Історія становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи України нерозривно пов’язана з розвитком кримінально-виконавчого законодавства загалом та регулюванням кримінально-правових відносин. Одне з центральних місць займають питання використання та регулювання праці засуджених, яка, відповідно до ст. 6 Кримінально-виконавчого кодексу України (КВК України), є основним засобом їх виправлення та ресоціалізації.
Право на працю – невідчужуване, невід’ємне, непорушне право, яке належить кожній людині від народження, в тому числі і засудженій особі. Право на працю – одне із фундаментальних прав людини, встановлених міжнародно-правовими актами і визнане усіма державами світу. Так, Загальна декларація прав людини, ч. 1 ст. 23 закріплює положення, згідно з яким кожна людина має право на працю, вільний вибір, справедливі умови праці та захист від безробіття [ 4,264 ].
Праця засуджених в установах виконання покарань врегульована чинним КВК України (ст. 118–122) і є важливою передумовою ефективного використання інших засобів виправлення і ресоціалізації засуджених. Засуджені до позбавлення волі мають працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією установи виконання покарань. Їх праця має свої особливості, які визначаються специфічним правовим становищем засуджених та поставленими перед установами виконання покарань завданнями.
Насамперед потрібно зазначити, що в умовах сьогодення правові системи різних держав світу передбачають різні підходи щодо залучення ув’язнених до праці — від імперативного обов’язку примусово працювати в пенітенціарних установах, до розуміння праці ув’язнених як пільги, право на яку надається найбільш дисциплінованим із них [5,91].
Основною тезою міжнародно-правових актів щодо праці засуджених є те, що праця не може бути рабською та повинна оплачуватись і не містити в собі ознак покарання та принизливості. Тобто праця не може використовуватись як покарання [1,126].
Важливо наголосити, що згідно з основоположними нормами Міжнародної організації праці (МОП) праця осіб, які відбувають покарання у пенітенціарних установах, не може бути визначена як “примусова праця”. Так, відповідно до ст. 2 Конвенції Міжнародної організації праці “Про примусову чи обов’язкову працю” термін “примусова чи обов’язкова праця” не включає в себе будь-яку роботу чи службу, що її вимагають від певної особи внаслідок вироку, винесеного рішенням судового органу, за умови, що ця робота чи служба виконуватиметься під наглядом і контролем органів державної влади і що зазначена особа не буде віддана або передана в розпорядження приватних осіб, компаній чи товариств [2].
Вбачається, що праця, відповідно до базових закономірностей людської психології, може мати виправний чи ресоціалізаційний, антикриміногенний потенціал лише за умови її добровільності, якщо ж навпаки, то уявляється, що в такому разі вона виконує роль карального засобу, не викликаючи в засуджених шанобливого до неї ставлення і прагнення до праці у майбутньому [1,127].
Відповідно до ст. 118 КВК України, засуджені до позбавлення волі мають право працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колонії. Засуджені залучаються до суспільно корисної праці з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров'я і спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції [3].
Тобто, в КВК України праця передбачена як право засуджених. Водночас за необґрунтовану відмову від праці особа вважається злісним порушником встановленого порядку відбування покарання (ст. 133) [3].
Тому Законом України від 8 квітня 2014 р. «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засудженого до європейських стандартів» внесені зміни до ч. 1 ст. 118 КВК України надали засудженим право вибору – працювати або не працювати на підприємствах УВП [4,264].
Отже, праця засуджених є одним з основних засобів виправлення та ре соціалізації. Дуже важливо, щоб засуджені усвідомили можливі позитивні зміни і перспективи у житті після звільнення і прагнули до самостійності й самоствердження через працю. Водночас праця – це їх право, а не обов’язок чи покарання.
Література:
1. Градецький А. В. Механізм правового регулювання праці засуджених / А. В. Градецький // Держава та регіони. Сер. : Право . - 2013. - № 2. - С. 124-128..
2. Конвенція МОП №29 «Про примусову чи обов'язкову працю» від 1930 р. - Конвенції та рекомендації МОП, К., 1997р.
3. Кримінально-виконавчий кодекс України [Текст] : чинне законодавство зі змін. та допов. станом на 3 вересня 2014 р. : офіц. текст. – К. : «Центр учбової літератури», 2014. - 74 с.
4. Опанасенков О. І. Правове регулювання праці засуджених до позбавлення волі як засіб їх виправлення: сучасність і перспективи /
О. І. Опанасенков // Питання боротьби зі злочинністю . - 2014. - Вип. 27. -
С. 258-266.
5. Шашкова-Журавель І. О. Міжнародно-правові аспекти регламентації праці ув’язнених / І. О. Шашкова-Журавель, М. І. Журавель // Наукові праці МАУП . - 2014. - Вип. 1. - С. 91-96.
_____________________
Науковий керівник: Жукорська Ярина Михайлівна, кандидат юридичних наук, доцент кафедри публічного права Тернопільського національного економічного університету
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
