НЕДОЛІКИ ЗАКОНОДАВЧОГО РЕГУЛЮВАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕЯКИХ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ ТА СВОБОД ФІЗИЧНИХ ОСІБ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ
16.05.2007 09:09
Автор: Коритко Оксана Володимирівна, студентка юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету
[Адміністративне право. Митне та податкове право]
На сьогоднішній день питання законодавчого регулювання реалізації деяких конституційних прав та свобод громадян є надзвичайно актуальними і потребують вжиття рішучих заходів для свого вирішення.
Лише з розпадом СРСР українці здобули довгоочікувану можливість жити самостійно, не залежачи ні від кого, переконані, що їх права і свободи будуть забезпечені. Але, незважаючи на те, що наша Конституція визнана однією з найдемократичніших у світі, незважаючи на велику кількість нормативно-правових актів, що надають громадянам права і свободи, реально у більшості ці права, на жаль, є лише декларативними.
Для підтвердження цих слів можемо взяти приклади із життя і порівняти їх з положеннями Конституції. Стаття 43 Конституції України гарантує кожному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки, перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Практично ж молодому фахівцеві без досвіду роботи дуже важко працевлаштуватися за своєю спеціальністю. Та й досвідченим фахівцям, особливо в невеликих містах і селах інколи дуже важко знайти гідну роботу. Як зауважив Міністр освіти і науки Станіслав Ніколаєнко, виступаючи на Всеукраїнській нараді, “за умови збереження сучасних негативних тенденцій у 2015 році потреба промисловості в кваліфікованій робочій силі у більшості регіонів України задовольнятиметься тільки на 30 – 37 відсотків…”. [1]
Нині престиж робітничих професій знизився настільки, що велика частина професійно-навчальних закладів не може забезпечити виконання державного замовлення з набору учнів. За останніх п’ять років бажаючих набути робітничі професії зменшилося серед одинадцятикласників з 31 до 14 відсотків, тобто вдвоє.
Сприяє цьому і непомірне збільшення кількості вищих навчальних закладів та їх філіалів. Це приводить до щорічного збільшення контингенту студентів і зменшення кількості учнів професійно-технічних навчальних закладів. Сьогодні, за статистикою, на одного учня системи профтехосвіти маємо понад чотири студенти вищих навчальних закладів. [1]
На території України поряд з її громадянами проживають іноземні громадяни та особи без громадянства (апатриди).
До іноземців законодавство України відносить осіб, які належать до категорії громадян іноземних держав і не є громадянами України, а також осіб без громадянства, тобто осіб, які не належать до громадян будь-якої іншої держави. Конституція України статтею 26 закріплює за іноземцями ті ж права і свободи, що й за громадянами України, крім винятків, установлених самою Конституцією, законами та міжнародними угодами. Правовою основою для визначення їх статусу є: Закон України ”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 4 лютого 1994 р. Цей закон також закріплює основні права, свободи та обов'язки іноземних громадян та осіб без громадянства, які проживають, або тимчасово перебувають в Україні, і визначає порядок вирішення питань, пов'язаних з їх від'їздом з України або в'їздом в Україну. Проте таке питання, як правовий статус закордонних українців як спеціальний вид правового статусу іноземців є актуальним і досі. В даний час він визначається Законами України “Про правовий статус закордонних українців” від 4 березня 2004 р. В ньому зазначено те, що держава бере на себе захист основних прав і свобод людини щодо закордонних українців, це, зокрема, стає невід’ємною частиною зовнішньополітичної діяльності України. Іншою проблемою є те, що назріває необхідність надання більш значного обсягу візових пільг і спрощення порядку міграції, встановлення і відповідного закріплення спрощеного порядку отримання українського громадянства. Не виключено, що подальше розроблення даного питання може призвести до відновлення у колах юристів і політиків дискусії про можливість подвійного громадянства в Україні. [2]
Третя проблема стосується біженців. Адже сучасний світ стає дедалі більше конфронтаційним, збільшується число війн, що призводить до значного зростання міграційних потоків. Так, у деяких країнах Європи (зокрема у Франції, Англії, Німеччині) спостерігалися бурхливі політичні процеси, що змусили громадян цих країн шукати притулку й захисту в інших державах. Сучасні потоки біженців відрізняються від потоків біженців після Другої світової війни. Причини від’їзду часто стають складнішими і не є результатом тільки безпосереднього переслідування особи. Люди кидають країну свого місця проживання внаслідок громадянських конфліктів, масових порушень прав людини, іноземної агресії або окупації, голоду, хвороб або екологічних катастроф.
