Повномасштабне вторгнення російської федерації на територію України створило нові виклики не лише перед українським суспільством, а й перед кримінальною юстицією та всією системою правоохоронних органів України. Так, станом на 09.01.2024 року очільник департаменту протидії злочинам в умовах збройного конфлікту Офісу генерального прокурора Юрій Бєлоусов зазначає про майже 117 тисяч зареєстрованих воєнних злочинів, 470 підозрюваних, 316 обвинувальних актів в судах і 73 вироки [1]. Такі числа звісно ж значать про не аби яку завантаженість всієї правоохоронної системи. В цьому контексті важливо зрозуміти, що мова йде не про певні уявні категорії, а про конкретних слідчих, прокурорів та суддів, які зобов’язані щодня докладати власних сил та часу. Крім цього вони повинні мати відповідні компетенції, навички та глибоке професійне розуміння тих процесів, що відбуваються навколо них, аби здійснювати розгляд та розслідування відповідних воєнних злочинів повно, ефективно, всесторонньо та об’єктивно.
Звісно ж, в період 2014-2022 років питання розслідування воєнних злочинів періодично було на слуху та досліджувалось як серед діючих і практикуючих державних службовців, так і в окремих наукових спільнотах. Зокрема це питання вивчали такі науковці як Ахтирська Н. М., Коваль Д. О., Гарасимів О. І., Марко С. І., Ряшко О. В. та інші.
В той же час, лише з початком повномасштабного вторгнення стало очевидним, що розслідування воєнних злочинів на практиці дещо відрізняється від тих теоретичних напрацювань мирного часу, які продукували вітчизняні науковці. Більше того, навіть методичні рекомендації розслідування так званих «злочинів мирного часу» не завжди можуть стати в нагоді, адже часто такі розслідування потребують спеціальних поглиблених балістичних (як у випадку артилерійських чи ракетних обстрілів), хімічних (як у випадку можливих злочинів на ЗАЕС), технічних, і навіть орнітологічних або біологічних знань (як у випадку розслідування злочинів пов’язаних з підривом Каховської ГЕС та оцінкою відповідних наслідків). До того ж, незважаючи на необхідність наявності доволі специфічних знань, воєнні злочини доволі часто необхідно розслідувати без фактичного доступу до місця події, або ж в умовах небезпечних для довготривалого перебування людини. Звісно такий стан речей дещо ускладнює процес огляду місця події, збору доказів, пошуку та інтерв’ювання очевидців. Більше того, злочини, що вчиняється в умовах збройного конфлікту, такі як вбивство, грабіж, викрадення, нанесення тілесних ушкоджень за загальним правилом «кваліфікується лише за ст. 438 КК України і не потребує додаткової кваліфікації за статтями про умисне вбивство, зґвалтування, торгівлю людьми, насильницьке зникнення, катування, заподіяння тілесних ушкоджень, знищення майна тощо» [2]. Зокрема, таку позицію було оприлюднено і на офіційних ресурсах Тренінгового центру прокурорів і такої позиції дотримуються практикуючі слідчі відповідних правоохоронних органів. Таким чином, це означає, що такі злочини вимагають не лише специфічних навичок, знань у порядку та методології розслідування, які можуть бути абсолютно новими для працівників правоохоронних органів, а й певних поглиблених знань в темі міжнародного гуманітарного права, для кращої та більш точної оцінки дій ворожої сторони, а також чіткого розуміння та розмежування воєнних злочинів. Мова йде про їх розмежування як і між собою, в рамках Женевських конвенцій (наприклад, про різницю між катуванням або нелюдським поводженням та умисним заподіянням сильних страждань або тяжких тілесних ушкоджень чи шкоди здоров’ю), так і з іншими злочинами в рамках Кримінального кодексу України (наприклад, військовими злочинами та злочинами «мирного часу»). Це необхідно перш за все для правильного та досконалого відображення правової позиції в процесуальних документах та подальшого представлення справ у судах, як національних, так і іноземних та міжнародних юрисдикцій.
Водночас, злочини пов’язані з порушенням законів і звичаїв ведення війни є злочинами досить великого масштабу, а значить вимагають відповідної спеціальної та надскладної підготовки (часто помітної), наприклад, переміщення техніки, особового складу, здійснення складного зв’язку та використання спеціальних (так само, часто помітних) засобів навіть для пересічного громадянина, або особи, яка не має відповідних знань в конкретній сфері. Така особа часто може просто зафільмувати чи іншим чином зафіксувати певну подію веб-камерою власного телефону чи іншого технічного пристрою. Досить часто, такі матеріали згодом стають надбанням суспільства, зокрема через мережу Інтернет.
