КОДИФІКАЦІЇ КАНОНІЧНОГО ПРАВА РИМО - КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ: ПОРІВНЯЛЬНО - ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ
05.12.2010 10:30
Author: Ухач Василь Зіновійович, кандидат історичних наук, доцент кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету
[Theory and history of the state and law. History of political and legal studies. Philosophy of law]
Канонічне право має досить глибоке коріння. Водночас, місце канонів у державі незначне. Політика влади спрямована на задоволення різноманітних стратегічно важливих інтересів, але аж ніяк не на зміцнення правової культури суспільства. Є підстави стверджувати про відверте нехтування основних принципів моралі, відсутність певного апарату відновлення загальнолюдських, духовних цінностей суспільства. Звернення до церковного права актуалізує дослідження глибин Святого Письма як джерела нормативних моделей, що вплинули на процес формування сучасної правової культури [6, с. 41]. Науковий інтерес до феномену Церкви зумовлюється, в першу чергу, методологічним переосмисленням розуміння суті Церкви як соціальної інституції та її ролі в усіх сферах суспільства під впливом суттєвих світоглядно - ідеологічних змін. По - друге, принципи організації та функціонування Церкви, а відповідно і правового регулювання, є суспільно - значущим важливим структурним елементом соціалізації людини. По - третє, є загальновідомим, що формування сучасних правових систем проходило під безперечним впливом та принциповою участю Церкви як організації безпосередньо та релігії як елемента формування правосвідомості населення. Таким чином, дослідження джерел, інститутів, принципів та правових норм канонічного права дає нам можливість краще переосмислити окремі елементи та причинно - наслідкові зв’язки в праві сьогодення. У праві Церкви розрізняють два типи правових джерел: внутрішні (матеріальні) та зовнішні (формальні – окремі канонічні закони чи норми). Останні якраз і пов’язані з довгим процесом кодифікації церковних законів. Метою окресленого наукового дослідження є порівняльно – правовий аналіз канонічних кодифікацій сучасності у західній Церкві. Виходячи з мети у статті поставлено наступні завдання: проаналізувати причини, етапи, особливості, хід систематизації канонічного права римо - католицької Церкви; розкрити зміст, нововведення, недоліки та значення Кодексів 1918 та 1983 років. Зазначимо, що в останнє десятиріччя значно зріс інтерес, а отже і кількість наукових досліджень у сфері канонічного (церковного) права. Історіографію окресленої теми дослідження умовно можна поділити на зарубіжну та вітчизняну. До першої групи слід віднести роботи Дж. Г. Бермана, Е. Аннерса, Л. Джерози, П. Ерде, В. Ципіна, Н.Суворова, А. Вишневського, М. Вар’яса та ін., до кагорти вітчизняних – Ю. Оборотова, О. Волощенка, О. Васяновича, Н. Толкачову, П. Яроцького, С. Місевича, А. Гулія, І. Бальжик . Потреба Церкви у створенні і зберіганні якоїсь певної правової визначеності, а також у правильному застосуванні окремих норм, зумовила необхідність укладення збірників, які би містили різні закони і декрети, проголошені церковною владою. До XI століття існували церковні закони, правовий порядок всередині Церкви, але не було системи церковного права, тобто єдиного зводу церковних правових принципів і процедур, які б відрізнялися від літургії та теології [2, с.197]. Перша із авторитетних компіляцій побачила світ у 1140 році в м. Болонья, автором якої був монах – магістр богослов’я Граціан [1, с. 183]. Цей твір, відомий ще під назвою «Декрет Граціана», не тільки ознаменував становлення канонічного права як самостійної дисципліни, але й став зразком для наступних збірників церковних законів. 1 липня 1580 року, за рекомендацією папи Григорія XIII набув чинності «Звід канонічного права», який зі складовими елементами став, з одного боку, найважливішим збірником церковних законів, а з іншого основним джерелом та базою для наступної систематизації. Вже під час I Ватиканського Собору робився наголос на необхідності нових кодифікацій, оскільки чинний правовий збірник був не дуже практичним з огляду на обсяг і різну правову силу його частин. Безперечно стимулювали цей процес і світські кодифікації періоду XIX – поч. XX століть. 