Право людини і громадянина на судовий захист гарантується на підставі статті 55 Конституції України. Вказана норма Основного закону закріплює загальне правило, за яким кожна особа має право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Однак, щодо такої категорії публічних службовців як працівник органів внутрішніх справ (далі – працівник ОВС) законодавством України встановлюються певні обмеження, які впливають, у тому числі, й на можливість реалізації права такого працівника на судовий захист у відносинах служби.
Так, статтею 18 Закону України «Про міліцію» закріплено право працівника міліції на оскарження до суду його звільнення. Разом із тим, право на оскарження до суду інших рішень, дій чи бездіяльності ОВС, які стосуються проходження служби у жодному законодавчому акті з питань діяльності ОВС відсутнє. Спроба передбачити законодавчо підставу звернення працівника ОВС до суду здійснена у статті 21 Закону України «Про міліцію», якою передбачено, що працівник міліції має право оскаржити до суду прийняті щодо нього рішення службових осіб органів внутрішніх справ, якщо вважає, що вони ущемляють його гідність і особисті права, які не пов'язані із службовою діяльністю [1]. Однак, зазначене у статті 21 Закону України «Про міліцію» положення не може виступати єдиною гарантією звернення працівника ОВС до суду, оскільки стосується лише оскарження рішень службових осіб ОВС, які ущемляють гідність і особисті права, які не пов’язані зі службою в ОВС. Тобто, по суті – це додаткове закріплення особистих немайнових цивільних прав особи, що можуть бути захищені у судовому порядку.
Разом із тим, право працівника ОВС на звернення до суду за оскарженням рішень, дій чи бездіяльності, пов’язаних безпосередньо з проходженням служби в ОВС, залишається не визначеним у законодавстві з питань діяльності цих органів. Як свідчить судова практика, працівники ОВС, окрім оскарження наказів про звільнення зі служби, звертаються до судів з іншими позовними вимогами. Значну частину таких справ складають спори, пов’язані зі стягненням несплачених сум допомоги при звільненні.
Право та умови отримання працівником ОВС зазначеної грошової допомоги встановлені статтею 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», пунктом 10 Постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393 «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей».
Зокрема, зазначеними нормативно-правовими актами встановлюються такі розмірі одноразової грошової допомоги при звільненні:
- 50 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби – при звільненні зі служби за станом здоров'я (за наявності права на пенсію за вищевказаним Законом);
- 50 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби – у разі звільнення зі служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, систематичним невиконанням умов контракту командуванням (за наявності вислуги 10 років і більше);
- 25 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби – при звільненні зі служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України (за наявності права на пенсію за вищевказаним Законом та вислуги 10 років і більше) [2].
Однак, не завжди право працівника ОВС на отримання грошової допомоги при звільненні дотримується з боку органу, в якому він проходить службу, що обумовлює звернення зазначених осіб до судів: до 1 вересня 2005 року – до місцевих загальних судів; з набранням чинності Кодексом адміністративного судочинства з 1 вересня 2005 року – до окружних адміністративних судів. Слід зазначити, що законодавством з питань діяльності ОВС не передбачено ані права на адміністративне оскарження відмови у виплаті такої допомоги, ані право на оскарження таких дій до суду.
Судова практика свідчить про те, що у більшості випадків позови працівників ОВС у зазначеній категорії справ задовольнялись, прикладом чого є судові рішення Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 26 квітня 2010 року у справі № 2а-12631/09/6/0170 [3], Окружного адміністративного суду міста Києва від 4 травня 2012 року у справі № 2а-3096/12/2670 [4] та ін.