Проблеми цієї категорії осіб на сьогодні достатньою мірою ще не вивчені вітчизняними науковцями і, як наслідок, не врегульовані в українському законодавстві. Процес надання статусу політичного біженця регулюються тільки загальними нормами Закону України “Про біженців” від 21 червня 2001 р. Поняття притулку, в тому числі політичного, взагалі не врегульовано чинним законодавством. Адже надання особі статусу політичного біженця або політичного притулку означає, що держава, яка приймає біженця, не схвалює політику іншої держави, що може призвести до значних конфліктів між ними. Тому ця проблема в світі залишається досить гострою, а інколи і навіть небезпечною. Водночас Україна як європейська держава і член ряду міжнародних організацій має виконувати свої зобов’язання із забезпечення основних прав біженців, у тому числі політичних. Не можна звужувати поняття біженця в національному законодавстві, оскільки цим самим ми робимо крок назад щодо правильного розуміння суті проблеми. Слід продовжити вдосконалення законодавства щодо визначення поняття політичних біженців в Україні і нарешті надати йому належне правове регулювання, враховуючи при цьому особливості регулювання питання міжнародними нормативно-правовими актами.[3]
Основна проблема функціонування системи захисту біженців в Україні полягає в тому, що реалізація відповідного законодавства на сьогодні досі обмежується лише легалізацією і документуванням шукачів притулку та біженців. Однак надання правового статусу біженців є лише першим необхідним кроком і має супроводжуватися адекватними заходами щодо інтеграції біженців в українське суспільство, щодо їхнього подальшого облаштування. Подібні заходи щодо біженців є необхідними принаймні з кількох міркувань. По-перше, значна частина біженців (за даними соціологічних опитувань – практично половина), особливо ті, хто прожив в Україні багато років, володіють мовою, культурно адаптувалися та встановили певні соціальні зв’язки, планують залишитися в нашій державі назавжди. Багато з них мають намір реалізувати своє право на натуралізацію, набути громадянства України. По-друге, необхідно враховувати, що серед біженців значну частину становлять діти й молодь. Отримання ними належної освіти, набуття професії є важливим як для сьогодення, так і для майбутнього нашої держави, однією з умов безконфліктності міжнаціональних і соціальних стосунків. [4]
На мою думку, з розвитком нашої держави і суспільства в цілому, ми повинні вдосконалювати наше законодавство з тією метою, щоб права і свободи кожної особи, незалежно від її статусу, національності, віросповідання, поглядів, були максимально забезпечені і захищені, щоб кожна людина відчувала на собі позитивні зміни, які є наслідком обдуманої і зваженої правової законотворчої діяльності. Тому вищезгадані пропозиції змін та доповнень до законодавства можуть бути враховані законодавцями при створенні нових законодавчих актів.
Література:
1. Кирей В. Робітничі кадри на завтра: вихід пропонує саме життя // Урядовий кур’єр. – 2007. – № 45. – С. 17.
2. Москаль Г. Правовий статус закордонного українця – особливий (спеціальний) вид правового статусу іноземця // Право України. – 2004. – № 10. – С. 35.
3. Тимчик Г. Деякі аспекти правового статусу політичних біженців в Україні // Юридичний журнал. – 2004. – № 5(23). – С. 63.
4. Чепцова А. Сучасний стан захисту прав біженців в Україні // Юридичний журнал. – 2004. – № 7(25). – С. 40.
Використана нормативно-правова база
1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 1126.
2. Про правовий статус закордонних українців. Закон України від 4 березня 2004 року// Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 32. – Ст. 1756.
3. Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства. Закон України від 4 лютого 1994 року // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 29. – Ст. 2235.
4. Про біженців. Закон України від 24 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 17. – Ст. 1127.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
