Сучасний етап розвитку суспільства вимагає більш глибокого вивчення індивідуальних характеристик особистості, особливого ставлення до людини, її життя і здоров’я, честі й гідності, недоторканності й безпеки, які відповідно до ст. 3 Конституції України є найвищою соціальною цінністю [1; с. 141]. Проблеми, пов’язані з інститутами Загальної частини кримінального права, завжди звертали увагу науковців. Особливої актуальності вони набули після прийняття Кримінального кодексу України. Питання визначення осудності й неосудності, щодо яких не вироблено одностайного підходу, посідає серед цих проблем одне із центральних місць. Теоретичний і практичний інтерес до них обумовлено зверненням до найбільш складної сторони суспільного життя й соціальної діяльності людей – їх здатності бути винними і кримінально відповідальними за свідому й вольову кримінально карану поведінку. Основним інструментом, завдяки якому можна прослідкувати, яким чином під час вчинення злочину зовнішній вплив переходить у внутрішній, відбивається на психіці і стає регулятором поведінки й діяльності “нормального” індивіда, є осудність [2; с. 40]. Неосудність, у свою чергу, виступає обставиною, що характеризує поведінку психічно хворої людини або людини, в якої спостерігався тимчасовий розлад психічної діяльності при вчиненні злочину. У таких випадках вона втрачає здатність вибору варіанту поведінки, а остання детермінується хворобливим сприйняттям дійсності [3; с. 6]. Згідно з частиною 1 статті 18 КК суб’єктом злочину визнається фізична осудна особа, яка скоїла злочин у віці, з якого згідно з чинним КК, може настати кримінальна відповідальність. Наступні 19 та 20 статті КК звуться «Осудність», та «Обмежена осудність» відповідно [4; 141]. Вони не дають чіткого визначення поняттям «осудність», «обмежена осудність», та «неосудність», але шляхом тлумачення норм можна визначити ці поняття. Так згідно з частиною 1 статті 19 КК осудною визнається особа, що на час скоєння злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Звідси осудність – це спроможність особи на час скоєння злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними. Стаття 20 КК передбачає, що підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину через психічний розлад повною мірою не здатна була усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними. Неосудність — це психопатологічний стан людини, за якого вона під час вчинення суспільне небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. Неосудність виключає можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 19 КК). Неосудність, так само, як і осудність, — юридичне поняття. У зв’язку з цим висновок про осудність чи неосудність особи по конкретній справі робить суд (а в процесі попереднього розслідування — орган дізнання, слідчий чи прокурор), спираючись на результати судово-психіатричної експертизи. Згідно з кримінально-процесуальним законодавством для визначення психічного стану підозрюваного чи обвинуваченого за наявності у справі даних, що викликають сумніви стосовно їх осудності, обов’язково призначається експертиза [5; с. 45]. Однак цей висновок, як і будь-який висновок експерта взагалі, не є обов’язковим для органів попереднього розслідування, прокурора і суду, а підлягає оцінці. Вони можуть не погодитися з-висновком судово-психіатричної експертизи, але така незгода має бути вмотивована у відповідному процесуальному документі. Інститути осудності і неосудності повинні розглядатися комплексно, в сукупності й нерозривно. Так, осудність виступає суб’єктивною передумовою винності і кримінальної відповідальності, неосудність – обставиною, що виключає можливість особи бути суб’єктом злочину, вину і кримінальну відповідальність за вчинене діяння. Вивчення цих явищ саме в нерозривному зв’язку дає змогу продовжити поглиблене їх опрацювання в комплексному й міждисциплінарному аспектах і втілити отримані результати у практику. Разом із тим суттєвий внесок у вирішення проблем, які стосуються вчення про осудність і неосудність, кримінальної відповідальності осіб з психічними розладами й аномаліями, зробили своїми працями такі вчені, як Бажанов М.І., Бєлокобильська Т.К., Зелінський А.Ф., Кудрявцев В.М., Кузнєцова Н.Ф., Сербський В.П., Таганцев М.С., Шахріманьян І.К., та багато інших. За кілька років кількість місць у стаціонарах скоротилася на 30%, однак за ті самі роки в Україні мала б з'явитися окрема ланка - соціальна психіатрія, яка б допомагала душевно хворим за межами стаціонару. Звертає на себе увагу проблема, що виявляється на практиці, коли неосудна особа вчиняє злочин, і після цього відносно неї суд виносить рішення про застосування щодо цієї особи примусових заходів медичного характеру на підставі Закону України «Про психіатричну допомогу». Так як кримінальним законом не врегульовані строки застосування примусових заходів медичного характеру, то в разі одужання такої особи суд за наявністю заяви представника психіатричного закладу передає цю особу на піклування родичів чи опікунам з обов’язковим медичним наглядом. Тобто, як бачимо, тут не враховується тяжкість скоєного злочину та той фактор, що цей медичний нагляд здійснюється шляхом обліку таких осіб. Самий же облік в залежності від тяжкості хвороби здійснюється шляхом відвідуванням особи психіатричного закладу один раз на місяць або один раз на пів року. А проміжках часу між відвідуванням психіатричного закладу для огляду, особою майже ніхто не займається (опікуни, піклувальники та родичі не завжди мають спеціальні знання та навички спілкування з особами, які знаходяться на обліку в психіатричних закладах). Суд при вирішенні питання про передачі особи на піклування родичів керується лише доказами про оточення особи, щоб воно не сприяло її подальшому захворюванню чи скоєнню нею злочинів. Тому пропонуються наступні пропозиції щодо вирішення цієї проблеми: 1) накласти функцію контролю за на особу, щодо якої припинили примусові заходи медичного характеру не тільки за медичними установами, а й за органами внутрішніх справ, щоб хоча б раз на тиждень або місяць (в залежності від тяжкості скоєного злочину) дільничний інспектор перевіряв поведінку такої особи та опитував сусідів та близьких; 2) в залежності від тяжкості та характеру злочину накласти на деякий час деякі обмеження на цю особу щодо відвідування місць, де масово споживають алкоголь; щодо відвідування інших несприятливих місць для стану здоров’я цієї особи в певний проміжок доби, наприклад з десяти годин вечора до четвертої ранку. Якщо ж ця особа буде порушувати накладені на неї обмеження протягом певного часу, то до неї застосовується примусове лікування.
Література: 1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України, 1996, № 30, ст. 141 2. Проблема невменяемости в теории и практике судебной психиатрии: Учебное пособие / Д.Р. Лунц. - М.: Просвещение, 1966. – 407 с. 3. Табачніков С. І., Горбань Є. М., Михайлов Б. В., Влох І. Й., Маркова М. В., Чугунов В. В. Актуальні проблеми соціально-реабілітаційної психіатрії в Україні // Медицинские исследования. — Т. 1, вып. 1. - 2001. 4. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України, 2001, № 25-26, ст.131 5. Кримінально-процесуальний кодекс України // Верховна Рада УРСР, 1960, № 1001-05.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
