У сучасному суспільстві питання спільної батьківської опіки стає дедалі актуальнішим, оскільки зростає усвідомлення важливості збереження стабільних та підтримуючих стосунків дитини з обома батьками, навіть після їхнього розлучення. Така модель сприяє більш гармонійному розвитку дитини, адже кожен із батьків має можливість брати активну, пропорційну участь у її житті, впливати на формування цінностей, забезпечувати підтримку та виховання.
Тема є особливо актуальною в умовах перспективи реформування сімейного законодавства України, у зв’язку із реєстрацією у Верховній Раді України законопроекту №12123, який передбачає зміни до Сімейного кодексу щодо запровадження спільної опіки батьків над дітьми з почерговим проживанням. Законопроект, автором якого є Володимир Ватрас, пропонує доповнити статтю 161 Сімейного кодексу, що дозволить органу опіки або суду визначати почергове проживання дитини з кожним із батьків відповідно до встановленого графіка або забезпечувати контакт дитини з іншим з батьків у разі проживання з одним із них [1]. Питання рівноправності батьків у вихованні дітей є не лише правовим, а й соціальним пріоритетом. За відсутності чітких механізмів спільної опіки у законодавстві, суди часто обмежуються визначенням місця проживання дитини з одним із батьків, тоді як інший – отримує право відвідувань. Такий підхід не завжди відповідає інтересам дитини та може створювати психологічні труднощі.
Володимир Ватрас зазначає, що модель спільної опіки розлучених батьків щодо дитини поступово впроваджувалася Верховним Судом. Так, у постанові від 16 лютого 2024 року у справі № 465/6496/19 Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спору між розлученими батьками про визначення місця проживання дитини суд, виходячи з міжнародних норм та принципу рівності прав й обов’язків батьків, з урахуванням обставин справи, має право розглянути питання щодо визначення місця проживання дитини з одним з батьків із забезпеченням контакту дитини з іншим з батьків чи застосування спільної опіки з почерговим проживанням дитини у помешканні кожного з батьків за відповідним графіком [1].
Варто зазначити, що хоча модель спільної опіки є корисною в ідеальних умовах, вона може завдати шкоди дитині через відсутність стабільності й додатковий стрес, який особливо небажаний у дитячому віці. Це може впливати на почуття безпеки, що є критично важливим у розвитку дитини, тому пріоритетним має залишатися інтерес дитини, зокрема її емоційне благополуччя.
Правовою основою захисту прав дитини є норми, що містять у Конвенції ООН про права дитини, яка прийнята у 1989 році. Вона поєднує в собі весь спектр прав людини, що стосуються до дітей – особистих, економічних, соціальних і культурних прав. У статті 3 цієї Конвенції йдеться, що в усіх діях, пов'язаних із дітьми, пріоритетним є забезпечення найкращих інтересів дитини. Це положення створює фундаментальну базу для розгляду спільної опіки над дитиною крізь призму захисту її інтересів, зокрема у питаннях емоційного благополуччя та психосоціального розвитку.
Законодавство України надає батькам рівні права й обов’язки у вихованні та забезпеченні інтересів дитини, незалежно від того, чи перебувають батьки у шлюбі. Відповідно до статті 141 Сімейного кодексу України (надалі – СК України), права та обов’язки батьків щодо дитини є рівними, що гарантує обом батькам однаковий правовий статус у вихованні та розвитку дитини. Це положення має на меті забезпечити як матері, так і батькові можливість брати повноцінну участь у житті дитини, незалежно від їхнього спільного або окремого проживання [2].
Стаття 150 СК України конкретизує обов’язки батьків, зокрема забезпечення гармонійного розвитку дитини, створення умов для її фізичного, духовного, культурного та морального зростання. Додатково, стаття 157 Кодексу регулює порядок вирішення батьками питань, пов’язаних із вихованням, здоров’ям, розвитком дитини, передбачаючи необхідність узгоджених дій батьків. Якщо батьки не досягли згоди щодо основних аспектів, суд може вирішити спірні питання, зважаючи на найкращі інтереси дитини [2].
Попри наявність правової основи для паритетного залучення батьків до виховання дітей, в українському законодавстві відсутні чіткі норми щодо почергового проживання дитини з кожним із батьків. Цей пробіл стає причиною того, що суди найчастіше визначають основне місце проживання дитини з одним із батьків, обмежуючи при цьому іншого. Враховуючи перспективу запровадження такого проживання, варто акцентувати увагу на перевагах та недоліках цієї моделі як для батьків, так і для самої дитини.
