повноважень, носіїв публічних повноважень) як суб’єкта публічно-правових відносин на три види: субʼєкти зі статусом юридичної особи, субʼєкти без статусу юридичної особи, індивідуальні субʼєкти [10].
Субʼєктами зі статусом юридичної особи є органи виконавчої влади, державні органи (прокуратура, Національне антикорупційне бюро України, національні комісії регулювання природних монополій, Вища рада правосуддя, Вища кваліфікаційна комісія суддів України), Національний банк України та їх територіальні представництва, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, державні підприємства, установи, організації (наприклад, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Фонд соціального страхування України), керівні органи саморегулівних організацій (наприклад, Аудиторська палата України, Нотаріальна палата України, Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури України тощо), мілітаризовані утворення (прикордонний загін, військові (поліцейські) частини і з’єднання тощо). Всередині самого субʼєкта може утворюватися й інший представник публічної влади, наприклад, апарат або секретаріат органу державної влади, який у положенні буде визначений саме як юридична особа - наприклад, Апарат Верховної Ради України. Такі організаційні утворення є повноцінними учасниками публічно-правових відносин [10].
Субʼєкти без статусу юридичної особи – це структурні утворення колективних субʼєктів зі статусом юридичної особи (сектори, групи, відділення, відділи, управління, департаменти), органи професійного самоврядування (наприклад, органи суддівського самоврядування), тимчасово створені комісії (наприклад, медикосоціальна експертна комісія, атестаційна комісія, ліквідаційна комісія тощо), будь-які інші колективні утворення, утворені на підставі й у спосіб, визначені законом та наділені певним обсягом адміністративних повноважень (кадрова комісія, робоча група з контролю тощо) [10]. Існує два види суб’єктів владних повноважень без статусу юридичної особи: організаційно самостійні суб’єкти владних повноважень без статусу юридичної особи – медико-соціальні експертні комісії; суб’єкти владних повноважень без статусу юридичної особи, які організаційно перебувають у структурі іншого суб’єкта владних повноважень, наприклад, Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя [10].
До індивідуальних субʼєктів відносяться публічні службовці (п. 17 ч. 1 ст. 4 КАС України), представники саморегулятивних професій (адвокати, арбітражні керуючі, аудитори, експерти, незалежні посередники, нотаріуси, особи, які здійснюють професійну діяльність на фондовому ринку, оцінювачі, третейські суди (суддів), члени трудового арбітражу, інспектори з паркування тощо) [10].
Виходячи з цього, поняття «суб’єкт владних повноважень» («суб’єкт публічного адміністрування») слід оцінювати не з інституційного, а з функціонального аспекту [10]. Зокрема, монополізм на ухвалення рішень, вчинення дій, допущення бездіяльності у певних правовідносинах; авторитетність, визнана суспільством, громадянами; наявність ресурсів – фінансових, матеріальних, кадрових; обов’язковість рішень, юридична сила яких поширюється назовні на учасників суспільних відносин тощо); суб’єкти владних повноважень діють у межах, на підставі та спосіб, які передбачені законом; уповноважені застосовувати інструменти діяльності публічної адміністрації (рішення (нормативний акт, адміністративний акт, адміністративний договір, акт планування (план), акт-дія (фактична дія), приватно-правові інструменти), дії, бездіяльність) [10]. Інакше кажучи, визначальним для віднесення того чи іншого органу (особи) до суб’єктів владних повноважень (суб’єкт публічного адміністрування) є не лише його місце у системі публічної влади, а і функції, які ним виконуються, й такі функції мають бути пов’язані із здійсненням публічного адміністрування [11, с. 162].
Список джерел та літератури:
1. Гнидюк Н., Новак-Фар А., Гонцяж Я., Родюк І. Механізми координації європейської політики : практика країн-членів та країн-кандидатів Київ : Міленіум, 2003. 384 с.
2. Мосов С. П., Нижник Н. Р. Теоретичні аспекти державного управління : монографія. Чернівці : Технодрук, 2011. 248 с.
3. Виконавча влада і адміністративне право : наук. вид. / за заг. ред. В. Б. Авер’янова. Київ : Видавничий Дім «Ін-Юре», 2002. 668 с.
4. Міхровська М. С. Державне управління та публічна адміністрація : шлях до демократії. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 2011. № 87. С. 90-93.
5. Коломоєць Т. О. Адміністративне право України. Академічний курс : підручник. Київ : Юрінком Інтер, 2011. 576 с.
6. Соболь Є. Формування правової категорії «суб’єкт публічної адміністрації». Актуальні проблеми правознавства. 2018. Вип. 4. С. 86-93. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/aprpr_2018_4_18 (дата звернення: 01.02.2024).
7. Про адміністративну процедуру : Закон України від 17.02.2022 р. № 2073-IX. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2073-20#Text (дата звернення: 01.02.2024).
8. Кодекс адміністративного судочинства України : Закон України від 06.07.2005 р. № 2747-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2747-15#Text (дата звернення: 01.02.2024).
9. Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13.01.2011 р. № 2939-VI. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2939-17#Text (дата звернення: 01.02.2024).
10. Бевзенко В. Суб'єкт владних повноважень: поняття, ознаки, види. URL: http://surl.li/kdfti (дата звернення: 01.02.2024).
11. Мельник Р. С. Загальне адміністративне право в питаннях і відповідях : навчальний посібник. Київ : Юрінком Інтер, 2019. 308 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
