Прийняття нового Цивільного кодексу України (далі – ЦК) обумовило і серйозні зміни в підходах до багатьох цивільно-правових інститутів. Не стало винятком і спадкове право, основні засади якого були побудовані на нормах п’ятдесятирічної давності. З’явилися новели, які на нашу думку потребують єдиного розуміння, тлумачення і застосування не зважаючи на те, що пройшло понад п’ять років з моменту їх запровадження.
Із включенням до ЦК глави 85 («Спадкування за заповітом») з’явився раніше невідомий у вітчизняному законодавстві особливий різновид заповіту — заповіт подружжя [1].
Ще при обговоренні проекту ЦК пропозиція щодо легалізації заповіту подружжя не зустріла єдності серед вітчизняних науковців. Так, З.В. Ромовська зазначала, що юридичний сенс заповіту подружжя полягає «в одержанні спадщини, головним чином майна, яке було спільною сумісною власністю, тією особою, яка була обрана за домовленістю подружжя», а також у тому, що «той з подружжя, який пережив, продовжує жити у звичному для нього майновому середовищі» [5, с. 105].
В цілому схвально ставляться до можливості скласти спільний заповіт подружжя Є.І. Фурса та С.Я. Фурса. Так, вони зазначають, що схема заповіту подружжя розширює права громадян. Спільне майно не потрібно ділити між подружжям, воно цілком переходить до зазначених спадкоємців, це призводить й до зміцнення подружніх відносин [6, с. 187].
З іншого боку, дана норма буда піддана певній критиці окремими фахівцями. Так, на думку Т.П. Коваленко, спільний заповіт подружжя не тільки не створює якихось зручностей, переваг порівняно з укладенням кожним з подружжям окремого заповіту, а навпаки, він може стати підставою для неабияких життєвих ускладнень [8, с. 626].
Досить стримано поставилася до цієї новели й І.В. Жилінкова, оскільки той з подружжя, хто «залишається живим, протягом свого життя не буде мати права відчужувати майно, яке він отримав за заповітом, бо на нього буде накладено заборону» [7, с. 385-386].
На нашу думку норми спадкового права щодо заповіту подружжя в існуючому вигляді потребують доопрацювання з наступних підстав:
1. Спадкодавцю - одному з подружжя потрібно окремо складати заповіт на майно, що знаходиться у його приватній власності і додатково щодо майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя.
2. Укладення заповіту подружжя, його скасування і зміна можуть постійно породжувати суперечки між подружжям, обмежувати волю одного або обох з подружжя та суперечити принципам спадкового права. Так, наприклад, якщо встановлено законодавче обмеження можливості зміни чи скасування заповіту після смерті одного з подружжя, то немає необхідності у встановленні заборони на відчуження спадкового майна. Тут логічніше було б встановити відкриття спадщини щодо заповіту подружжя одразу після смерті одного з подружжя. Ще одним прикладом підстави для суперечок між подружжям з приводу їх спільного заповіту є бажання одного з подружжя виключити одного або кількох із спадкоємців з кола спадкоємців за заповітом і відмова від цього іншого з подружжя.
3. Виходячи зі змісту ст. 1243 ЦК, можна дійти висновку, що кожен з подружжя може розпорядитись лише виключно своєю часткою у спільному сумісному майні. Цим спростовується необхідність у існуванні інституту заповіту подружжя як способу розпорядження майном, що знаходиться у їх спільній сумісній власності.
4. Необхідність у існуванні заповіту подружжя також виключається існуванням альтернативних йому правочинів. Це, наприклад, може бути шлюбний договір, в якому особи можуть обговорити й умови розпорядження майном, котре знаходиться у спільній сумісній власності. Права одного з подружжя можуть бути захищені у заповіті іншого шляхом встановлення умови щодо утримання і проживання разом зі спадкоємцем того з подружжя, хто ще залишився живим. Альтернативи заповіту подружжя передбачено у ст. 1242 ЦК (вона має назву «Заповіт з умовою») та ст. 93 СК (має назву «Зміст шлюбного договору»). Також, спадкодавець,у відповідності до положень статей 1237 та 1238 ЦК може у заповідальному відказі забезпечити право іншого з подружжя на користування майном, яке знаходилося у їх спільній сумісній власності.
5. У ст. 1243 ЦК законодавець сам собі суперечить. Так, у разі складення спільного заповіту, частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. А потім вказується, що на майно накладається заборона відчуження. Хоча позитивний характер заборони відчуження майна полягає у тому, що захищаються майнові права спадкоємців, визначених у спільному заповіті. Тобто, якщо б майно повністю переходило у власність одного з членів подружжя, то можливо вона чи він не бажали б передавати майно даній особі.
6. Законодавчо не визначено питання про те, які правові наслідки виникнуть у разі, коли шлюб буде визнано недійсним після смерті одного з подружжя або зникнення когось з них безвісти. Разом з тим, існує думка, що визнання шлюбу недійсним у судовому порядку спричиняє втрату чинності заповіту подружжя [4, с. 96]. Цікавим у цьому сенсі є випадок, коли спадкодавця-одного з подружжя визнано померлим у судовому порядку, але він з’явився після відкриття спадщини.
7. На нашу думку небажаним наслідком складання заповіту подружжя є порушення права спадкоємців на відмову від спадщини у співвідношенні положень ч. 5 ст. 1273 ЦК (щодо безумовності і беззастережності відмови від спадщини) та ст. 1231 ЦК (щодо спадкування обов’язку відшкодування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, яка була завдана спадкодавцем), у випадку спричинення шкоди діями лише одного із подружжя-спадкодавців. Адже до спадкоємця переходять всі права і обов’язки обох із подружжя, і він не може відмовитись від відшкодування шкоди завданої лише одним з них, як би це могло бути при складанні окремих заповітів кожним з подружжя.
Отже, законодавством цілком компенсовано потенційні прогалини у спадковому праві, які могли б виникнути у разі відсутності положень ст. 1243 ЦК, які передбачають укладення заповіту подружжя.
Література:
1. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, №№ 40-44, ст. 356.
2. Постанова Пленуму Верховного суду України № 7 від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про спадкування».
3. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. – 3-тє вид., перероб. і доп. / За ред. О.В. Дзери (кер. авт. кол.), Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – Т. ІІ. – 1088 с.
4. Носік В.В., Спасибо-Фатєєва І.В., Жилінкова І.В. Печений О.П. Проблеми нотаріальної практики. – Х., 2008. – 96 с.
5. Ромовська З. Реформа спадкового права // Українське право. — 1997. — Число 1. — С. 103-109.
6. Фурса С.Я., Фурса Є.І. Спадкове право. Теорія і практика. Навч. посібн. — К.: Атіка, 2002. – 496 с.
7. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. — Т. 1. Загальна частина: — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — 520 с.
8. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 2002. Кн2. — 640 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
