До складу осіб, які беруть участь у справі позовного провадження, ст. 26 ЦПК включила сторін, третіх осіб, представників сторін і третіх осіб, а у справах наказного та окремого провадження – заявників та інших заінтересованих осіб і їхніх представників. До осіб, які беруть участь у справі, належать органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, а це можуть бути за ст. 45 ЦПК Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи.
Органи державної виконавчої влади й органи місцевого самоврядування можуть оскаржити рішення при будь-якій формі своєї участі, а інші особи, зазначені в ст. 45 ЦПК, - тільки при порушенні ними цивільної справи в інтересах інших осіб [1, с. 193].
Що стосується Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, то треба зазначити, що згідно Закону України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 23 грудня 1997 року він не має ніякого специфічного статусу як суб’єкт апеляційного оскарження. Так, у п. 10 ст. 13 (в якій йдеться про права омбудсмана) цього закону вказується, що він має право особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом [2, ст. 99]. Як свідчить статистика, викладена на офіційному сайті цього органу, більше як за десятирічних термін свого існування Уповноважений з прав людини не виніс жодної апеляційної скарги до суду. З усього вище викладеного витікає висновок, що не слід розширювати право на апеляційне оскарження, а залишити у діючій редакції.
На відмінну від інших суб’єктів, які мають право апеляційного оскарження, інтерес прокурора має процесуальний характер, оскільки мета його участі у справі не зводиться до отримання матеріальних благ завдяки судовому рішенню [3, с. 97].
Згідно з п.2 ст. 121 Конституції України одним із завдань прокуратури України є представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Це, згідно Рішенню Конституційного суду від 8 квітня 1999 р.№ 3-рп/99, правовідносини, в яких прокурор, реалізуючи окреслені Конституцією та законами України повноваження вчиняє в суді процесуальні дії з метою захисту інтересів зазначених суб’єктів [4, с. 39]. Ці дії включають подання прокурором до суду позовної заяви, його участь у розгляді справи за позовною заявою, а також у розгляді судом будь-якої іншої справи за ініціативою прокурора чи за ухвалою суду, якщо це необхідно для захисту інтересів держави. Діяльність прокурора в цивільному судочинстві відбувається в конкретних процесуальних формах, що зазначені у ч.3 ст. 36 Закону України „Про прокуратуру”, і не суперечать нормам ЦПК.
Відповідно до частин 1 і 2 ст. 45 ЦПК у випадках, встановлених законом, прокурор може звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. Прокурор здійснює в суді представництво інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами, і може здійснювати представництво на будь-якій стадії цивільного процесу.
Таким чином, формою представництва прокурором інтересів громадянина або держави є лише пред’явлення до суду процесуального документа, тобто позовної заяви або апеляційної скарги, незалежно від того чи пред’являв він позов до суду першої інстанції, мотивувавши підстави свого представництва на стадії апеляційного провадження. Таке ж право він має для подачі касаційної скарги, скарги у зв’язку з винятковими обставинами та заяви у зв’язку з ново виявленими обставинами.
Системний аналіз статей 36 , 37 та 56 Закону України „Про прокуратуру”, який роз’яснює поняття „прокурор”, дає змогу визначити, що позовна заява може бути підписана прокурором або його заступником із зазначенням посади. Право внесення апеляційної, касаційної скарги надано прокурору і заступнику прокурора в межах їх компетенції, незалежно від їх участі в розгляді справи в суді першої інстанції. Помічники прокурора, прокурори управлінь і відділів можуть вносити апеляційні, касаційні скарги тільки у справах, в розгляді яких вони брали участь [5, с. 468-469].
Як слушно зазначає Гусаров К.В., право оскарження судового рішення має надаватися прокуророві не як посадовій особі органу, що згідно з чинним законодавством сприяє дотриманню законності в судах, а винятково як суб’єктові цивільного процесуального права [6, с. 93]. Погляд вчених про те, що прокурор виступає в суді завжди як представник органу нагляду за точним виконанням законів, не зв’язаний з односторонніми інтересами будь-кого з учасників процесу і покликаний своєчасно вживати заходів до усунення будь-яких порушень закону, хто б їх не допускав [7, с. 82], має місце лише у межах кримінального процесу. Дійсно, прокурор є специфічним суб’єктом кримінального процесу, оскільки він, маючи власну думку, зумовлену внутрішнім переконанням, водночас є „гвинтиком” централізованої державної структури, що стоїть на сторожі законності на всіх стадіях кримінального судочинства (в тому числі й на стадії апеляційного провадження). Він представляє не свої законні інтереси, а позицію прокуратури [7, с. 85]. Але у цивільному процесі, зважаючи на конституційний принцип рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, необхідно забезпечувати повну рівність прокурора з іншими суб’єктами права апеляційного оскарження.
Ще до прийняття чинного ЦПК в літературі висловлювалася думка, що право апеляційного оскарження у цивільному судочинстві повинен мати лише прокурор, який брав участь у розгляді справи [3, с. 99; 6, с. 94]. Зокрема зазначалося, що якщо право внесення апеляційного подання буде закріплено за прокурором, який не брав участі у судовому провадженні (поряд з тим, який брав участь у справі), ц призведе до порушення принципу диспозитивності цивільного процесуального права, оскільки воля прокурора на оскарження судового акта може не співпадати з волею на цю процесуальну дію матеріально і процесуально заінтересованих осіб (сторін, третіх осіб). І з цим важко не погодитися, оскільки прокурор у цивільному судочинстві не повинен заміняти сторону при захисті її порушених інтересів. Сьогоднішній фактичний стан можна вважати порушенням передбаченого Конституцією принципу добровільності звернення суб’єкта спірних матеріальних правовідносин до судової форми захисту.
Література:
1. Тертишніков В.І. Цивільний процес України (лекції): Навч.-практ. посіб. – Харків: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2006. – 272 с.
2. Закон України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” // Вісник Верховної Ради України. – 1998. – № 20. – ст. 99.
3. Гусаров К.В. Суб’єкти права апеляційного оскарження у цивільному процесі // Проблеми законності. Вип. 65: Респ. між від. наук. збірн. – Х.: НЮАУ, 2003. – с.94-101.
4. Рішення Конституційного суду від 8 квітня 1999 р. № 3-рп/99 // Офіційний вісник України – 1999. - №15. – с. 35.
5. Балюк М.І., Луспеник Д.Д. Практика застосування цивільного процесуального кодексу України (цивільний процес у питаннях і відповідях). Коментарі, рекомендації, пропозиції. Серія „Судова практика”. – Х.: Харків юридичний, 2008. – 708 с.
6. Гусаров К.В. Право прокурора на оскарження судових рішень в апеляційному порядку // Прокуратура. Людина. Держава. – 2004. – №2(32). – с. 92-95.
7. Копетюк М., Книш О. Правові засади участі прокурора в апеляційному провадженні // Юридична Україна. – 2005. – №3. – с. 82-87.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
