Кримінально-виконавча система України сьогодні знаходиться на зламі, коли з одного боку очевидним є протиріччя між консервативністю діючого кримінально – виконавчого законодавства, а з іншого – прагнення держави до гуманізму та демократії. На думку багатьох фахівців, Україна, як і раніше, залишається одним із „лідерів” по застосуванню кримінальних покарань і особливо тих, що пов’язані з утриманням осіб у місцях позбавлення волі.
Актуальність даної теми визначається тим, що реалізація принципу невідворотності виконання і відбування покарань завжди була і залишається однією з найбільш вразливих сфер у житті суспільства та державної політики, оскільки основним змістом покарання є застосування примусу і, відповідно, правообмежень до особи. І це не дивно, оскільки саме у цій сфері діяльності ризик зловживань щодо особи, яка зазнала правообмежень, а отже позбавилася певної міри захисту, є дуже високим. На ці факти неодноразово звертали увагу представники різноманітних державних та громадських організацій як в Україні, так і з числа міжнародних недержавних інституцій.
Принцип невідворотності виконання і відбування покарань тісно пов’язаний з принципом гуманізму, оскільки особа, яка вчинила злочин, має гостро відчути силу держави та справедливість закону, який до неї застосовується. Гуманність має виявлятися передусім по відношенню до суспільства, до людини, якій злочинець завдав шкоди, горя та страждань. Ігноруючи ж невідворотність покарання, ми тим самим підриваємо принцип гуманізму. Створення умов для реалізації принципу невідворотності юридичної відповідальності, яка є найважливішою складовою частиною попередження злочинів, повністю відповідає принципу гуманізму. І навпаки, якщо особи, які вчинили правопорушення, будуть звільнятися від відповідальності, то у багатьох з них буде формуватись переконання про безкарність злочинів, що сприятиме скоєнню нових суспільно-небезпечних діянь, що не тільки порушує вимогу невідворотності покарання, але й суперечить гуманізму [6,64].
Факт покарання викликає у нашому суспільстві подвійне ставлення: з одного боку – зростання злочинності підштовхує нас до активної протидії через застосування широкого спектру каральних засобів (криміналізація діянь, збільшення санкцій і т.ін.). З іншого, ми прагнемо уникнути криміналізації суспільства, і задля цього пропагуємо ліберальний підхід до покарання, застосування заохочень, амністій, помилувань, намагаємося зменшити рецидив, розробляємо комплексні профілактичні програми [7].
Але на відміну від принципу гуманізму, який закріплений законодавством України, принцип невідворотності юридичної відповідальності, похідним якого є принцип невідворотності виконання і відбування покараннь, прямого вираження у Конституції України не отримав. Однак за своїм соціальним змістом невідворотність правової відповідальності є конституційним положенням і знаходить опосередковане вираження у низці норм Конституції України. Це підтверджує ст.3 Основного Закону нашої держави, яка проголошує людину найвищою соціальною цінністю, а також визначає, що утвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов’язком держави [1]. На думку деяких фахівців, принцип невідворотності юридичної відповідальності має знайти пряме закріплення у Конституції України [6,65].
Принцип невідворотності виконання і відбування покарань означає безперечність виконання уповноваженими органами та установами покарання, призначеного за вироком суду, і безумовність його відбування засудженим та його обов'язок зазнати кару за вчинений злочин (статті 4, 9 КВК України) [3]. Цей принцип є одним із ключових для кримінально-виконавчого права в цілому, оскільки особа без можливості ухилитись, зазнає обмежень, встановлених кримінально-виконавчим правом прав і свобод, і на основі цього досягається мета покарання, що включає кару засуджених, їх виправлення, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, як це визначено у ч.2 ст. 50 Кримінального кодексу України [2].
Реалізація кари властива виконанню всіх видів покарання, але її обсяг залежить від конкретного виду покарання. Позбавлення громадянина одного з основних суб'єктивних прав — свободи волі — веде до обмеження сукупності найбільш значимих для нього соціальних цінностей і благ — свободи пересування, спілкування, соціальних зв'язків, можливості розпоряджатися багатьма важливими суб'єктивними правами. Тому ізоляцію від суспільства варто розглядати як комплекс правообмежень, оскільки позбавлення чи звуження обсягу прав обумовлене саме ізоляцією.
