До проблем нелегальної міграції, трудової міграції, міграційного транзиту та інших звертались в нашій країні і науковці, і політики, і законотворці досить давно. Нарешті в Україні створено централізований орган – Державну міграційну службу, на який покладено здійснення і контроль за рядом зазначених вище та цілою низкою інших питань. Тому ми розглянемо особливості створення цього органу, а також постараємось проаналізувати перспективи його діяльності та впливу на українське суспільство.
Найперша спроба створення Державної міграційної служби України була зроблена ще в 2007 році Кабміном на чолі з прем'єр-міністром В.Януковичем. Створення міграційної служби було передбачено Планом дій "Україна – ЄС" для системного вирішення проблем міграційної політики, але далі декларативних заяв і постанов справа так і не просунулася. Неодноразові енергійні зусилля з реанімації міграційної служби робилися екс-прем'єр-міністром Ю.Тимошенко.
Врешті-решт постанова про необхідність створення відомства, яке буде займатися міграційною політикою, була затверджена президентом Віктором Ющенко у липні 2009 року. Але ДМС України так і не почала працювати в повному обсязі – її створення не було підкріплено ні правовою та матеріальною базою, ні відповідним бюджетним фінансуванням.
Завершальним етапом у цьому процесі став Указ Віктора Януковича від 9 грудня 2010 року. В даному указі в рамках оптимізації центральних органів було зазначено утворення Державної міграційної служби України, яке і відбулось 6 квітня 2011 року [1].
Розглянемо деякі особливості-наслідки створення ДМС.
По-перше, зрозуміло, що поява нового центрального органа була невигідна структурам, які виконували функції ДМС. Новий орган створився на базі державного департаменту у справах імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС України і департаменту у справах біженців Держкомітету у справах національностей та релігій. Отже, ці відомства позбавляються принаймні додаткового фінансування роботи зі справами міграції.
По-друге, ДМС повинна займатися і внутрішньою міграцією. Наразі невідомо, наскільки ефективним буде нове відомство, але потенціал та сфера компетенції міграційної служби досить великі.
Як тільки міграційна служба запрацює на повну силу, вона відразу ж створить повний і точний реєстр виборців і контролюватиме його, а це не всіх влаштовує. Бо тоді вже не буде такої високої явки на виборах, наприклад, у західних регіонах України. Візьмімо, приміром, Чернівецьку область: за офіційними даними, в ній проживає близько 900 тис. населення. З них – приблизно 600 тис. виборців. З них (адже не їздять на заробітки піонери та пенсіонери) – приблизно 350 тис. перебувають за кордоном. А на будь-яких виборах явка становить, як правило, 95-98%. Сам виїзд громадянина за кордон не дає права виключити його зі списків виборців - він залишається громадянином України. Державна міграційна служба збере інформацію, хто куди виїхав, по кожному селу. Потім міграційним службам відповідних країн буде надіслано запити щодо того, чи не отримали ці люди нового громадянства [2].
Діставши відповіді, служба звернеться до ЦВК, щоб виключити зі списку виборців громадян інших країн, як і має бути за законом. Законодавство України не визнає подвійного громадянства, хоча і відповідальності за подвійне громадянство не передбачає. Реально не можна притягнути до відповідальності людину, яка є громадянином хоч би й 10 держав, проте не дати їй зареєструватися кандидатом у президенти, депутати, не надати їй можливості голосувати і бути держслужбовцем – можна... Це якраз і буде обов'язком Державної міграційної служби.
Іншими слова, згодом подвійне громадянство, наприклад, закарпатців – представників однієї з наймобільніших областей України, може, як менше, лишити їх права голосу, можливість займати державні посади. Якщо вірити у припущення, що міграційна служба зможе отримувати від іноземних країн запити щодо отримання нового громадянства українцями, то, певно, стосовно "подвійних" громадян держава не буде обмежуватись тільки скасуванням означених вище прав.
І останнє, що гальмувало створення повноцінної структури ДМС – це гроші Євросоюзу на виконування обов'язків перед Європейським Союзом по реадмісії, які не могли "поділити" відомства. Нагадаємо, що відповідно до Угоди про реадмісію (повернення нелегалів), укладеним між Україною та ЄС 18 червня 2007 року, ратифікованої Верховною Радою у 2008 році (і що вже вступило в силу з 1 січня 2010 року), Україна взяла на себе зобов'язання приймати всіх нелегальних мігрантів, що потрапили в країни ЄС через Україну. Зобов'язалася приймати не тільки українців, але і громадян третіх країн, які використовували територію України як транзитну зону. Для будівництва пунктів тимчасового утримання таких нелегальних мігрантів ЄС виділяє 30 млн. євро [3].
В Україні планується створити десять міграційних таборів. Чотири з них будуть знаходитись на Закарпатті. Великий пункт тимчасового утримання буде побудований в Чопі – на 66 осіб. Повинні з'явиться пункти тимчасового утримання також в Ужгороді, Великому Березному та Солотвині – на 10 осіб.
