ПОНЯТТЯ МЕХАНІЗМУ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТА ЙОГО ПОДВІЙНЕ ТЛУМАЧЕННЯ
31.07.2010 10:31
Автор: Сарновська Світлана Олександрівна, кандидат філософських наук, доцент цивільно-правових дисциплін Економіко-правового інституту Київського національного лінгвістичного університету
[Теорія та історія держави і права. Історія політичних і правових вчень. Філософія права]
Взаємодія норм права і правосвідомості здійснюється в межах правового регулювання суспільних відносин. Правове регулювання розуміється перш за все як діяльність держави і суспільства по підготовці і прийняттю нормативно-правових актів. В цьому процесі головна роль відводиться державі, її законодавчим і виконавчим органам. Саме вони приймають найбільшу частину діючих у суспільстві норм права. Активну правотворчу діяльність здійснює і суспільство, його організації та об’єднання.
Правове регулювання здійснюється з визначеними та конкретними юридичними соціальними нормами. З точки зору вузького розуміння (традиційне вчення) механізму правового регулювання – це система юридичних засобів, яка повинна привести суспільні відносини у співвідношення з державно узгодженими моделями поведінки. Саме по такому шляху і йшла вітчизняна наука теорії права всі роки існування Радянської влади. Мінуси такого підходу очевидні.
По-перше, при невідповідності затверджених державою моделей поведінки нормам природного права, правове регулювання перероджується у відкрите насильство держави над особистістю. Право вже не може безпосередньо реалізовуватися в поведінці людей, бо не знайшовши відображення у тексті юридичної норми, правом вже не визнається. В результаті держава має змогу юридичними засобами викорінювати правові за сутністю відносини і насаджати неправові, „нежиттєві” моделі. Так, в СРСР в кримінальному порядку переслідувалося отримання будь-яких, крім заробітної платні доходів, по сутності було знищено інститут приватної власності, підлягало покаранню заняття приватною підприємницькою діяльністю та ін. Результатом явився так званий період „застою” у всіх формах та сферах суспільного життя та припинення поступового розвитку суспільства, що призвело до необхідності проведення демократичних реформ, які продовжуються і в теперішні дні. Юридична норма, являючись продуктом життєдіяльності держави, в першу чергу, виражає його волю, яка може не співпадати з волею більшості членів суспільства, тому регулювання суспільних відносин за допомогою виключно юридичних норм майже не гарантує його правового характеру. Ось чому зазначений механізм потрібно називати терміном „механізм юридичного управління”.
По-друге, при такому підході дещо перекручується кінцева мета правового регулювання. Нею виступає підпорядкування поведінки суб’єктів волі держави. Мета функціонування останнього залишається в „тіні”, однак тільки вони визначають характер держави і характер регулювання. Якщо метою є захист прав людини, забезпечення гідності особистості – то держава і регулювання яке воно здійснює мають правовий характер[1]; якщо метою є закріплення влади однієї соціальної групи за рахунок приниження інтересів іншої – то держава має не правовий характер.
Механізм правового регулювання в широкому розумінні – це сукупність безпосередньо-соціальних та юридичних засобів об’єктивації і реалізації норм природного права, що призвані забезпечити стабільність суспільних відносин шляхом найбільш оптимального поєднання суспільних та індивідуальних інтересів членів соціуму з метою створення умов для прогресивного розвитку кожної особистості, а також реалізації її прав та свобод.
Юридична норма при такому підході виступає одним (але не єдиним) із способів об’єктивації норм природного права. Сам механізм правового регулювання має вигляд сукупності двох взаємодіючих підсистем – безпосередньо-соціального саморегулювання та юридичного управління. В якості головного елемента механізму правового регулювання, „стрижня” обох його підсистем виступають засоби об’єктивації норм права (форми права). В юридичній підсистемі до них відносять прецеденти, юридичні норми та акти їх офіційного тлумачення.
В безпосередньо-соціальній підсистемі до них належать звичаї, договори, що регулюють взаємовідношення між членами суспільства, норми суспільних організацій.
