Дослідження даної проблеми необхідне в комплексі, з метою запобігання злочинності та постановки справедливих рішень, а також запобігання таким формам негативної поведінки, які можуть мати провокаційний характер і водночас бути небезпечними для самої потенційної жертви.
Злочин, злочинець та жертва злочину становить єдине ціле і лише в своїй сукупності та взаємній обумовленості відображають справжню картину злочину в цілому.
У кримінології жертву злочину класифікують за різними підставами: залежно від складу злочину; за демографічними ознаками; за морально-психологічними; залежно від шкоди заподіяної жертві. Окрему віктимологічну групу становлять такі жертви злочину як симулянти, добровільно потерпілі від злочину [3, с.94].
Водночас не можна недооцінювати роль ситуації в детермінації поведінки людини. Якщо розглядати дії як наслідок, то зазвичай їх причини можна віднести або до ситуації, або до особи. У зв'язку з цим як в психології, філософії, так і в юридичній науці можна виділити три основні підходи до пояснення поведінки людини. Слід зазначити, що в психології і філософії існує більше напрямів щодо пояснення поведінки людини. Проте всі ці напрями, на перший погляд абсолютно різні і неповторні, врешті решт, в тій чи іншій мірі зводяться до трьох основних аспектів щодо пояснення поведінки людини.
Слід відзначити, що мотив і мотивація безпосередньо не спостережні і тим самим недоступні безпосередньому пізнанню.
Значення мотиву зводиться до об'єднання зв'язків, що виявляються між початковими умовами ситуації і подальшою дією, до фіксації стійких індивідуальних особливостей людей. Таким чином, мотив відіграє роль пояснювального поняття, особливості наявної ситуації розглядаються як змінні, що мотивують поведінку, актуалізуючи стійкі мотиви людини. Така актуалізація є процесом двосторонньої взаємодії між характеристиками ситуації і мотивами суб'єкта.
Слід виділити три основні функції мотиву: спонукальну, спрямувальну і регулювальну. Термін “мотив” є похідним від латинського “рухати, штовхати, приводити в рух”, тому не викликає сумніву, що основна функція мотиву - функція спонукання активності людини. При цьому мотив не лише спонукає до здійснення якої-небудь дії, але і є джерелом виникнення певних психічних процесів, у своїй сукупності, що визначаються як мотивація. Спрямувальна функція мотиву полягає в постановці людиною мети дії і визначенні шляху її досягнення.
Наділення мотиву регулювальною функцією зумовлено традиційним закріпленням за ним певної ролі в регулюванні поведінки: по-перше, мотив безпосередньо впливає на процес перебігу внутрішньої активності людини, спонукаючи і спрямовуючи її, і, по-друге, мотив впливає на поведінку людини. Мотив має місце до початку зовнішніх дій, під час їх здійснення і лише після досягнення людиною поставленої мети його змінює інший мотив, актуальніший. Якщо ж мотив перестає бути актуальним до або під час здійснення дій, то вони втрачають значущість для суб'єкта ї припиняються.
Досліджуючи поведінку особи слід розглянути слідуючі аспекти: людині властива довільна активність, що служить джерелом виникнення як внутрішньої активності, так і зовнішньої - реальної поведінки людини; в одних і тих самих об'єктивних ситуаціях для досягнення схожої мети різні люди обирають різні типи поведінки в рамках одного і того самого типу поведінки люди обирають різну його форму, різні способи дії, різні конкретні засоби досягнення мети.
Мотиви формуються в процесі індивідуального розвитку як відносно стійкі оціночні диспозиції. У зв'язку з цим люди розрізняються за індивідуальними проявами тих або інших мотивів, у різних людей можливі різні ієрархії мотивів.
Під мотивацією розуміється спонука до дії певним мотивом. Мотивація розуміється як процес і як результат цього процесу. У першому вигляді мотивація є процесом вибору між різними можливими діями, процес, що регулює, спрямовує дію на досягнення специфічних для даного мотиву цільових станів і що підтримує цю спрямованість. Результатом даного процесу виступає не сама діяльність людини.
Мотивація пояснює цілеспрямованість поведінки, яку можна спостерігати, коли одна і та сама людина намагається досягти одну і ту саму мету абсолютно різними способами. У разі, коли безпосередня спроба досягнення мети натрапляє на перешкоду, обирається інший шлях.
Таким чином, суть мотивації полягає у виборі між різними можливостями, і лягає на поняття мотиву як основного елементу мотивації. Потенційні ж мотиви стають такими, що реально діють за певних умов.
Нерідко мотиви позначаються як бажання, прагнення, інтереси.
Але останні в сучасному трактуванні означають фактично не вид мотиву, а лише етапи виникнення, становлення і розвитку існуючої мотивації.
Викликає сумнів ототожнення мотиву з емоціями. Емоції безпосередні переживання, що супроводжують окремі життєво важливі ситуації, мають короткочасну дію. Емоції виражають оціночне відношення до явищ, що відбиваються і справляють певний вплив на ступінь вираження мотиву, але змістовна сторона мотиву не змінюється під їх дією [1, с.54]. Наприклад, людина стає свідком насильства відносно близької їй людини і в стані сильного душевного хвилювання, викликаного діями насильника, позбавляє останнього життя. На перший погляд може здатися, що поведінку людини в даному випадку спонукали лише її емоції, що виникли, коли вона стала свідком такого насильства. Насправді ж мотивами її поведінки можуть бути, припустимо, помста, припинення протиправних дій, тобто такі психічні явища, які виражають змістовну сторону мотивації.
Почуття на відміну від мотивів не спонукають самі по собі до дій, вони є лише певною формою існування мотивів. Мотиви стають реальними спонуками, тільки як предмет стійких відчуттів.
В юридичній літературі іноді висловлюється думка, що визначає антигромадську установку як єдину передумову правопорушення [2, с.58]. При цьому установка являє собою суб'єктивні орієнтації індивіда як члена соціальної групи (або суспільства) на ті або інші цінності, приписуючи йому певні соціально прийняті способи поведінки. Іншими словами, установка - це зайнята особою позиція, а не мотиви поведінки.
Часто мотив розуміється як усвідомлена потреба, що спонукає людину діяти для її задоволення. Проте зведення поняття мотиву до однієї лише потреби не може повною мірою пояснити поведінку людини.
Зовнішньою мотивацію називають тому, що самої діяльності вона безпосередньо не стосується. У разі дії зовнішньої мотивації спонукає не сама діяльність (не процес, не зміст діяльності), а щось зовнішнє щодо неї.
Процесуально внутрішньо мотивовані форми активності створюють враження відсутності мети, спрямованості на процес, а не на результат діяльності.
Таким чином, як безпосередні, причини будь-якої поведінки особи можуть виступати лише внутрішні психічні явища як результат взаємодії особових чинників і об'єктивних умов ситуації, а суб’єктивна сторона злочину, як відомо, являє собою відображення в свідомості суб’єкта об’єктивних ознак вчиненого ним діяння, характеризує його ставлення до них і виражає об’єктивну сторону злочину в психіці особи винного.
Література:
1. Зелинский А.Ф. Осознаваемое и неосознаваемое в преступном поведении. - Харьков, 1986.- С. 54.
2. Сахаров А.Б. О личности преступника и причинах преступности в СССР.- М., 1961. - С. 58-59.
3. Харазишвили Б.В. Вопросы мотива поведения преступника в советском праве - Тбилиси, 1963,- С. 94.
e-mail: ivanka.polonka@gmail.com
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
