Виходячи із сучасних міжнародних стандартів, згода пацієнта є необхідною умовою правомірності наступного медичного втручання. Проте сучасна юридична і медична в тім числі практика демонструє зовсім протилежне. Окремі аспекти цієї проблеми досліджували вітчизняні учені С. Антонов, Р. Гревцова, І. Сенюта, Г. Миронова та інші.
Принцип інформованої згоди пацієнта знайшов своє відображення і у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 3 ст. 284 Цивільного кодексу (далі – ЦК) України надання медичної допомоги особі, яка досягла 14 років, провадиться за її згодою, а згідно ч. 1 ст. 43 «Основ законодавства України про охорону здоров’я» згода інформованого пацієнта є необхідною для застосування методів діагностики, профілактики та лікування. Разом з тим, ч. 5 ст.284 ЦК України передбачає виняток, коли у невідкладних випадках, за наявності очевидної загрози життю, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників. У цьому випадку йдеться не так про обмеження прав пацієнта, як про наявність презумпції згоди на медичне втручання. Учений-цивіліст Р. Майданик вважає, що в такому разі слід застосовувати положення про недоговірні зобов’язання, які виникають з правомірної дії, тобто підставою виникнення зобов’язання є пряма вказівка закону [3]. Але чи поширюватиметься така презумпція на випадки надання медичних послуг і чи виникатимуть в такому разі договірні відносини, адже медичний працівник діє без згоди другої сторони? Очевидно, що таке положення суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 3, ст.ст. 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Сьогодні у вітчизняній цивілістиці практично відсутні певні юридичні конструкції, які б дозволяли пацієнту виразити свої побажання щодо медичних послуг, які можуть бути надані йому в ургентних випадках. Однак саме для таких випадків в законодавстві багатьох країн передбачено інститут попереднього волевиявлення щодо лікування та догляду, який реалізується, по-перше, через розпорядження про медичні рішення на випадок втрати працездатності і, по-друге, через інститут довіреної особи (представника) пацієнта [4, с.61]. Наприклад, у Південній Австралії є чотири види розпоряджень на майбутнє: 1) доручення на надзвичайний випадок, яке вступає в дію, коли особа стає недієздатною, (Enduring Power of Attorney) – фінансові, майнові та юридичні рішення; 2) право опіки в надзвичайних випадках (Enduring Power of Guardianship) – рішення стосовно способу життя та медичного лікування; 3) медичне доручення (Medical Power of Attorney) – лише рішення в галузі медичного лікування; 4) завчасні розпорядження (Anticipatory Direction) – рішення стосовно медичного лікування наприкінці життя [5].
Якщо спробувати віднайти можливості пацієнта зробити розпорядження щодо лікування на майбутнє в українському законодавстві, то видається, що схожими конструкціями є попередній договір [1, ст. 635], договір на користь третьої особи [1, ст. 636], і довіреність на представництво [1, ст. 244]. Проаналізуємо можливості їх застосування у контексті попереднього волевиявлення на медичне втручання. Щодо попереднього договору, то його «непристосованість», на нашу думку, зумовлена такими причинами: по-перше, йдеться про обов’язок укласти договір у майбутньому ч.1 ст. 635 ЦК України), тоді як необхідність у лікуванні може і не настати, що зумовить застосування санкцій до сторони, яка прострочила; по-друге, укладення основного договору пов’язане не із настанням певної, часто незалежної від волі пацієнта, події, а із вираженням волі на його укладення (хоч ЦК передбачено можливість визначення терміну, у який сторони зобов’язалися укласти договір, вказівкою на подію, яка має неминуче настати [1, ст. 252], але, знову ж таки, йдеться про те, що така подія обов’язково має настати); по-третє, ситуація ускладнюється, якщо не всі істотні умови основного договору встановлені попереднім. Зазначене свідчить про неможливість застосування конструкції попереднього договору для розпорядження пацієнта щодо лікування на майбутнє. Аналогічний висновок можна зробити і стосовно договору на користь третьої особи. Ч. 2 ст. 636 ЦК України передбачає, що вимагати виконання договору на користь третьої особи може як особа, яка уклала договір, так і третя особа. Однак остання, не будучи спроможною висловити свою волю на медичне втручання, тим самим, не здатна виразити намір скористатися своїм правом вимагати виконання договору, а отже, сторони вправі, згідно ч. 3 зазначеної статті, в будь-який момент змінити або розірвати договір, що суперечитиме інтересам пацієнта.
Варто детальніше зупинитися на інституті довіреної особи. В «Основах законодавства України про охорону здоров’я» неодноразово вживається поняття «законний представник», який здійснює права від імені пацієнта (ст.ст. 43, 44, 47). Фактично тут мається на увазі представництво за законом, що передбачено ст. 242 ЦК України. Але крім законних представників, цивільному праву відоме також і представництво за довіреністю. Медичну довіреність учений Г. Миронова розглядає як специфічний вид представництва, що має свої особливості: складається на випадок неспроможності пацієнта висловити свою волю, поширюється лише на медичні рішення, є довгостроковою [4, с.62]. Медична довіреність не припиняється у разі визнання особи, яка видала довіреність, недієздатною чи обмежено дієздатною, як це передбачено п. 6 ч. 1 ст. 248 ЦК України, а, навпаки, спрямована на представництво інтересів пацієнта саме у цих випадках.
На підставі вище зазначеного можна констатувати існування необхідності правової регламентації інституту інформованої згоди пацієнта на медичне втручання. У зв’язку з цим ми пропонуємо: 1) доповнити ст. 43 Основ законодавства про охорону здоров’я наступним положенням: «Пацієнт може довірити будь-якій дієздатній особі здійснення своїх прав у зв’язку з медичним втручанням. У цьому випадку представництв інтересів пацієнта підтверджується медичною довіреністю, оформленою відповідно до законодавства; 2) викласти ч. 2 ст. 43 Основ законодавства про охорону здоров’я у наступній редакції: «У невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною а також при відсутності довірених осіб та (або) при неможливості встановити з ними зв’язок, питання про надання медичної допомоги вирішує консиліум лікарів, а при неможливості зібрати консиліум лікарів – безпосередньо лікуючий чи черговий лікар з обов’язковим повідомлення довіреної особи та посадових осіб медичного закладу про вжиті заходи; 3) доповнити п. 6 ч. 1 ст. 284 ЦК України положенням «крім випадків, передбачених законом»; 4) розробити типові форми медичної довіреності.
Література:
1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №№ 40-44. – ст. 356.
2. Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 року № 2801-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 4. – ст. 19.
3. Мандич Л. Кого і від чого має захищати договір між лікарем і пацієнтом // Юридична газета. – 2007. - №18(102). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.yur-gazeta.com/article/1189.
4. Миронова Г. Право пацієнта на вибір методів лікування: «білі плями» українського законодавства // Право України. – 2009. – № 3. – С. 59-64.
5.http://www.opa.sa.gov.au/documents/09_Publications/Other_Languages/PublicAdvocate.Ukrainian.pdf.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