Така сукупність факторів звісно ж не може існувати в трансцендентності, тому вона зумовила сприятливі умови для розвитку певної концепції або методології «розслідування у відкритих джерелах», або як часто називають у професійних та наукових колах – «OSINT» (або ОСІНТ – укр.). В широкому, загальноприйнятому сенсі – ОСІНТ – це діяльність направлена на пошук будь якої інформації у відкритих джерелах. Звісно ж, що звужуючи це поняття до відповідної галузі права, можемо зазначити що мова йде про інформацію, яка в подальшому може бути використана як доказ, в рамках певного кримінального провадження чи судочинства, а значить, вона повинна містити допустимі та належні фактичні дані, зібрані у передбаченому порядку, як того вимагає глава четверта Кримінально-процесуального кодексу України та низка міжнародно-правових актів.
У зв’язку з вищезгаданими положеннями КПК України, у слідчих та відповідних наукових працівників часто виникають сумніви щодо інформації, яку зазвичай збирають з відкритих джерел приватні розслідувачі, активісти, журналісти чи правозахисники. В той же час, інформація зібрана за допомогою методик та засобів OCIHT не є інформацією з обмеженим доступом і не є інформацією, отриманою незаконним шляхом, тобто вона повністю відповідає вимогам чинного законодавства, а саме статті 84 КПК України. Звісно ж, що інформація отримана з відкритих джерел переважно зберігається на електронних носіях чи в мережі Інтернет та існує в електронному вигляді. На жаль, в українському законодавстві не визначено поняття «електронного доказу», в той же час, це поняття добре досліджене в науковій доктрині такими науковцями як Ахтирська Н. М., Неділько Я. В., Коваленко А. М., Сіренко О. В. та певною мірою відображено в практичній площині, в роботі суддів, слідчих, прокурорів та оперативних працівників.
Звісно, коли мова йде про інформацію з відкритих джерел, що може стати електронним доказом, то не варто випускати з уваги й питання одержання, обробки та зберігання цих даних, зокрема, будь-хто, хто наважився збирати докази з відкритих джерел, має забезпечити їх належне збирання та зберігання. Для цього існує ціла низка нормативно-правових актів. Мабуть, найбільш відомим з них вважається рекомендаційний документ представлений Центром прав людини Університету Берклі в Каліфорнії та Офісом Верховного комісара ООН з прав людини, під назвою «Протокол Берклі». В той же час він не єдиний, оскільки варто також й враховувати норми та положення викладені в «Керівних принципах щодо електронних доказів», представлених Радою Європи, а також міжнародний стандарт ISО/ІЕС 27037:2017 та його національний відповідник ДСТУ ІSО/ІЕС 27037:2017. Варто відзначити, що ці документи хоч і є доволі об’ємними, проте, вони встановлюють доволі базові та прості правила взаємодії із зібраною інформацією. Настільки простими, що в 2014 році невелика команда онлайн-розслідувачів Bellingcat змогла зібрати достатню доказову базу для видачі міжнародного ордеру на арешт офіцерського складу 53-ої зенітної ракетної бригади ППО рф, яка збила літак авіарейсу МН17 на території Донецької області, в липні 2014 року. Цю справу можна вважати еталонною з точки зору доведення винуватості за допомогою інформації з відкритих джерел. До того ж, інформацію зібрану Bellingcat тоді визнали та дослідили слідчі різних країн в спільній слідчій групі, під абревіатурною назвою «JIT», що займалися безпосереднім розслідуванням цієї справи та, на жаль, не одразу змогли знайти усю необхідну доказову базу на місці подій і в подальшому для її доведення до судового вироку в Гаазі (мається на увазі, без допомоги Bellingcat).
