Останні тенденції розвитку законодавства свідчать про запозичення приватноправової термінології у сферу публічних галузей права, у тому числі і до кримінального процесуального права. В юридичній науці такі тенденції розглядаються як уніфікація процесуальної термінології. Яскравим прикладом може бути введення у Кримінальний процесуальний кодекс поняття «недійсності слідчих (розшукових) дій», яке є новелою для національного законодавства. Так, відповідно до ч. 8 ст. 223 КПК слідчі (розшукові) дії не можуть проводитися після закінчення строків досудового розслідування, крім їх проведення за дорученням суду у випадках, передбачених ч. 3 ст. 333 КПК. Будь-які слідчі (розшукові) або негласні слідчі (розшукові) дії, проведені з порушенням цього правила, є недійсними, а встановлені внаслідок них докази – недопустимими.
У доктрині «недійсність» визначається як складне поняття, що охоплює всі випадки заперечення правом юридичних наслідків, на які була спрямована та чи інша дія [1, с. 23]. Конструкція недійсності набула широкого застосування у праві стосовно різноманітних явищ. Однак недійсність, перш за все, розглядається як властивість юридичного факту. В юридичній літературі недійсність юридичних фактів завжди аналізується в рамках питання про їх дефектність [2]. Під дефектом юридичного факту розуміють наявність в ньому таких ознак, які свідчать про істотну зміну його змісту. Юридичний факт дефектний у тих випадках, коли його ознаки не відповідають, так званій, ідеальній моделі юридичного факту, закріпленій у гіпотезі юридичної норми або кількох взаємопов’язаних нормах [2; 3, с. 9]. Це може проявитися у відсутності якої-небудь ознаки, властивості, умови настання життєвої обставини, і перешкоджає її «перетворенню» в юридичний факт, або у невідповідності певної ознаки, властивості вимогам, пред’явлених нормою права.
Дефекти юридичних фактів у кримінальному провадженні тісно пов’язані з їх відповідністю вимогам кримінальної процесуальної форми. Остання створює правову модель для процесуальної діяльності уповноважених суб’єктів, встановлює умови проведення слідчих (розшукових) дій, і, фактично, закріплює «ідеальну» модель окремих юридичних фактів та кримінального процесу в цілому.
Уявляється, що застосування конструкції недійсності до слідчих (розшукових) дій обумовлено кількома моментами. По-перше, слідчі (розшукові) дії є різновидом юридичних фактів-дій. Так, згідно ч. 1 ст. 223 КПК слідчими (розшуковими) діями є дії спрямовані на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні. По-друге, означені юридичні факти-дії містять у собі імовірну можливість наявності у них певних дефектів. Дефекти слідчих (розшукових) дій проявляються у їх невідповідності вимогам кримінальної процесуальної форми.
Дефекти слідчих (розшукових) дій можуть міститися у будь-яких елементах даного юридичного факту, наприклад, як зазначено у ч. 8 ст. 223 КПК, у часі їх здійснення. Проведення слідчих (розшукових) дій обмежується часовими рамками досудового розслідування, за окремими виключеннями, як-то: проведення до початку досудового розслідування огляду місця події у невідкладних випадках; здійснення досудового розслідування до моменту реєстрації відомостей про кримінальне правопорушення у разі об’єктивної неможливості їх внесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ч.3 ст. 214 КПК); проведення слідчих (розшукових) дій за дорученням суду (ч.3 ст. 333 КПК). Вбачається, що правило про недопустимість проведення слідчих (розшукових) дій після закінчення строків досудового розслідування необхідно поширити і на випадки їх здійснення до початку досудового розслідування за відсутності умов їх проведення, передбачених ч. 3 ст. 214 КПК.
Встановлення наявності дефекту юридичного факту може спричинити його недійсність. Саме тому, думається, що підставою визнання недійсним юридичного факту є наявність у ньому певних дефектів. Проте таке твердження потребує певного уточнення. За обсягом поняття «дефекти юридичного факту» є ширшими порівняно з поняттям «підстави недійсності юридичних фактів» і співвідносяться як ціле і частина. Так, у теорії виділяють малозначні порушення – дефекти, які є незначними настільки, що взагалі не має потреби вносити певні поправки. Такі дефекти, як правило, пов’язані із процедурою встановлення юридичних фактів, їх документальним оформленням. Наявність подібних порушень може спричинити відстрочку у настанні правових наслідків, необхідність витребування додаткових доказів тощо [2].
У цьому контексті слушним є твердження про те, що наслідки порушення форми судочинства неоднакові [4, с. 142]. Окремі недоліки при оформленні протоколу проведення слідчої (розшукової) дії, які не є істотними (наприклад, відсутність підпису понятого на одній зі сторінок протоколу), не призводять до визнання такої процесуальної дії недійсною. В означеному прикладі неточність може бути усунена шляхом допиту понятого у суді в якості свідка проведення процесуальної дії.
Слушним бачиться висновок, що несуттєві процедурно-процесуальні порушення не повинні бути перешкодою для настання правових наслідків. Основою недійсності слідчих (розшукових) дій мають бути визнані рідкісні, найбільш істотні порушення [4, с. 143].