Можливо зробити висновок про те, що тільки форми об’єктивації права виступають в якості первинних інструментів механізму правового регулювання, а всі інші інструменти призначені забезпечити їх функціонування, а тому мають „допоміжний” характер і можуть називатися „вторинними”.
В системі юридичного управління до них відносять юридичну норму, юридичний факт, юридичне відношення та акти індивідуального піднормативного регулювання.
Як ми бачимо, із загальновизнаної структури механізму правового регулювання, один елемент (акти реалізації юридичних прав та обов’язків) виключено, а два інших (правовідношення та акти правозастосування) – уточнено. Пояснити це можна наступними міркуваннями автора.
Як відмічалося в літературі, „існують два визначення поняття правовідношення, які співвідносяться з двома явищами правової дійсності. В одному випадку, під правовідношенням розуміють суб’єктивне право і юридичні обов’язки, що представляють індивідуальні моделі можливої і дійсної поведінки суб’єктів права, що виступають як зразки-міри для такої поведінки (але не сама фактична поведінка). У другому випадку, під правовідношенням розуміється фактичне відношення, що урегульоване нормами права. В першому говорять про „правовідношення – модель”, а в іншому – про „правовідношення – відношення”[2].
В зв’язку з тим, що раніше норма права ототожнювалася з юридичною нормою, то поняття „правовідносини-модель” було тотожне поняттю моделі юридичного відношення. В теперішній час, в зв’язку з розмежуванням термінів „право” і „юридична норма”, вони також повинні бути розмежовані. В цьому випадку правовідношення – це модель поведінки, що відповідає нормам природного права і має об’єктивну оцінку за допомогою різних засобів: юридичних норм, норм громадських організацій, звичаєвих норм, договірних норм та ін. Якщо розглянути юридичне відношення – то це модель поведінки, що передбачена позитивним правом і має об’єктивну оцінку у вигляді тільки одного засобу – юридичної норми. В цих умовах, юридичні відносини – це тільки один із засобів правового регулювання, а правовідносини – це його кінцевий результат (бо результатом правового регулювання повинно бути упорядкування поведінки суб’єктів у відповідності з нормами природного права, тобто трансформація загального масиву фактичних соціальних зв’язків між суб’єктами у правовідносини). На цей факт і обставину, але під іншим кутом зору, звернула увагу й Ю.Г.Ткаченко, справедливо зауважив, що „правовідносини-відносини” – це результат організації суспільних відносин, а безпосереднім засобом впливу на діяльність суб’єктів є „правовідносини-модель”[2]. Кінцевий результат, звичайно не може бути поставлено поряд із засобами його досягнення.
Акти реалізації юридичних прав і обов’язків завжди ведуть до встановлення юридичних відносин і практично неможливі поза ними. Поза юридичних відносин можливо тільки здійснення деяких заборон на активну поведінку, тобто виконання пасивних юридичних обов’язків. Можливість реалізації суб’єктивних юридичних прав, пов’язаних з активною поведінкою уповноваженої особи поза, маловірогідна. В якості прикладу реалізації права поза юридичних відносин можна привести Європейську Конвенцію про захист прав людини та основних свобод, яка стала першим регіональним договором у Європі, що закріпив право кожної людини на приватну власність. У §2 ст.1 Протоколу №1 надається право державам на рівні закону здійснювати контроль за використанням „власності відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів”[3]. Заслуговує на увагу той факт, що здійснюючи тлумачення слів „безперешкодне користування своїм майном” (§1 ст.1) і „право держави здійснювати контроль” за використанням власності (§2 ст.1), Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях не раз відмічав, що ч.2 зазначеної статті не дає державі підстав вилучати будь-яку власність без обмежень. Прикладом може слугувати ряд рішень суду. Так, у рішенні у справі Спорронг і Леннрот проти Швеції (1982р.) заявники стверджували, що постанова муніципалітету Стокгольма, за якою міський владі дозволялося вилучати будь-яке майно на свій розсуд практично без обмежень, порушило їхнє право на власність за ст.1 Протоколу №1. У своєму рішенні Суд постановив, що, хоч власники „користувалися щодо свого майна правом користування і розпорядження, на практиці їх правомочності були суттєво обмежені”[4].
