Правова проблема захисту як майна, так і майнових прав фізичних та юридичних осіб лежить в сегменті загальної проблематики захисту цивільних прав особи. Ця проблема є вічною, оскільки навряд чи знайдеться людина, якій потрібно доказувати значимість майна не лише в людському, але і економічному та правовому сенсі.
Інститут захисту майнових прав фізичних, юридичних осіб, а також держави донедавна був прямо пов'язаний з ідеологією марксизму, що була розвинута К. Марксом та Ф. Енгельсом на основі ідеї Г. Гегеля щодо абсолютизму держави по відношенню до своїх громадян в питаннях приватної власності. Суть такої ідеології полягала в перетворенні буржуазного суспільства в соціалістичне з переходом в комуністичне. Маркс удосконалив теорію Гегеля щодо положення про те, що держава є понад усе, запропонувавши теорію класової боротьби з відмовою від приватної власності та передачею її в повне управління державою.
Трансформація держави з суб’єкта, що здійснює оперативне управління майном до повноправного титульного власника призвела до того, що остання, по суті, перебрала на себе виключне право на охорону і захист своєї власності.
Продовжувачем даних ідей в кінці ХІХ – на початку ХХ століття був В. І. Ленін. Останній, підтримуючи ідею К. Маркса про те, що базисом суспільних відносин є власність, проголосив, що саме майновий базис визначає політичний курс, він же сформулював з цих підстав політичну ідею тотальної експропріації власності буржуа і передачу експропрійованого майна у власність соціалістичної держави. Уже в Декреті «Про землю», прийнятого 26 жовтня (8 листопада) 1917 року ІІ з’їзд Рад, вказав, що яке б то не було псування конфіскованого майна, яке віднині належить всьому народу, об’являється злочином і карається революційним судом [1, 91]. Таким чином, країна Рад відразу після жовтневого перевороту 1917 року почала піклуватись про «свою власність», забезпечуючи її охорону заходами кримінального характеру.
В 1922 році в Україні було прийнято перший Кримінальний кодекс за яким відібране (експропрійоване) майно вважалося соціалістичною власністю. Не дивлячись на те, що така назва власності як «соціалістична власність» жодним чином не відображала ні природу, ні економічну її суть, оскільки не мала ні природних, ні економічних джерел, все ж така назва була прийнята за основу, виходячи із аналогії політичного лозунга «соціалістична революція».
Безумовно, держава, присвоївши собі всі природні і економічні ресурси, вимушена була охороняти і захищати своє майно від тих людей, які його обслуговували. В зв'язку з цим, держава обрала концепцію репресій, метою якої було залякування інших громадян з метою профілактики від посягань на таку власність.
Постановою РНК СРСР від 25 травня 1931 року було прийнято Положення про робітничо-селянську міліцію, основним завданням якої була «охорона державного і громадського майна» [2, 58].
Розробляючи все нові способи захисту майнових прав держави, законодавець продовжував здійснювати їх нормативне закріплення та посилював кримінальну відповідальність за посягання на майновий базис соціалістичного устрою.
7 серпня 1932 року ЦВК і РНК СРСР було прийнято Закон «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та зміцнення суспільної соціалістичної власності». При цьому «соціалістична власність» отримала вже сакральний зміст, оскільки оголошувалась основою радянського ладу, священною і недоторканною. Цей принцип згодом стане конституційним. Осіб, які посягали на суспільну власність чи проявили необачність по її втраті чи пошкодженні, закон тепер відносив до ворогів народу із застосуванням до них вищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією всього майна [3, 125].
Стаття 13 Конституції СРСР 1936 року поклала обов’язок берегти і захищати соціалістичну власність, «как священную и неприкосновенную основу советского строя», на всіх громадян держави. Юриспруденція отримала нову правову конструкцію, за якою тепер держава вміняла кожному громадянину обов’язок по охороні і захисту своєї власності. Підставою до цього послугувало проголошення державою для громадян віртуального їх права на соціалістичну власність на кшталт: «земля, заводи і фабрики належать кожній людині нашої держави».