До основних переваг для дитини належать збереження постійного контакту з обома батьками, що сприяє її емоційному балансу, стабільності та загальному розвитку. Також почергове проживання дає змогу дитині відчувати підтримку обох батьків, отримувати увагу і турботу з обох сторін, що є важливим для її формування як особистості. Крім того, спільне проживання дозволяє дитині отримувати батьківський вплив у рівних частинах, що дуже важливо для формування здорових цінностей та самосприйняття дитини. Для батьків цей підхід є можливістю брати повноцінну участь у житті та вихованні, зменшуючи ризик виникнення конфліктів, пов'язаних з обмеженим доступом до дитини.
Водночас є й певні недоліки, які можуть негативно вплинути на емоційний стан дитини та взаємини батьків. Для дитини почергове проживання може викликати стрес через постійну зміну середовища, особливо якщо батьки живуть у різних районах або містах. Така ситуація може призводити до проблем з адаптацією, а для молодших дітей – до порушень у відчутті стабільності та безпеки. Крім того, модель почергового проживання вимагає постійної комунікації між батьками та злагодженості їхніх дій у питаннях виховання, що може бути проблемою, особливо якщо між ними є конфлікти та непорозуміння. У результаті, дитина може відчувати напруженість у відносинах між батьками, що негативно впливає на її психоемоційний стан.
Сучасна наукова доктрина містить досить багато досліджень, присвячених розгляду питання щодо встановлення опіки над дитиною, аналіз яких дає змогу побачити різні підходи до питання спільного проживання. Є. В. Синельников наголошує на важливості рівноправного залучення обох батьків до виховання дитини, що відповідає принципам відповідальності за її розвиток. Науковець підкреслює, що у випадках, коли жоден із батьків не має негативних характеристик, суд може застосувати модель почергового проживання або навіть модель «пташиного гнізда». За цією моделлю дитина залишається в одному місці проживання, а батьки чергуються у догляді за нею, що може бути психологічно комфортнішим для дитини, адже зберігається стабільність середовища [3].
Таким чином, запропонована Є. В. Синельниковим модель почергового проживання або підхід «пташиного гнізда» спрямована на збереження емоційного комфорту дитини шляхом підтримки стабільності її оточення та одночасного залучення обох батьків у процес виховання. Така модель, на його думку, допомагає уникнути відчуття розриву в житті дитини після розлучення батьків. Проте реалізація подібних підходів потребує високого рівня злагоди та співпраці між батьками, чого іноді важко досягти в конфліктних ситуаціях.
На противагу цьому, О. С. Простибоженко зазначає, що в національному праві у спорах між батьками дитини не використовується термін «опіка». Натомість застосовуються такі поняття, як «місце проживання дитини» та «спілкування з дитиною». Термін «опіка над дитиною», притаманний країнам загального права, має більш широкий зміст і включає питання умов проживання дитини та повноважень щодо прийняття рішень з ключових аспектів її життя після розлучення батьків. Це поняття охоплює такі питання, як визначення місця проживання дитини, графік відвідувань та зустрічей з іншим з батьків, питання релігійної належності, вибір навчального закладу, медичне обслуговування та страхування дитини.
Доктрина «ніжного віку дитини» також є важливим елементом цієї системи і передбачає надання матері переважного права на опіку над дитиною молодшого віку у випадку розірвання шлюбу чи окремого проживання батьків. Ця доктрина виникла в умовах розвитку англійського загального права, яке раніше надавало батькові абсолютне право на опіку над його неповнолітніми дітьми, народженими в законному шлюбі [4].
