Договір – найпоширеніший юридичний факт, який є підставою виникнення цивільних правовідносин. Часте застосування договору пояснюється тим, що договір це, перш за все, специфічна гнучка форма реалізації права, в яку можуть входити різні за характером суспільні відносини. Отже, ми можемо говорити про те, що договір виконує специфічне завдання, що полягає у регулюванні суспільних відносин в межах закону та визначенні меж поведінки його учасників.
Здійснюючи дослідження договору як регулятора суспільних відносин Таль Л.С у своїй праці зазначає, що в свій час з приводу значення закону і договору були сформовані три погляди. Прихильники «вольової теорії» наголошували на тому, що договір як вольовий акт – первинний, а закон лише надає або обмежує їх волю. На відміну від «вольової теорії» представники «теорії приорітету закону», виходили з того, що договір має лише похідне від договору значення. Щодо прихильників третьої «емпіричної теорії» то, вони вважали, що воля сторін свідомо спрямована лише на визначення економічного результату, при цьому наслідок договору розуміється як засоби його реалізації, про які сторони можуть і не мати уявлення.
Роль договору як регулятора суспільних відноси наближує його до такого юридичного факту як закон, розмежування даних категорій можливе при виділенні ознак, що відрізняють договір і закон, Це зокрема: закон на відміну від договору наділений такою ознакою як нормативність тобто закон поширює свою дію на невизначене коло осіб. За загальним правилом встановлення, зміна або припинення цивільних прав і обов’язків визначених у договорі стосується лише сторін, що уклали договір, законодавець передбачає випадки, коли умови договору будуть впливати на третіх осіб, тобто таких, що не є стороною цього договору (прикладом буде договір страхування життя). Але навіть за такого виключення вплив цивільно-правового договору на третіх сторін обмежений. По-друге, закон приймається спеціально уповноваженими на те органами (Верховною Радою України), то на відміну від закону встановлення прав і обов’язків у договірному порядку відбувається сторонами (фізичними і юридичними особами). По-третє, закон приймається в односторонньому порядку, а договір укладається за взаємною згодою його контрагентів. По-четверте, закон необмежений часовими рамками на відміну від договору який укладається на певний строк. І по-п’яте, договір завжди повинен відповідати закону, а у випадках коли є наявні суперечності, то договір може визнаватися нікчемним.
Тенденція до підвищення ролі договору як регулятора суспільних відносин характерна для сучасного цивільного права. Ця тенденція пов’язується, перш за все, з докорінною перебудовою економіки нашої держави. Юридичним детермінантом підвищення ролі договору стало визнання приватної власності, свобода договору та інших важливих положень, що вплинули на характер побудови приватних правовідносин в нашій державі. Цивільний кодекс України конкретизував одну з основних конституційних положень, а саме вільний розвиток особистості. Дане положення безпосередньо стосується цивільно-правового договору, відповідно до ст. 627 ЦК України проголошується свобода договору, яка полягає у тому, що сторони можуть укласти будь який договір передбачений ЦК України (поіменований), так і такий, що непередбачений (не поіменований) ЦК України [1, ст. 627].
Однією з характерних ознак цивільно-правового договору є також те, що він позбавлений «диктату» третіх осіб, зокрема органів публічної влади. Укладення договору, перш за все, повинно мати добровільний характер, та базуватися виключно на взаємній вільній згоді його рівноправних сторін. Дане положення випливає із самої природи цивільно-правового договору – це домовленість двох чи більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин [1, ст. 626].
Здійснюючи аналіз цивільного законодавства можна зробити висновок про те, що договір є специфічним юридичним актом, який формулюється та легітимується сторонами договору. І хоча для того, щоб укласти договір законодавець передбачає ряд вимог, що стосуються порядку укладення договору: письмова форма, нотаріальне посвідчення, державна реєстрація, дані положення, що закріпленні у ЦК України не обмежують свободи договору, а лише «стандартизують» договори як юридичні факти, що породжують взаємні права та обов’язки сторін.
Поряд з позитивними аспектами нормативно-правового регулювання договірних відносин у цивільному праві необхідно зазначити про негативні моменти, що мають місце у врегулюванні конкретного договірного зобов’язання або й взагалі його відсутність.
Зокрема, як зазначає, науковець Бегова Т.І. в умовах відсутності детального законодавчого регламентування особливостей поводження з «ноу-хау» вітчизняні підприємства компенсують внутрішньою нормотворчістю та в угодах з контрагентами. На теперішній час «ноу-хау» враховується (реєструється) в межах конкретного підприємства, у зв’язку з чим підприємства виявляються не дуже зацікавленими у детальному регулюванні особливостей поводження з «ноу-хау», що може привести до обмеження повноважень їх як власників «ноу-хау». Наприклад, в комерційній діяльності підприємств існує практика, коли в якості «ноу-хау» передається інформація щодо попиту на різні товари, умови укладення угод, загальні плани розвитку, і тому подібна інформація, яка в ряді випадків взагалі носить статистичний вигляд. Даний приклад яскраво демонструє як на практиці нівелюється договір про передачу «ноу-хау».
Література:
1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – ст. 356.
2. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Общие положения. М., 1997. – 682 с.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