Разом із тим, наявність позитивного рішення суду про стягнення на користь працівника ОВС грошової допомоги ще не свідчить про фактичне отримання цієї допомоги таким працівником. Зазначена обставина обумовила ряд звернень колишніх працівників ОВС до Європейського суду з прав людини. Показовими у цьому сенсі є справи «Полонець проти України», «Сук проти України», рішеннями Європейського суду в яких доводиться порушення державою вимог пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
Так, 20 вересня 2005 року Європейським судом з прав людини було прийнято рішення у справі «Полонець проти України», яким було визнано порушення Україною вимог Конвенції. Обставини зазначеної справи свідчать про те, що заявник Полонець М.Й. після звільнення з обласного управління ОВС не отримав належної йому грошової допомоги при звільненні, що стало підставою для звернення його до суду. Суд першої інстанції задовольнив позов Полонця М.Й., присудивши йому 7410 грн. грошової допомоги при звільненні. Суд апеляційної інстанції після перегляду рішення суду першої інстанції, залишив це рішення в силі. Однак, тільки після спливу майже трьох років виконавчою службою було виконане рішення суду про стягнення на користь Полонця М.Й. суми грошової допомоги при звільненні.
Європейський суд з прав людини зазначив, що невиконання протягом двох років та десяти місяців рішення суду, винесеного на користь заявника, було перешкоджанням з боку державних органів України в отриманні належних заявнику коштів. Відповідно було встановлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий і відкритий судовий розгляд протягом розумного строку) та статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції (захист власності). Також Європейський суд з прав людини визнав порушення статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб захисту порушеного права) з тих підстав, що у заявника не було ефективного засобу правового захисту на національному рівні щодо відшкодування шкоди, спричиненої затримкою виконання [5].
Іншим прикладом є справа «Сук проти України». Інформаційним листом Вищого адміністративного суду України від 7 лютого 2012 року № 346/11/13-12, спрямованим на адресу голів апеляційних адміністративних судів, було звернуто увагу на рішення у зазначеній справі у сенсі порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції (захист власності). Зокрема, Європейський суд з прав людини вказав, що національні суди проігнорували вимоги статті 28 Закону України «Про бюджетну систему», яка забороняла внесення змін до законодавства Законом України «Про Державний бюджет України», та що відсутність коштів не може бути підставою для недотримання своїх зобов’язань, у зв’язку з чим відмова національних органів у праві заявника на виплати є свавільною та такою, що не ґрунтується на законі [6].
Наявність зазначених рішень Європейського суду з прав людини проти України безумовно свідчить про недосконалість національного законодавства, що регулює діяльність ОВС, у тому числі щодо права працівника ОВС на отримання належних йому сум при звільненні. Крім того, вказані рішення підтверджують певну невідповідність національного законодавства вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема, статті 6 (право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку), статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту порушених прав) та статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції (захист власності).
Таким чином, бачиться за необхідне внесення відповідних змін до законодавства України з питань діяльності органів внутрішніх справ, які б, з одного боку, передбачили право працівників ОВС на ефективний судовий захист та справедливий судовий розгляд протягом розумного строку з питань виплати грошової допомоги при звільненні, а з іншого – гарантували своєчасне отримання зазначених сум працівниками. Зокрема, пропонується доповнити статтю 20 Закону України «Про міліцію» положенням про право звернення працівників ОВС до адміністративного суду у випадку не отримання (несвоєчасного отримання) грошової допомоги при звільненні, а також встановити відповідальність посадових осіб ОВС, винних у порушенні прав працівників ОВС на виплату зазначеної допомоги.
Література:
1. Про міліцію: Закон України від 20.12.90 № 565-ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР. ― 1991. ― № 4. ― Ст. 95.
2. Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб: Закон України від 9 квітня 1992 pоку N 2262-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. ― 1992. ― № 29. ― Ст. 339.
3. Постанова Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 26 квітня 2010 року у справі № 2а-12631/09/6/0170 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/9335228.
4. Постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 4 травня 2012 року у справі № 2а-3096/12/2670 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/24212702.
5. Справа «Полонець проти України» : рішення Європейського суду з прав людини від 20.09.2005 р. // Офіційний Вісник України. ― 2006. ― № 8. ― Ст. 505.
6. Інформаційний лист від 07.02.2012 р. № 346/11/13-12 [Електронний ресурс] // Узагальнення судової практики : [сайт] / Вищий адміністративний суд України. ― Режим доступу: http://www.vasu.gov.ua/ua/generalization _court_practice.html?_m=publications&_t=rec&id=2160.
e-mail: a.shalaginova@yandex.ua
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