Окрім досвіду інших країн критичну роль у забезпеченні ефективного впровадження спільної опіки над дитиною відіграє судова практика, формуючи чіткі критерії та стандарти для оцінки кожного окремого випадку. Вона слугує важливим джерелом правових норм та рекомендацій для судів, які розглядають справи щодо опіки над дітьми, допомагаючи встановити практичні механізми, що відповідають інтересам дитини та враховують права обох батьків. Значущим прикладом судової практики в аспекті впровадження спільної опіки є постанова Івано-Франківського апеляційного суду від 20 березня 2024 року у справі № 347/1317/22 (провадження № 22-ц/4808/162/24). У цій справі суд розглянув апеляційну скаргу матері дитини на рішення Косівського районного суду від 30 жовтня 2023 року, яким було визначено місце проживання дитини з батьком, попри те, що орган опіки та піклування рекомендував проживання з матір'ю. Мати аргументувала апеляційну скаргу неповним з'ясуванням обставин і порушенням її прав на виховання дитини, стверджуючи, що рішення суду порушує інтереси дитини, яка залишалася з батьком та перешкоди в спілкуванні з матір'ю.
Під час розгляду справи апеляційний суд врахував висновки органу опіки та піклування, особливості соціально-психологічного стану дитини та права обох батьків на участь у її житті. Важливим чинником стало встановлення того, що обоє батьків мають належні умови проживання, позитивно характеризуються у побуті, забезпечують матеріальні потреби дитини та готові рівноправно брати участь у її вихованні. Суд дійшов висновку, що в інтересах дитини буде встановлено почергове проживання з кожним із батьків за графіком, що передбачає перебування з матір'ю протягом двох тижнів, а наступні два тижні – з батьком.
Це рішення апеляційного суду підкреслює зростаючу важливість забезпечення стабільного контакту дитини з обома батьками, захисту її прав на спілкування та взаємодію з кожним із них, а також демонструє прагнення судової системи України до гармонійного вирішення таких спорів, коли інтереси дитини виводяться на перший план [5]. Судова практика відіграє важливу роль у впровадженні спільної опіки над дитиною, особливо в країнах, де законодавство про спільну опіку лише формується або має певні прогалини. Зокрема, судові рішення можуть стати основою для правозастосування, а також допомагають визначити, як найкраще захистити інтереси дитини та забезпечити її психологічний комфорт.
Перспектива запровадження спільної опіки батьків щодо дітей є вкрай актуальною у контексті сучасних правових та соціальних процесів. Аналіз законодавчих норм, судової практики України та наукових досліджень свідчить про зростаючу увагу до питання рівного залучення обох батьків у виховання дитини, що відповідає принципам захисту та забезпечення якнайкращих інтересів дитини. Існуючі законодавчі положення надають батькам рівні права на участь у житті дитини, але потребують подальшого вдосконалення, особливо щодо впровадження моделі почергового проживання, яка забезпечує дитині стабільний зв’язок з кожним із батьків.
Отже, забезпечення стабільного контакту дитини з обома батьками за допомогою почергового проживання дитини з кожним із батьків є важливим кроком до гармонійного розвитку дитини, що підкреслює значущість подальшого дослідження цієї ідеї та впровадження даної моделі на законодавчому рівні. Однак, якщо модель спільної опіки з почерговим проживанням все ж буде запроваджена, важливо розробити чіткий механізм її регулювання. Він має гарантувати найкращі інтереси дитини, забезпечуючи стабільність і уникнення негативного впливу на її психологічний стан. Такий механізм має включати узгоджений графік проживання дитини та взаємодії батьків, щоб уникнути конфліктів, підтримати емоційний баланс дитини, забезпечити їй безпеку, можливість розвитку і сприяти здоровим стосункам як дитини із батьками, так і між ними.
Література:
1. Верховна Рада України. Проект Закону про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо запровадження спільної опіки батьків над дітьми. № 12123 від 16.02.2024. URL: https://itd.rada.gov.ua/billinfo/Bills/Card/45068
2. Сімейний кодекс України : Закон України від 10 січ. 2002 р. № 2947-III. Ред. від 01.01.2024. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2947-14#Text
3. Синельников Є. В. Сучасні напрями розвитку судової практики вирішення спорів про визначення місця проживання малолітньої дитини. Слово Національної школи суддів України. 2022. № 3-4 (40-41). С. 47-56.
4. Простибоженко О. С. Доктрина «ніжного віку дитини» та доктрина «найкращих інтересів дитини» у світлі національної судової практики. Слово Національної школи суддів України. 2017. № 1. С. 130-141.
5. Постанова Івано-Франківського апеляційного суду від 20 берез. 2024 р. у справі № 347/1317/22. URL: https://verdictum.ligazakon.net/document/117967297utm_source=jurli ga.ligazakon.ua&utm_medium=news&utm_content=jl03
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