Кримінальний процесуальний кодекс безпосередньо встановлює кілька підстав недійсності слідчих (розшукових) дій: 1) їх проведення після закінчення строків досудового розслідування (ч. 8 ст. 223 КПК); 2) незастосування технічних засобів фіксування кримінального провадження під час здійснення слідчої (розшукової) дії, якщо воно є обов’язковим (ч. 6 ст. 107 КПК).
За наявності першої підстави слідча (розшукова) дія обов’язково визнається недійсною, а отримані докази – недопустимими, оскільки допущені дефекти неможливо усунути, а сторони жодним чином не можуть вплинути на чинність проведених процесуальних дій і отриманих результатів. Тому дану підставу умовно можемо іменувати абсолютною.
Слідчі (розшукові) дії, проведені без застосування технічних засобів фіксування кримінального провадження, якщо воно є обов’язковим, а також результати, отримані внаслідок їх вчинення, можуть бути визнані чинними, якщо проти цього не заперечують сторони. Друга підстава є відносною, оскільки недійсність слідчої (розшукової) дії, проведеної з даним дефектом, може залежати від волі сторін кримінального провадження.
Думається, що дефекти, які розглядаються, і водночас є підставами недійсності слідчих (розшукових) дій, різняться також за ознакою можливості їх виправлення. Проведення слідчих (розшукових) дій після закінчення строків досудового розслідування є дефектом, який неможливо виправити. Інший дефект – відсутність фіксації порядку проведення слідчої (процесуальної) дії за допомогою технічних засобів, якщо воно є обов’язкове, може бути частково виправленим. Метою фіксації кримінального провадження за допомогою технічних засобів є повне і точне відображення перебігу процесуальної дії, у тому числі і слідчої (розшукової) дії, а також її результатів. Якщо сторони не заперечують проти визнання такої дії та її результатів чинними, то це придає достовірність, зафіксованим у протоколі відомостям. Допущений недолік частково долається, тобто, такий дефект є частково виправним.
Інших підстав недійсності слідчих (розшукових) дій КПК не виділяє. Однак актуальним є розгляд діянь, передбачених ч. 2 ст. 87 КПК, в аспекті підстав недійсності слідчих (розшукових) дії, якщо вони (діяння) мали місце під час проведення таких дій. Вказана теза базується на єдності правових наслідків – докази, отримані у разі істотного порушення прав та свобод людини, а також докази, здобуті на їх основі, визнаються недопустимими (ст. 87 КПК). Так, здійснення слідчих (розшукових) дії які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов є істотним дефектом таких процесуальних дій, що призводить до визнання отриманих доказів недопустимими. І все ж слід зважати, що більшість із діянь, перерахованих у ч. 2 ст. 87 КПК, є не просто дефектами, які проявляються у порушенні кримінальної процесуальної форми, а є порушенням принципів кримінального провадження. У подібних ситуаціях доцільно вести мову про незаконність відповідних слідчих (розшукових) дій.
Правовим наслідком визнання недійсними слідчих (розшукових) дій є недопустимість доказів, встановлених внаслідок їх проведення. Доказ є недопустимим, якщо він отриманий з порушенням порядку, встановленого КПК. Такий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення (ст. 86 КПК).
Бачиться, що подібні наслідки пов’язані із основною соціальною функцією юридичних фактів – забезпечення виникнення, зміни та припинення правових відносин [3, с. 25], властивістю викликати юридичні наслідки, передбачені нормами права [5, с. 346]. У механізмі правового регулювання юридичні факти слугують засобом переходу від абстрактної моделі поведінки, закладеної у правовій нормі, до конкретних, індивідуально визначених правових відносин [3, с. 25]. Саме юридичний факт «оживляє» норму права і призводить до настання певних правових наслідків.
Наявність певного дефекту слідчих (розшукових) дій може спричинити їх недійсність, тобто, відсутність юридичного факту як такого. Відповідно і анулювання певних юридичних результатів слідчих (розшукових) дій, пов’язано з усуненням підстави їх виникнення. Недійсність конкретного доказу є рівнозначним його відсутності у кримінальному провадженні.
З огляду на викладене, недійсність слідчих (розшукових) дій – специфічна властивість слідчих (розшукових) дій (дефектність), яка полягає у невідповідності вимогам кримінальної процесуальної форми, і має наслідком визнання доказів, отриманих внаслідок їх проведення, недопустимими.
Література:
1. Печений О.П. Проблемні питання судової практики у справах щодо визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину // Вісник Верх. суду України. – 2011. – № 11. – С. 23 – 32
2. Исаков В.Б. Юридические факты в советском праве [Текст] / В. Б. Исаков. - М. : Юрид. лит., 1984. - 144 с.
3. Исаков В.Б. Юридические факты в российском праве [Текст] / В. Б. Исаков. - М.: Юридический Дом «Юстицинформ», 1998. – 48 с.
4. Мотовиловкер, Я. О. М. Цесляк. Недействительность решении в уголовном процессе Польской Народной Республики. Варшава, Юридическое изд., 1965. 298 стр. :[Рецензия] /Я. О. Мотовиловкер //Правоведение. -1968. - № 6. - С. 141 - 143
5. Загальна теорія держави і права / М.В. Цвік, О.В. Петришин, Л.В. Авраменко та ін., За ред. д-ра юрид. наук, проф. М.В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф. О.В. Петришина. – Харків: Право, 2009. – 572 с.
______________________________
Науковий керівник: д.ю.н., завідувач кафедри кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності Шило Ольга Георгіївна
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
