Doctrina est fructus dulcius radicis amarae –
Наука – это сладкий плод горького корня.
Проголошення незалежності Української держави поставило багато проблем у вітчизняному державотворенні, поліпшенні соціально-економічного становища громадян та в проведенні виваженої зовнішньополітичної діяльності. Безперечно, розбудова суверенної Української держави розпочалася в складних умовах. Необхідно було в короткий час здійснити перехід від статусу союзної республіки з украй обмеженим суверенітетом до статусу незалежної держави. Це передбачало реформування існуючих органів влади та створення нових, які б відповідали потребам незалежної держави, проведення значної законотворчої роботи, визначення правового статусу держави і її громадян та багато інших безпосередньо пов’язаних із цим видів і форм суспільних відносин.
Становлення України як правової держави передбачає, в першу чергу, створення наукового підґрунтя правової системи та відповідної законодавчої і нормативно-правової бази, включаючи її ефективне функціонування у всіх напрямках та складових. А відтак, це – яскраве свідчення того, що юридична наука є питанням виключно державної ваги !
Загальновідомим є той факт, що в Україні, попри значний розвиток видавничої справи, доволі невисокий коефіцієнт гарних системних досліджень, має місце відсутність фундаментальних наукових розробок, системних монографій.
Мабуть, зайве в цій статті (хоча б через брак місця) говорити про вади в існуючому законодавстві України, а також численні проблеми законотворення в нашій державі, які пов’язані, насамперед, з недостатністю високоякісних вітчизняних наукових досліджень як загальнотеоретичного, так і прикладного характеру. У першу чергу це стосується таких галузей знань, як: філософія права, теорія і практика сучасного державотворення, публічне право, політологія, державно-правовий менеджмент, правнича лінгвістика і законодавча техніка [3].
Однак, попри вищезазначене, слід констатувати, що й надалі без достатніх наукових обґрунтувань прискорюється розвиток законодавчого та нормотворчого процесу як в цілому, так і в окремих його напрямках за відсутності належних науково-концептуальних засад прийняття значної частини законів, які не вписуються у систему сучасного права і законодавства. Тож не випадково у сучасному законодавчому процесі з'явилися лозунгові закони, що містять узагальнюючі норми — ідеї з невизначеним колом правового регулювання суспільних правовідносин, відвертим ігноруванням позитивних наукових новацій сучасного правознавства, і які негативно впливають на ефективність правозастосовчої практики, оскільки віддалені від реального життя та правових інтересів громадян, держави та корпоративних потреб юридичних осіб [1]. За таких умов не потрібно бути дипломованим фахівцем в царині права, щоб дійти логічного висновку: такий підхід абсолютно не сприяє розвитку системи національного законодавства та практики його застосування. Все це яскраво відбиває як соціальну проблематику українського суспільства, так і напрямки правових досліджень.
Серед багатьох проблем, що їх в усі часи вирішували науковці, на першому місці завжди залишалася проблема зв’язку теорії та практики, бо інакше будь-яка наука, й зокрема юридична, позбавлена сенсу, не відповідає її суспільному призначенню. Питання стану сучасної юридичної науки – це питання її ефективності, відповідності стану та умовам соціального життя, спрямованості на вирішення життєво важливих проблем за допомогою відповідних правових засобів.
На думку автора цієї статті, дослідження питання юридичної науки необхідно здійснювати в тісному та органічному зв’язку із діяльністю наукових правових установ та закладів юридичної освіти.
У зв'язку з цим принагідно зазначимо, що нині в різних регіонах України зосереджені всесвітньо відомі освітньо-правничі центри, серед яких Львівський університет (1661), юридичні факультети у Харкові (1805), Києві (1835), Одесі (1865), Чернівці (1875) та які на рівні вимог сьогодення та міжнародних освітніх стандартів мають сталі освітньо-наукові правничі школи, високо дипломований професорсько-викладацький склад, свої підходи та особливості методики викладання, вагомий авторитет та традиції. Саме в подібних наукових школах, швидше за все і виникнуть світові центри науки на кшталт Гарварда, Кембриджа, Оксфорда тощо. Та якщо брати загалом, то підготовка фахівців із правознавства здійснюється сьогодні в Україні понад 200 вищими навчальними закладами – це університети, академії, інститути, коледжі, технікуми. До цього варто б додати, що у галузі правничої освіти задіяно тисячі науково-педагогічних і наукових працівників, численний загал студентів, аспірантів, докторантів, навчально-допоміжний та управлінський персонал тощо.
Саме тому, першим і одним із найбільш важливих питань в цій сфері ми вважаємо проблему відсутності системної державної політики у сфері наукових досліджень у вищих навчальних закладах. Водночас практично поза увагою залишається те, що у самій Болонській декларації мова йде не лише про організацію вищої освіти, але й про організацію наукової діяльності. На наше переконання, саме вищі навчальні заклади є тим невикористаним потенціалом, який повинен сформувати основу «наукової розбудови» держави. І на цьому шляху доволі важливим є формування відповідних правових шкіл, які, ґрунтуючись на високих досягненнях у освітянському процесі, могли би забезпечити спадковість у підготовці кадрів через мережу аспірантур та докторантур. І лише здійснивши моніторинг «наукових шкіл» в Україні, ми зможемо вибудувати логічну систему розвитку наукової діяльності в державі [4].
Наступним кроком при формуванні національної наукової стратегії в напрямку юридичної науки має стати орієнтація нашої країни на побудову правової, демократичної держави та входження до Європейської Спільноти, що вочевидь актуалізує питання порівняльно-правових досліджень. Дані дослідження матимуть за мету піднести національну правову науку і освіту до рівня транснаціональних та уніфікувати їх.
У науково-розвинутих країнах світу вже давно взято за аксіому «наука не має фізичних кордонів». Тому бажано приділяти особливу увагу розвитку міжнародних зв'язків із провідними європейськими науково-дослідними установами в галузі права, дослідженню проблем гармонізації законодавства України й країн Європи.
Визначивши плани загальної наукової діяльності, нам потрібно встановити чітку систему в з’ясуванні ефективності наукових досліджень. Крім цього, ми вважаємо за доцільне відмовитись від гонитви за кількістю наукових праць та друкованих аркушів. Більш перспективним видається перехід на загальноєвропейські критерії оцінки ефективності наукових досліджень через уведення «індексу цитованості» [4].
Таким чином, становлення України як правової держави та утвердження в ній дії верховенства права зумовлюють зростаючу роль українського правництва. Необхідно пам’ятати, що юридична наука – це динамічна «жива» система, яка вимагає від її творців, на основі засадничих правових ідей, світової юридичної культури та сучасного практичного досвіду, пошуку все нових і нових ідей.
Джерела:
1. Андрейцев В. Сучасна правнича наука та освіта: на шляху до болонського процесу. - library.uipa.kharkov.ua;
2. Гошовський В. Юридична освіта як основа правової системи України. - газета “Правовий тиждень”. - №29(102). - 15 липня 2008 року.
3. Сущенко В.М. Сучасні проблеми реформування юридичної освіти і науки в Україні. - bibl.kma.mk.ua;
4. Стефанчук Р. Три проблеми університетської підготовки юриста. - Юридична газета. - №46 (129) . - 15 листопада 2007 року;
5. Юридична освіта: реалії сьогодення. - газета “Правовий тиждень”. - №21(147). - 26 травня 2009 року. |
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
