«Justitia est constans et perpetua voluntas jus suum cuiqe tribuendi» (Правосуддя є постійне і вічне бажання забезпечити кожному його право)[1, с.73]. Проблеми, що стосуються охорони прав і свобод особи у кримінальному провадженні неодноразово привертали увагу вчених-процесуалістів і були предметом дослідження в працях С.А. Альперта, Л.О. Богословської, В.Д. Бринцева, Т.В. Варфоломеєвої, Ю.М. Грошевого, В.О. Коновалової, О.В. Капліної, В.Т. Маляренка, М.С. Строговича, А.Р. Туманянц, Ю.В. Хоматова та ін. Відповідно до статті 21 Конституції України, усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. А стаття 57 гарантує кожному право знати свої права і обов'язки. У Кримінальному процесуальному кодексі України зазначено, що засудженим у кримінальному провадженні є обвинувачений, обвинувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили. Частина 4 статті 43 містить положення, що стосується прав засуджених осіб, а саме вказано, що засуджений може використовувати перелічені у статті 42 КПК України права обвинуваченого на підставах, у порядку і в обсязі, які визначаються особливостями їх статусу і подальшого судового провадження на різних його стадіях. Однак, вважаю, що не є правильним наділяти засудженого правами обвинуваченого. Адже для стадії виконання судових рішень характерним є те, що вона не пов'язана з дослідженням єдиного для попередніх стадій предмета доказування та оцінкою зібраних по справі доказів, а спрямована на реалізацію судових рішень, що вже набрали законної сили. Окрім того, ці дві особи мають різний процесуальний статус та інтерес у кримінальному провадженні. Загальні засади кримінального провадження поширюються на всіх його учасників, в тому числі і на засудженого, який на стадії виконання судових рішень є центральною фігурою. Верховенство права є загальнообов’язковою нормою кримінального провадження найвищого рівня. Ця засада має інтегральний характер, оскільки охоплює всі інші засади і лежить в основі всього кримінального провадження. Європейський суд з прав людини сформулював правоположення, які охоплюються верховенством права. Серед них основним є забезпечення права людини на справедливий суд. Це положення включає в себе право на гарантований доступ до суду, право викласти свою позицію в суді, право на ефективні засоби юридичного захисту в суді, право на розумний строк розгляду справи. Механізм забезпечення прав засудженого в кримінальному процесі являє собою внутрішньо узгоджену систему державних органів, громадських організацій, посадових осіб та громадян, залучених у сферу кримінального судочинства або тих, які відповідно до наданих їм повноважень можуть здійснювати на нього вплив. Діяльність даного механізму направлена на вирішення завдань кримінального провадження та на охорону прав та законних інтересів його учасників. У вітчизняному кримінальному процесі систему цього механізму складають: суд, прокурор, захисник, Президент України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, міжнародні урядові та неурядові організації. Відповідно основною юридичною гарантією захисту прав і свобод людини, у тому числі і засуджених, виступає судовий захист. Він передбачений ст.2.3 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Контрольна діяльність суду має вирішальне значення для забезпечення процесуально-правового статусу засудженого на стадії виконання вироку. Основним принципом даної стадії провадження є недопустимість погіршення становища засудженого. В стадії виконання вироку при розгляді виникаючих проблемних питань суд вирішує тільки ті з них, що стосуються вироку і не тягнуть погіршення становища засудженого. Однією із основних конституційних засад судочинства, яка діє і в стадії виконання судових рішень, є забезпечення права засудженого на захист. КПК України визначає засуджених, як осіб, які мають право на захист і цей захист їм забезпечується з боку держави. На підтвердження цього можна навести рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Трояна А.П. щодо офіційного тлумачення положень статті 24 Конституції України (справа про рівність сторін судового процесу) № 9-рп/2012 від 12.04.2012 р. Конституційний Суд України вирішив, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, має гарантовані державою рівні права на захист прав і свобод у судовому порядку та на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку у судах усіх юрисдикцій, спеціалізацій та інстанцій, у тому числі й особа, яка засуджена і відбуває кримінальне покарання в установах виконання покарань[2]. У стадії виконання вироку зміст права засудженого на захист полягає у тому, що закон наділяє його сукупністю прав, використання яких дозволяє йому самостійно захищати свої законні інтереси, а також скористатися послугами захисника, а суд, який вирішує питання, пов’язані з виконанням вироку, має обов’язок роз’яснити засудженому його права і забезпечити можливість їх здійснення. Однак у чинному кримінальному процесуальному законі дія принципу забезпечення засудженому права на захист є дещо обмежена. Адже виходячи із норм КПК України, засуджений не є обов’язковим учасником, і його неявка не перешкоджає розгляду справи. Проте, вважаю, що без засудженого все ж таки вирішення судом питань, пов’язаних із виконанням вироку відбуватись не може, адже предмет доказування під час судового розгляду є обставини, які стосуються саме особи засудженого. Отже, як зазначає ассирійське прислів’я «Право є, але закону немає»[1,с.89]. У положення п. 2 ст. 8 Кримінально-виконавчого кодексу України теж міститься норма про те, що засудженому гарантується право на правову допомогу, для одержання якої вони можуть користуватися послугами адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Варто зазначити і гарантії права на захист, які на сьогодні вже закріплені у чинному законодавстві. Перш за все, у Конституції України , а саме у статті 59 зазначено, що кожен має право на правову допомогу. Частина 3 статті 63 містить положення про гарантію засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина. Важливою гарантією у забезпеченні права засудженого на захист є норми міжнародного права. Передумовою цього є положення статтей 8 та ч. 4 ст. 55 Конституції України. Важливими у цьому питанні є положення статтей 6 та 13 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме «кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд» та «кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження». Не можна не погодитися із думкою науковця Молдована А.В. про те, що «сьогодні навряд чи можна знайти важливішу і разом із тим складнішу проблему, ніж права людини»[3, с.3]. На сьогодні проблема забезпечення та захисту прав людини є чи не найгострішою, і тому законодавство у цій частині потребує постійного вдосконалення, а особливо що стосується осіб, засуджених вироком суду. А саме, варто у КПК України додати окрему норму, яка б містила перелік прав засуджених на стадії виконання судових рішень у кримінальному провадженні.
Література:
1. Права людини і громадянина в афоризмах та прислів’ях: Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України. Серія 2. Коментарі прав і законодавства. Вип.2./ Редкол.: П.М. Рабінович та інш.-К.: Атіка, 2001. – 112 с.
2. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Трояна Антона Павловича щодо офіційного тлумачення положень статті 24 Конституції України (справа про рівність сторін судового процесу) : від 12.04.2012 р., № 9-рп/2012 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.
3. Молдован А.В. Забезпечення обвинуваченому права на захист у кримінальному процесі республіки Німеччини та України(порівняльно-правове дослідження): Монографія.-К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет»,2004. – 242 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