Не дивлячись на те, що держава як власник всіх основних і оборотних засобів, які були об’єктами її охорони і захисту від незаконних посягань застосовувала жорстокі репресивні методи як на рівні кримінального, так і цивільного та адміністративного законодавства. Все ж, це так і не принесло тих результатів на які сподівався законодавець. З метою зміни тактики в питаннях охорони і захисту майнових прав щодо соціалістичної та колективної власності 25 грудня 1958 року в СССР було прийнято Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік. Така необхідність диктувалася тим, що охороняти і захищати соціалістичну власність навіть репресивно-жорстокими методами з єдиного центру, яким була Москва, виявилося завданням неефективним. З метою децентралізації повноважень боротьби із злочинністю взагалі і охороною і захистом соціалістичної та колективної, а з нею – і особистої власності, зокрема і було прийнято Основи кримінального законодавства, які були зразком для республік в питаннях прийняття ними ідентичних кримінальних кодексів. Стаття 1 Основ зазначала, що їх завданням є охорона суспільного ладу СРСР, його політичної та економічної систем та соціалістичної власності [4, 396].
Пленум Верховного Суду Української РСР в своїй постанові «Про судову практику у справах про розкрадання соціалістичної власності» від 7 липня 1961 року зазначав: «Розкрадання державного або громадянського майна являє собою винятково небезпечне посягання на економічну основу радянського ладу. Тому рішуча боротьба з розкраданням взагалі і з розкраданням соціалістичної власності є одним із найважливіших завдань судових органів» [5, 37]. Такий підхід виправдав себе, оскільки 28 грудня 1960 року в Україні було прийнято перший Кримінальний кодекс Української РСР [6], який по суті дублював Основи кримінального законодавства і відкривав широкі повноваження правоохоронним органам, особливо в питаннях захисту соціалістичної власності.
В подальшому шістдесяті роки ХХ століття ознаменувалися, з точки зору нашого дослідження, прийняттям цілого ряду законодавчих актів в різних галузях як матеріального, так і процесуального права. Такі законодавчі акти продовжували отримувати назву Основ. Характерною особливістю таких Основ було те, що вони являли собою прототипи різних кодексів, які в подальшому приймались в Україні з одного боку, а з іншого – всі Основи акцентували увагу правоохоронних органів, судів та органів державної влади на охороні соціалістичної власності. Так, 8 грудня 1961 року в СРСР були затверджені Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік. Стаття 1 Основ зазначала, що «основою майнових відносин в радянському суспільстві є соціалістична система господарювання та соціалістична власність на засоби виробництва» [4, 196].
13 квітня 1980 року в СРСР було прийнято Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення. Стаття 1 даних Основ (аналогічно як і Основи цивільного законодавства) передбачала, що завданням законодавства про адміністративні правопорушення є охорона суспільного ладу СРСР та соціалістичної власності [4, 375].
13 грудня 1968 року було прийнято Основи земельного законодавства Союз РСР і союзних республік, завданням яких також була охорона прав державних підприємств, організацій та установ [4, 5].
Задачами цивільного і кримінального судочинства згідно відповідних Основ також була охорона суспільного ладу, соціалістичної системи господарювання та соціалістичної власності (ст. 20 Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік, Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік) [4, 348].
Таким чином, вся законодавча система в СРСР, система правоохоронних органів була змодельована таким чином, щоб в кожному сегменті правовідносин держава змогла не лише охороняти, але і захищати свою власність. Таким чином, Радянський Союз вперше в історії людства став майновим монстром, який ні на секунду не втрачав пильності в питаннях захисту і охорони своїх майнових прав. Навіть на краю свого краху КПРС на своєму ХХVII з’їзді знову приділяла увагу охороні свого майна, зазначаючи, що «не перевелись у нас «несуны» не считающие за преступление тащить с предприятий все, что попадается под руку. По отношению к ним нужно применить всю силу закона, всю силу общественного осуждения» [5, 40].