Разом з тим ч. 3 ст. 50 Кримінального кодексу України вказує, що покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. Тобто реалізація принципу невідворотності виконання і відбування покарань в залежності від вимог принципу гуманізму може відрізнятися за характером свого впливу [4].
Тому з одного боку, для захисту особи, суспільства та держави від злочинних посягань суд повинен застосувати до осіб, винних у їх вчиненні, передбачені законом покарання. З іншого - соціальний досвід свідчить, що нерідко можуть скластися такі умови, за яких для реалізації завдань кримінального законодавства не вимагається, щоб до винної особи застосовувались заходи кримінальної відповідальності.
Саме тому правозахисники закликають до терпіння і взаємоповаги у ставленні до засуджених, адже засуджені, особливо ті, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, незважаючи на те, що вироком суду вони визнані винними у вчиненні злочинів, інколи досить тяжких (вбивства, тяжкі тілесні ушкодження, розбійні напади і т.ін.) є людьми, членами нашого суспільства [5].
Виходячи з цього, законодавець передбачив випадки, коли за певних умов держава в особі її компетентних органів і посадових осіб не реалізовує свого виключного права на подальше кримінальне переслідування осіб, які вчинили суспільно-небезпечні діяння, і звільняє їх від кримінальної відповідальності. Окрім того, законодавство, що регулює кримінальну відповідальність, передбачає низку пільг для окремих категорій суб’єктів. Ці пільги зазвичай пом’якшують заходи державного примусу, які застосовуються щодо особи у зв’язку із вчиненням нею правопорушення.
Так, громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби (ч. 3 ст. 56 КК). Виправні - вагітним жінкам та жінкам, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 57 КК). Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років (ч. 3 ст. 60 КК). Обмеження волі - до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи (ч. 3 ст. 61 КК). Довічне позбавлення волі - до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку (ч. 2 ст. 64 КК). Окрім того, згідно зі ст. 98 КК, такий вид загального покарання, як конфіскація майна, не застосовується до неповнолітніх.
Отже, можливість припинення кримінального переслідування об’єктивно зумовлюється тим, що притягнення до кримінальної відповідальності та призначення покарання не завжди є єдиним і правильним шляхом досягнення мети щодо виправлення поведінки особи та попередження злочинів. За наявності певних обставин більш ефективним і раціональним інструментом у цьому може стати застосування різних видів звільнення від кримінальної відповідальності.
Україна сьогодні повинна більш наполегливо запроваджувати демократичні стандарти у ставленні до засуджених, швидше позбуватись середньовічних атавізмів у кримінально – виконавчих правовідносинах, активніше поєднувати принцип невідворотності виконання і відбування покарань з принципами гуманізму, справедливості, поваги до прав і свобод засудженого.
Література:
1. Конституція України // К.: Право-Інформ, 2014. – 48с.
2. Кримінальний кодекс України: (офіц.текст). – К.:Паливода А. В., 2013. – 216 с.
3. Кримінально – виконавчий кодекс України : чинне законодавство зі змінами та доповненнями станом на 7.05.2014.: (Офіц.текст). – К.: Паливода А.В., 2014. – 104 с.
4. Голіна В.В., Степанюк А.Х. Кримінально-виконавче право України: підручник / В.В.Голіна, А.Х.Степанюк, О.В.Лисодєд та ін. / 3-тє вид.переробл. і доп. – Харків: Право, 2011. – 328 с.
5. Денисова Т.А. Покарання в системі протидії злочинності // Вісник Асоціації кримінального права України. - 2013. - №1. - С. 409 – 423.
6. Максимюк О.Д. Гуманізм як складова принципу невідворотності юридичної відповідальності // Держава і право. – 2010. - № 47. – С. 61- 66.
7. Яковець І.С. Очікування та реалії впливу судової практики на оптимізацію процесу виконання кримінальних покарань в Україні // Юридичний вісник України. – 2013. - № 7- С. 7- 8.
_____________________
Науковий керівник: Жукорська Ярина Михайлівна, кандидат юридичних наук, доцент кафедри публічного права Тернопільського національного економічного університету
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