Вузькому колу ОСІНТ спільноти також відомо, що Bellingcat в своїй діяльності дотримуються згаданого міжнародного стандарту ISO 27037:2017. В практичній площині дотримання вищезгаданих стандартів зводиться до чіткої фіксації часу та дати архівування файлів, веб сторінок, збереження останніх як не html-сторінок, а цілої системної сукупності файлів (зображень, відео, програмного коду як єдиного цілого елементу), фіксація веб сторінки як файлу, в форматі .pdf, збереження метаданих та фіксація геш сум, і багато іншого. Проте, цей список не є вичерпним і відрізняється залежно від конкретних умов та ситуації. Навіть досліджуючи положення вже згаданого протоколу Берклі – можна помітити, що він рекомендує не збирати абсолютно всю інформацію та зберігати її, а виокремлювати лише важливу, та відповідним чином систематизувати її, аби це відповідало принципам цього ж Протоколу і не обтяжувало слідчих зайвою інформацією, що в свою чергу не впливало б на ефективність їх роботи.
Звісно ж, що такий набір правил, настанов, документів і до того ж необхідність вправно володіти ОСІНТ інструментами та техніками створює певний поріг компетентності входження ОСІНТ розслідувача в кримінально-правові процеси, або навіть в процеси збору інформації з відкритих джерел, для їх подальшого використання в суді(-ах). Досить часто, ОСІНТ-розслідувачі не є юристами за освітою, однак, слідчі, часто потребують таких спеціалістів для залучення у справу. В той же час, будь-які порушення алгоритмів збору інформації можуть спричинити визнання в подальшому таких доказів недійсними та фактично призвести до анулювання титанічної роботи слідчого над певним провадженням чи цілою справою. Тому, разом з іншими питаннями постає необхідність підвищення рівня володіння слідчими відповідних технік та методик збору інформації з відкритих джерел, разом з тим, й підвищення рівня юридичної обізнаності відповідних ОСІНТ-аналітиків/розслідувачів.
Згадуючи та аналізуючи таке явище, як OСIНT, варто зазначити, що цей метод є досить ефективним. Адже, завдяки деяким ОСІНТ інструментами можливо за лічені секунди віднайти телефонний номер, поштову скриньку чи навіть паспортні дані необхідної вам людини, використовуючи витоки даних, штучний інтелект та просто відкриті джерела (соціальні мережі, медіа, відкриті дані тощо). Якщо дослідити підозри Офісу генерального прокурора, то можна помітити, що більшість з них, які стосуються як офіцерського, так і рядового складу в своєму тексті мають дуже чіткі дані, зокрема, паспорт, індивідуальний податковий номер та навіть місце реєстрації. Такі дані приблизно в 80% отримуються завдяки джерелам згаданим вище.
За різними даними, з відкритих джерел американська розвідка отримує від 35% до 95% розвідданих, при цьому витрачаючи на це лише 1% розвідувального бюджету США. Звісно, що на цей феномен варто звернути увагу не лише керівникам слідчих та розвідувальних управлінь різноманітних державних установ, а й законодавцю, який просто зобов’язаний під час неоголошеної війни російської федерації створити відповідні умови для розвитку такої методики, її підтримки та поширення.
В науковій доктрині вже давно існує думка, про те, що залучення осіб з окремими, спеціальними та особливими знаннями потребує якіснішого законодавчого регулювання, аби більш якісно розслідувати певні види злочинів, зокрема в цій статті мова йде про воєнні злочини. В той же час, на практиці, деякі слідчі та процесуальні керівники вже давно залучають окремих ОСІНТ розслідувачів, правозахисників, приватних спеціалістів до відповідних процесуальний дій, з метою отримання відповідних висновків спеціаліста, щодо розслідування злочинів пов’язаних з порушенням законів та звичаїв ведення війни. Однак, тут також існує законодавча прогалина, пов’язана з тим, що серед вичерпного переліку джерел доказів, передбачених частиною 2, статті 84 КПК немає висновку спеціаліста. Для довідки, нагадаю, що частина 2 статті 84 КПК визначає чіткий перелік доказів в кримінальному провадженні.
Крім того, в законодавстві не визначено чіткого порядку отримання такого висновку, що значною мірою може створювати сумніви у слідчого чи прокурора, щодо проведення відповідних процесуальних дій, які потребують знань саме окремих спеціалістів. В той же час, законом передбачено, що спеціаліст є процесуальною особою, і несе відповідальність згідно з статтею 72 КПК України, аналогічно з іншою процесуальною особою, а саме, експертом, якому присвячено цілий розділ. Звісно ж, що така процесуальна нерівність має бути зменшена, або зовсім нівельована. Для цього можуть бути застосовані зовсім різні юридико-правові концепції, починаючи від зрівняння цих суб’єктів в правах, завершуючи створенням та введенням в законодавства одного єдиного суб’єкта, який би об’єднав і спеціаліста і експерта. Це рішення може залежати вже від конкретної волі законодавця та тої концепції реформування кримінально-правової політики, яку обирає держава.