Цікава позиція про неподільність правовідносин та актів реалізації юридичних прав та обов’язків належить В.М.Кудрявцеву та В.П.Казимирчуку. Юридичний механізм правового регулювання вони представляють у вигляді взаємозв’язку двох елементів: юридичних норм та правових зв’язків (в тому числі й правовідносин)[5]. Правовідносини, за думкою авторів, це більш вузька за значенням категорія, конкретний правовий зв’язок, в якому право однієї особи жорстко пов’язано з обов’язком іншої. Категорія „правовий зв’язок” – ширше і виражає взаємодію уповноваженої особи не тільки з конкретною зобов’язаною особою (як у правовідносинах), але й складну сукупність зв’язків із усіма іншими членами суспільства, в тому числі й з тими, хто не здійснює активної поведінки. „При цьому, в залежності від сфери правового регулювання, реалізація може завершитися вже на рівні правового зв’язку (конституційні права, право власності). В інших випадках, правовий зв’язок, який виникає при опосередкуванні юридичних норм в суб’єктивних правах, може бути тільки етапом в соціальній дії права, на якому його характер ще не може розкритися повністю, бо самі особливості відносин, що підпадають під сферу дії права, передбачають наявність, як мінімум, двох суб’єктів, тому потрібен наступний етап – реалізація права у правовідносинах”[5].
Але правовий зв’язок є в свою чергу, результат взаємодії таких елементів, як юридична норма і юридичний факт. В залежності від юридичного зв’язку, модель юридичних відносин не завжди міститься в нормі позитивного права. У ряді випадків звичаям надається якість юридичних відносин, хоч закон не містить відповідної моделі поведінки.
Таким чином, якщо надати фактичним відношенням декількох суб’єктів якість юридичного відношення, законодавець може створити новий інструмент юридичного регулювання, модель якого не відображена в юридичній нормі, а тому – не є похідною від неї. Тобто, саме ці юридичні відношення можуть бути віднесено до самостійного елементу механізму правового регулювання.
Юридичні факти займають особливе місце в механізмі правового регулювання. Вони являються тим механізмом, який трансформує абстрактні правила юридичної норми в конкретні юридичні права та обов’язки учасників суспільних відносин. Потрібно відмітити, що не всі автори виділяють юридичний факт в якості самостійного елемента механізму правового регулювання. Так, С.С.Алексеєв розглядає юридичні факти разом з правосуб’єктністю як елемент цілісної підсистеми механізму правового регулювання, який відноситься до стадії виникнення прав та обов’язків[6]. Іншими словами, юридичний факт розглядається виключно як елемент юридичного відношення (за термінологією автора – правовідношення). Такий підхід, на наш погляд, неправильно позбавляє юридичний факт якості самостійного юридичного інструмента. В деяких випадках юридичний факт, не породжуючи конкретного відношення, сам по собі створює необхідний ефект. Наприклад, факт досягнення повноліття сам по собі не тягне термінового встановлення конкретних юридичних відносин. Разом з тим, він має досить конкретний юридичний ефект, бо виступає певним передбаченням для самостійного здіснення індивідом більшості своїх прав та обов’язків та являється тим необхідним елементом багатьох юридичних змістів.
Література:
1. Общая теория прав человека.М.:Норма,1996,с.75.
2. Ткаченко Ю.Г. Методологические вопросы теории правоотношений.М.:Юрид.лит-ра, 1980, с.96-97.
3. Дженис М.,Кэй Р., Бредли Э. Европейское право в обслати прав человека/Пер.с англ..-М.,1997.-С565.
4. Гомиен, Донна. Путиводитель по Европейской Конвенции о защите прав человека.-Совет Европы, Страсбург, 1994.-С.83-86.
5. Кудрявцев В.Н., Казимирчук В.П. Современная социология права.М.:Юрист,1995,С.74.
6. Алексеев С.С. Общая теория права. Курс в двух томах.-Т.2,М.:Юрид.лит.,1982,с.29.
e-mail: svetarolf@bigmir.net
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