19 березня 1904 року папа Пій X подав проект кодифікації канонічного права і назвав її основні напрямки. Незважаючи на численні труднощі та розбіжності думок, велика робота під керівництвом кардинала П’єтро Гаспаррі була завершена. Папа Бенедикт XV 27 травня 1917 року проголосив «Кодекс канонічного права», що набув чинності 19 травня 1918 року [3, с. 61]. Характерні риси Кодексу 1918 року: - налічував 2414 канонів та структурно складався з 5 книг (перша – Загальні норми; друга – «Про особи»; третя – «Про речі»; четверта – «Про процеси»; п’ята – про карне право Церкви); - з юридичної точки зору є автентичним збірником, тобто апробованим і проголошеним папою як найвищим законодавцем; - систематизація 1917 року опиралася на класичний потрійний поділ римського права: особи – речі – справи (сьогодні він не є дуже відповідним вираженням взаємозв’язку між канонічними нормами і таїнством Церкви); Водночас, одне з ключових завдань кодифікації – заміна різних джерел єдиним джерелом, не вдалося повністю виконати. По – перше, Кодекс не відміняв домовленостей між Апостольською Столицею і різними націями; зберігав дійсними набуті права; толерував звичаї і партикулярні закони, які суперечили його нормам; по – друге, Кодекс не зобов’язував Східні католицькі Церкви, за винятком випадків, коли він відтворює норми Божого права або виразно щось для них приписує [4, с. 62]. Незважаючи на загальну позитивну оцінку, з часом з’являлися критичні висловлювання, що стосувалися методологічних засад Кодексу, його систематизації і тенденції до централізації, що лишень через 40 років вилилися у нові ініціативи подальшої систематизації канонічного права Західної Церкви. 25 січня 1983 року папа Іван Павло II проголошує новий Кодекс канонічного права [7, с. 234]. Характерні риси Кодексу 1983 року: 1) включав чотири етапи, на кожному з яких папська комісія мала справу з трьома різними збірниками норм і юридично важливих вказівок, зокрема з Кодексом 1918 року, документами II Ватиканського Собору та з післясоборовим законодавством; 2) був коротшим від свого попередника на 662 канони ( містив 1752 канони) і включав7 книг (перша – Загальні норми; друга – про Божий народ; третя – про Церковне навчання; четверта – про Церковне завдання освячення; п’ята – майнові відносини Церкви; шоста – канонічні санкції; сьома – про процеси) [5, с. 65]; 3) у Кодексі відсутні питання організації Римської Курії; 4) новий Кодекс часто відсилає до звичаїв і партикулярних законів, що зумовлює його структурну відкритість до подальшого розвитку; 5) у контексті правової систематики, Кодекс 1983 року цілком ґрунтується на вченні Собору про Церкву як communion (сопричастя), слово і таїнство вперше виступають як основні елементи церковної структури. Підведемо загальні висновки: по – перше, обидві кодифікації безперечно були значним прогресом у техніці церковного законодавства; по – друге, у Кодексі 1983 року, з одного боку, зроблена спроба усунути певні вади, що стосувалися методологічних засад, систематизації, тенденцій до централізації, з іншого, враховано норми старого Кодексу, щоб забезпечити правовій традиції Церкви постійність і тривалість, а також вчення II Ватиканського Собору, що дало б змогу канонічній традиції залишатися актуальною і розвиватися в світлі нового самоусвідомлення Церкви; по – третє, на відміну від Кодексу 1918 року, CIC 1983 року запроваджував нововведення, зокрема нова кодифікація церковних законів більше не керується першочерговим завданням систематично і раціонально формулювати канонічні норми, але намагається укласти їх відповідно до змісту віри; інше нововведення характеризується зміною ідентичності суб’єкта всієї правової церковної структури: вже не священнослужитель, а вірний є первинною категорією, що лежить в основі категорій мирянин, священнослужитель і монах.
Література: 1. Аннерс Е. История европейского права (пер. со швед.) / Е. Аннерс // Ин-т Европы. - М.: Наука, 1999.- С. 183. 2. Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования / Дж. Г. Берман // Пер. с англ.- 2-е изд.- М.: МГУ: ИНФРА М – НОРМА, 1998.- С. 197. 3. Джероза Л. Церковне право / Л. Джероза // Пер. з нім. Н. Щиглевської. - Львів: Свічадо, 2001.- С. 61. 4. Там же – С. 62. 5. Джероза Л. Названа праця.- С. 65. 6. Васянович О. А. Канонічне право: історія та сучасність / О. А. Васянович // Віче.- 2007.- №18.- С. 41. 7. Цыпин В. Церковное право: учеб. пособие /В. Цыпин // М.: Изд-во МФТИ, 1996.- С. 234.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