Варто звернути увагу, що під час досудового розслідування вся відповідальність за кінцевий результат розслідування покладається на слідчого та процесуального керівника у відповідній справі, а тому, залучення спеціаліста, експерта чи інших осіб, які можуть володіти спеціальними знаннями має бути прерогативою певної, конкретної особи, в рамках визначених кримінально-процесуальним законодавством.
Варто зауважити, що хоч і тема електронних доказів була лиш побічно згадана в цій статті, але в той же час, для використання інформації з відкритих джерел в рамках судових процесів це є надзвичайно важливим. Тобто, ці питання дуже тісно взаємопов’язані, в той же час, деякі науковці [3], визначають такі проблемні питання:
1. Відсутність розмежування електронного доказу та інших джерел доказів.
2. Відсутність визначення переліку джерел електронного доказу.
3. Недостатність врегулювання питання використання копій електронних доказів, оригінали яких втрачено.
4. Обмежені можливості дізнавача з використання електронних доказів.
5. Неорганізованість роботи інформаційно-телекомунікаційної системи досудового розслідування за участю Національної поліції України.
6. Відсутність централізованого та єдиного центру з прийняття рішень для отримання доступу до певних інформаційно-телекомунікаційних систем, які можуть містити інформацію важливу для розслідування відповідних справ.
До того ж, окреме місце займає питання визначення копій та оригіналів електронних доказів, а також використання так званих геш-сум, для подальшої ідентифікації та доведення оригінальності таких доказів, яке також досі не врегульоване і часто залишається виключно на компетентності та досвідченості конкретного слідчого, який приймає відповідне рішення про призначення відповідних геш-значень для файлів.
В той же час, варто відзначити, що правоохоронна система прогресує в своєму розвитку та залученню новітнього досвіду, не лише в окремих питаннях, а подекуди й в цілому. До того ж, цей прогрес помітний для порівняння не лише в межах країн Східної Європи, а й в країнах майже всього світу. Адже широкому колу суспільства вже відомі випадки використання різноманітних цифрових технологій, баз даних та аналітики (таких як Microsoft Azure, ClearView, Octopus тощо), різноманітних 3D сканерів, дронів та інших технічних засобів для розслідування воєнних злочинів та використання зібраних даних для подальшого доказування в суді. Зрозуміло, що такий досвід є абсолютно унікальним.
Однак, подекуди все ж залишаються невирішеними більш рутинні та точкові питання, які можуть створювати перешкоди, або сповільнення роботи конкретного слідчого, прокурора чи оперативного працівника, що в свою чергу може бути критичним в питаннях привернення уваги світу до воєнних злочинів в Україні, і в свою чергу ефективності, швидкості та залученості всіх міжнародних а́кторів до притягнення винуватців до відповідальності.
Література:
1. Жарєнов Я. Люди хочуть справедливості тут і зараз, але це "гра вдовгу" – керівник "департаменту війни" ОГП про трибунал та злочини росіян (ч. 1). URL: https://telegraf.com.ua/ukr/intervju/2024-01-08/5826305-lyudi-khochut-spravedlivosti-tut-i-zaraz-ale-tse-gra-vdovgu-kerivnik-departamentu-viyni-ogp-pro-tribunal-ta-zlochini-rosiyan-ch-1 (дата звернення: 06.03.2024).
2. Офіційний веб-ресурс Тренінгового центру прокурорів України. Кваліфікація воєнних злочинів за Кримінальним кодексом України. URL: https://ptcu.gp.gov.ua/uk/czentr-znan/intervyu-z-treneramy/kvalifikacziya-voyennyh-zlochyniv-za-kryminalnym-kodeksom-ukrayiny/ (дата звернення 29.06.2024).
3. Безпалько У. Використання електронних доказів у кримінальному процесуальному праві України (проблемні питання). URL: http://visnyk-pravo.uzhnu.edu.ua/article/view/289572/283146 (дата звернення: 29.06.2024).
____________________
Науковий керівник: Кучинська Оксана Петрівна, професор кафедри кримінального процесу та криміналістики, доктор юридичних наук, Інститут права Київського національного університету імені Тараса Шевченка
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