Найбільші міграційні табори для нелегалів в Україні будуть побудовані в містечку Жданівка Донецької області (на 100 осіб) та смт. Мартинівське в Миколаївській області (на 100 осіб). В інших місцях: Краснодоні (Луганська область), Смельниці (Львівська область), Павловичах (Львівська область), Сопичі (Сумська область) табори будуть розраховані на 10 осіб кожний [4].
Незважаючи на фінансування ЄС будівництва, на плечі країни покладено утримання нелегального мігранта у таборі та його депортація. Депортація одного нелегала обходиться державі більш ніж в 1 тисячу доларів. Місячне утримання одного правопорушника – 1000 грн.
Між тим, як свідчать дані ООН, потік нелегалів в Україні потужніє і за останнє десятиліття збільшився приблизно в 20 разів. Якщо раніше країну розглядали як тимчасовий притулок перед "кидком" в ЄС чи Росію, то в останні роки приїжджають осідати і в Україні. ООН вважає, що зараз у країні проживають близько 7 млн. нелегальних мігрантів.
Більше всього нелегалів потрапляють до України з Росії, частина – з Молдови та Білорусі. Найчастіше – це громадяни Китаю, В'єтнаму, Пакистану, Афганістану, Нігерії, Єгипту, Сомалі та низки інших африканських країн. На сьогодні ситуація з реадмісією фактично заморожена: офіційному Києву вдалося умовити ЄС відкласти процес масової реадмісії до 2012 року, коли в країні буде створена міграційна служба. Правозахисники сподіваються, що з цього моменту вдасться навести лад хоча б в статистиці. Адже зараз Держкомстат фіксує тільки кількість іноземних громадян, які за рік відвідали країну. У минулому році їх кількість перевищила 21 мільйон [5].
У сусідній Росії відповідна статистика існує. Реадмісія діє там з жовтня 2007 (стосовно громадян третіх країн – з кінця 2010 року). За цей період до Федеральної служби міграції Росії поступило 5616 клопотань з 18 держав-членів ЄС, Норвегії і Данії, з них у 2011 році – 590 клопотань. Слід зазначити, що проблеми врегулювання міграційних процесів в Україні все ж таки рушили з мертвої точки [6].
5 травня 2011 року набули чинності зміни до Закону про врегулювання міграційних процесів і посилення відповідальності за незаконну міграцію. Зокрема, іноземцям та особам без громадянства будуть відмовляти, якщо вони обґрунтовано підозрюються в тому, що є носіями інфекційних та інших (включених до спеціального переліку МОЗ) хвороб, в'їжджають в Україну з метою транзиту, але не мають документів і оплачених квитків для в'їзду в країну призначення. Крім того, іноземців не пустять в Україну, якщо є факти невиконання ними фінансових зобов'язань перед Україною і вони не мають достатнього фінансового забезпечення на період перебування в Україні та повернення до держави походження [7].
Водночас, прийнятим Законом встановлюється заборона на видворення (інше примусове повернення) іноземця та особи без громадянства у разі можливих катувань або жорстокого, такого, що принижує їхню гідність поводження з ними і покарання їх у країні, куди вони видворяються.
Отже, можна зробити слідуючі висновки, серед яких, зокрема: в Україні існує значний правовий масив, який регулює питання щодо процесів міграції; незважаючи на цей масив значна кількість питань з регулювання вищезгаданої сфери суспільних відносин залищається поза межами будь-якого організаційно-правового регулювання; саме через це та , зважаючи на вимоги часу, 06.11 Президентом було видано Указ щодо створення Державної міграційної служби України, ним же затверджено положення про неї; організація її діяльності зараз перебуває у процесі становлення; діяльність ДМС в майбутньому відобразиться на багатьох сферах суспільного життя, а також зумовить необхідність ряду змін в правовому масиві України.
Література:
1. Міграційні процеси в Україні: сучасний стан і перспективи /За ред. О.В. Позняка. – Умань, 2011. – С. 17-18.
2. Національний склад населення України та його мовні ознаки за даними Всеукраїнського перепису населення / За ред. О.Г.Осауленка. – Державний комітет статистики України, 2010. – С. 32-34.
3. Зовнішні трудові міграції населення України / За ред. Е.М. Лібанової, О.В. Позняка. – К.: РВПС України НАН України, 2010.– С. 33.
4. Матеріали Міністерств Соціальної політики, МВС, Мінфіну / За ред. О.Г.Осауленка. – Державний комітет статистики України, 2011. – С. 53.
5. Сайт держкомстату України. [Електронний ресурс] . – Режим доступу до сторінки : www.ukrstat.gov.ua
6. Сайт держкомстату Росії. [Електронний ресурс] . – Режим доступу до сторінки : statistika.ru/tesaurus
7. З.У. про врегулювання міграційних процесів і посилення відповідальності за незаконну міграцію. [Електронний ресурс] . – Режим доступу до сторінки : /http://uazakon.com/documents
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