Таким чином, радянський період характеризувався тим, що:
1) соціалістична власність на майно, майнові комплекси, засоби виробництва, банки тощо виникла на основі зміни політичного устрою в державі і відібрання за рахунок націоналізацією всього майна в попереднього власника. В зв'язку з цим, СРСР перебрав на себе і всі майнові права, а з ним – і обов’язки по охороні і захисту такого майна. Громадянам було залишено лише їх індивідуальне майно та те майно, яке було необхідним для підтримання життя;
2) враховуючи той факт, що соціалістична власність належала лише одному власнику – державі, остання як власник і взяла на себе обов’язки по, забезпеченню охорони і захисту свого майна силами своєї правоохоронної системи та тих законодавчих ініціатив, які вона мала можливість прийняти.
а) законодавство, в якому соціалістична власність визнавалась священною, а особи, які посягали на неї оголошувались ворогами народу із застосуванням до них репресій і навіть самих крайніх її форм – розстрілу приймалась самим власником, а тому держава мала необмежені законодавчі можливості щодо спрямування правоохоронної діяльності в питаннях охорони і захисту соціалістичної власності;
б) була створена система правоохоронних органів: міліції, спецпідрозділів, прокуратури, судів, яким безпосередньо вмінялося в обов’язок захист соціалістичної власності від незаконних на неї посягань. Таким чином, в СРСР було сконструйовано репресивний апарат, який безпосередньо займався охороною соціалістичної власності;
в) були створені громадські формування: товариські суди, підрозділи по охороні соціалістичної власності, підрозділи по охороні громадських полів, тощо;
г) весь політичний апарат держави і управління був націлений на захист соціалістичної власності.
д) всім громадянам було вмінено в обов’язок захист соціалістичної власності.
Не дивлячись на такі безпрецедентні в історії людства міри по захисту «соціалістичної власності» Радянському Союзу так і не вдалося створити ефективну систему захисту своєї власності. Дана проблема супроводжувала СРСР на протязі всього його існування. Суть же проблеми полягала в тому, що майно за своєю природою не може належати всім і нікому конкретно, оскільки в питаннях захисту майна і майнових прав як у фізичних, так і юридичних осіб важливе місце займає інтерес. В СРСР на початковій фазі його становлення і розвитку за рахунок пропаганди інтерес держави і її людей співпадав і це приносило конкретні позитивні результати в питаннях охорони соціалістичної власності. В подальшому інтерес держави як власника всього майна і майнових прав в державі і громадян, які по суті були позбавлені приватної власності спочатку почав розмежовуватись, потім переріс у прихований конфлікт інтересів, а згодом переріс у протистояння.
Таким чином, історія свідчить, що держава не може бути виключним власником всього майна, яке розташоване і знаходиться в межах її кордонів.
Отже, питання власності, її охорони та захисту з урахуванням його комплексності є настільки складним питанням, що до нього будуть звертатися не одне покоління юристів, економістів, політиків вчених і просто людей.
Література:
1. Матишевский П. С. Уголовное право УСРР Особенная часть: Учебник / под. ред. М. Н. Бажанова. – К.: Высшая школа Головное изд-во, 1989. – 503 с. 2. Положення про робітничо-селянську міліцію від 25 травня 1931 р. / Адміністративний кодекс Української РСР. – К.: Держвидав УРСР, 1956. – 211 с. 3. Сусло Д. С. Історія суду радянської України /1917-1967/. Вид-во Київський університет, 1968. – 233 с. 4. Основы уголовного законодательства Союза ССР і союзных республик. – М.: Юридическая література, 1987. – 512 с. 5. Постанова Пленуму Верховного Суду Української РСР «Про судову практику у справах про розкрадання соціалістичної власності» від 7 липня 1961 року № 1 // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду української РСР (1961-1965 р.р.). – К.: Вид-во «Політична література України», 1966. – 127 с. 6. Кримінальний кодекс Української РСР від 28 грудня 1960 року // Відомості Верховної Ради УРСР, 1961. – № 2. – С. 14.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
