У ст. 51 Конституції України передбачається обов’язок батьків утримувати дітей до їх повноліття. У ст. 52 зазначається, що будь – яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом [1].
У Декларації прав дитини 1959 року, одним зі співавторів якої була Україна, підкреслено, що дитина, внаслідок її фізичної та розумової незрілості, потребує спеціальної охорони і турботи, включаючи належний правовий захист, як до, так і після народження. На необхідність такої охорони наголошувалось ще в Женевській Декларації про права дітей 1924 р. У ній, зокрема, зазначено, що діти не можуть здійснювати свої права самостійно, а тому потрібна особлива увага з боку суспільства до цієї категорії населення. У цьому зв'язку ООН закликала чоловіків і жінок як нинішніх і майбутніх батьків, громадські організації, місцеві органи влади і національні уряди до того, щоб вони визначали і здійснювали ці особливі права законодавчими та іншими правочинними заходами.
З огляду на таке, існує необхідність закріплення на законодавчому рівні поняття «найвищі інтереси дитини».
Відповідно до ст. 207 СК усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для задоволення стабільних та гармонійних умов її життя. Проте, що саме слід розуміти під цими «найвищими інтересами» і чи дійсно цей принцип є дієвим під час процедури усиновлення, не є зрозумілим.
Як зазначає Фурса С. Я., дотримання інтересів дитини – це головна мета усиновлення в нашій країні. Практично усиновлення є формою влаштування особи шляхом юридичного заміщення її сім’ї іншою. Основним завданням цього «заміщення» є подолання процесу соціального відторгнення особи з боку суспільства, залучення її до нормального процесу природного буття, але у складі іншої сім’ї та іноді, навіть, і під іншим іменем. Головною і визначальною ідеєю – метою інституту усиновлення є турбота про дітей, які втратили батьків або з тих чи інших причин позбавленні батьківського піклування, створення для них середовища, яке є характерним для сім’ї (турбота про розвиток дитини, виховання, спілкування з дорослими, матеріальне забезпечення тощо). Усиновлення дитини проводиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Отже, інтереси дітей в інституті усиновлення є основною метою, заради якої він введений [2, с. 538 - 539].
У міжнародному праві та у національних законодавствах багатьох країн щодо усиновлення втілений більш прогресивний підхід. Він полягає у тому, що усиновлення вважають фундаментальним правом кожної дитини, яка з тих чи інших причин не має батьківського піклування. А саме родина є найкращим середовищем для розвитку дитини. Тобто, у даному випадку усиновлення не розглядається як акт милосердя щодо дитини, як певний спосіб бездітному подружжю отримати заміну біологічному сину чи доньці. Права родини на дитину не існує, проте існує право дитини на родину [3, с. 23].
Фурса С. Я. під інтересами дитини пропонує розуміти умови, що обов’язково повинні бути дотримані при усиновленні – забезпечення умов, необхідних для повноцінного фізичного, психічного і духовного розвитку дитини. При вирішенні питання про доцільність усиновлення у кожному випадку є необхідними перевірка і врахування моральних і інших особливостей якостей усиновителя. Під обставинами, що можуть дати суду відомості про ці риси характеру усиновителя, варто розуміти інформацію про поводження заявника на роботі, у побуті, наявність судимості за злочини проти особи, за корисливі і інші навмисні злочини. Для встановлення рис характеру заявника треба допитувати свідків, як з місця його роботи, так і з місця проживання, якщо це не суперечить таємниці усиновлення [2, с. 542].
Як свідчить практика, інтереси дитини порушуються ще на самому початкову етапі усиновлення. Як звертає увагу Лисенко Х., вибір усиновителями майбутнього сина чи доньки (зазвичай за критеріями привабливості та зовнішньої подібності до батьків) є великим стре¬сом для дитини, бо створюється ситуація, коли дитину оцінюють як товар. Малюки, що виховуються з усиновлюваним в одному закладі і яких вже вкотре "не вибирають", отримують травму, про яку можна лише здогадуватися. Натомість необхідно, щоб не батьки шукали собі дитину, керуючись власними уподобаннями, а для кожної дитини, яка потребує родини, шукали усиновлювачів, що найбільше підходять їй за більшістю критеріїв і могли б найкраще виконувати роль її батьків [3, с. 24]. У цьому випадку, слід звернути увагу на норми Гаазької конвенції про захист прав дітей та співробітництво у галузі міжнародного усиновлення 1993 року, відповідно до положень якої усиновлювачі не беруть участі у пошуках дитини, і в "державі походження", і в "приймаючій державі" створюються спеціальні органи, які, отримавши інформацію про всіх дітей, що потребують родини, та, відповідно, всіх осіб, котрі бажають усиновити, підбирають усиновлювачів для кожного з таких дітей [4].
З огляду на викладене, є вкрай необхідним законодавче закріплення поняття «найвищі інтереси дитини» як таке – умови, що забезпечуються усиновлювачами дитини і спрямовані на її повноцінний фізичний, психічний і духовний розвиток, що виключають пріоритет інтересів усиновлювачів перед інтересами дитини, реалізація яких є головною метою усиновлення. А для забезпечення найвищих інтересів дитини на практиці є необхідним введення спеціальних органів для пошуку та підбору усиновлювачів для конкретної дитини.
Література:
1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст. 141.
2. Сімейний кодекс України: Науково – практичний коментар; за заг.ред. С. Я. Фурси. – К.: Видавець Фурса С. Я. : КНТ, 2008. – 1248 с. – (Серія «Цивілістика»).
3. Лисенко С. Х. Становлення сучасного правового механізму захисту прав дитини у міжнародному усиновленні / С. Х. Лисенко // Право України. – 2006. - № 3. – С. 22 – 26.
4. Конвенция о защите детей и сотрудничестве в отношении иностранного усыновления // www.usynovite.ru/documents/international/convention_int.
e-mail: djafar__@mail.ru |