КАНОНІЧНО – ПРАВОВИЙ ЗВИЧАЙ ЯК ДЖЕРЕЛО ЦЕРКОВНОГО ПРАВА
03.10.2010 17:13
Автор: Ухач Василь Зіновійович, кандидат історичних наук, доцент кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету
[Теорія та історія держави і права. Історія політичних і правових вчень. Філософія права]
Джерела канонічного права регулюють особливий тип суспільних відносин, для яких характерними є власний предмет (суспільні відносини, пов’язані із задоволенням релігійних потреб) та методи нормативного регулювання (імперативний, диспозитивний, змішаний), акривія та ікономія у якості специфічних методів.
Заведено розрізняти ідеальні, матеріальні і формальні джерела права. Особливістю церковного права є те, що його ідеальним джерелом є сама Воля Божа, яка втілена у Святому Письмі та Святому Переданні (сукупність правил церковної віри і життя, одержаних Церквою від богонатхненних авторитетів, але передані не письмово, а усно чи безпосередньо в апостольських установленнях) [1, 9]. Під матеріальними джерелами розуміються особи та інститути, що створюють правові норми. Формальні джерела – це документи, пам’ятки, у яких викладені ці норми. До формального (зовнішнього) типу джерел прийнято відносити канонічно – правовий звичай (канонічний припис, що сформувався унаслідок однотипного повторювання певних юридично значимих дій протягом певного часу).
У пропонованих тезах зроблено спробу проаналізувати канонічно – правовий звичай, який відіграє в канонічному праві важливу роль.
Окремі аспекти піднятої наукової проблеми знайшли своє висвітлення у працях як вітчизняних: А. Місевич, Ю. Оборотов, І. Бальжик, так і зарубіжних дослідників канонічного права – Л.Джероза, В. Ципіна та інших науковців.
У древній Церкві звичай ототожнювався із Святим Переданням. Терту-ліан, відомий не тільки як богослов, але і як юрист, чиї думки ввійшли до „Дигести”, писав: „Якщо що – небуть не визначене письмово, а тим часом повсюдно зберігається, отже, воно затверджене звичаєм, що спирається на Передання. Якщо ж хто – небудь скаже, що і для передання потрібно письмове свідчення, тоді і ми можемо вказати багато постанов, що зберігаються без усякого письма, лише важливістю самого передання і силою звичаю”[3, 11]. Укладачі текстів канонів посилаються на древні звичаї як на найвищий авторитет. Так, 6 правило I Вселенського Собору говорить: „Нехай зберігаються древні звичаї, прийняті в Єгипті, і в Лівії, і в Пентаполі...”. Як і в сфері державного права, у сфері церковного права значення звичаю зменшилося в міру розвитку позитивного законодавства, причому відбувалося не тільки звуження сфери його застосування, але і зниження його авторитетності в ієрархії правових норм. Тому в умовах сьогодення доводиться мати справу з місцевими звичаями, що діють або в одній автокефальній Церкві, або в межах однієї єпархії, або навіть тільки в одному монастирі чи парафії (наприклад, чернецтво єпископів і до сьогодні регулюється звичаєм). Каноністи чітко визначають умови, необхідні для того, щоб звичай мав законну, обов’язкову силу. Як зазначає В. Ципін , для цього необхідно його дотримання в церковній області, що має законодавчу автономію; у помісній Церкві, у єпархії чи хоча б у монастирі, братстві з їхнім статуарним правом. Звичаї ж парафії чи семінарії не можуть мати обов'язкової сили [5, 12].
Для визнання законності звичаю необхідні його розумність і певна давність. Святий Кипріян Карфагенський вчив: „Звичай без істини – є застаріла омана”. Щодо давності звичаю, то католицькі каноністи називають точний термін давності тієї чи іншої традиції, необхідний для визнання її звичаєм, який має правову силу – 40 років. Якщо звичай не узгоджується із законом, то для визнання його важливості необхідно, щоб він існував з незапам’ятних часів, чи хоча б не менше 100 років. Звичай, зоборонений законом, відповідно до католицького права, взагалі не має юридичної сили. Для порівняння православне церковне право таких чітких вказівок на давність звичаю не має.
При вирішенні питання про важливість того чи іншого звичаю вирішальне значення має його відповідність писаному церковному закону. Звичай, що не суперечить закону, безумовно правочинний. Так, звичай поставляти в парафіяльні священники переважно одружених людей узгоджується з кононічною забороною шлюбу після хіротонії. Що ж стосується звичаю, який суперечить закону, то він може бути визнаним тільки в тому випадку, коли через обставини, що склалися, не застосовується сам закон.
Відзначимо, що на відміну від протестантських правових традиції і кодифікацій світського права, католицькі каноністи визнають за канонічним звичаєм роль vis legis (силу права) і приділяють звичаєвому праву багато уваги [2, 91]. По – перше, Кодекс канонічного права в різних розділах, часто вказує на звичаєве право і лише зрідка осуджує якийсь конкретний звичай. По – друге, не лише звичай поряд з законом, але навіть звичай всупереч закону може за певних умов набувати сили закону (кан. 25). І хоч канонічний закон може відміняти звичай (кан. 5 і 28), останній розглядається церковним законодавцем, як «найкраща інтерпретація закону» (кан. 27) [3, 92]. На думку авторитетного дослідника канонічного права Л. Джероза, у правовій системі Церкви співвідношення звичай – затвердження є контрапунктом співвідношення закон – прийняття. Обидва співвідношення засвідчують особливість канонічного права, кінцевою метою якого є здійснення сопричастя Церкви і Церков. У цій «одній комплексній реальності» канонічний закон має також функцію оберігати від небезпеки партикуляризму, а канонічний звичай сприяє уникненню небезпеки абсолютизму і централізму. Л.Джероза резюмує, що це можливо лише в межах такої правової системи, в якій критерієм, що надає нормі зобов'язуючої сили, є не лише бажання законодавця чи виключно формальна цінність (як правова точність у державній правовій системі), але єдність і сопричастя як основний зміст церковного життя.
Таким чином канонічно – правовий звичай як практична вказівка, як правило віри, якої дотримується весь Божий народ, а не тільки уповноважені владою управління, відіграє в канонічному праві вагому роль.
Література:
1. Бальжик І. А. Церковне право: методичні матеріали / І. А. Бальжик.- О.: Фенікс, 2009.- С.9.
2. Джероза, Ліберо. Церковне право / Пер. З ніи. Н. Щиглевської.- Львів: Свічадо – С. 91.
3. Джероза, Ліберо. Названа праця. - С. 92.
4. Цыпин В. А. Курс церковного права: Учеб. пособие / В.А. Цыпин - Клин: Христианская жизнь, 2004.- С. 11.
5. Цыпин В. А. Названа праця. - С. 12.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
