Особливості місцевого референдуму як політичного інституту обумовлені масштабом питань, що становлять його предмет, а, отже, і наслідків прийнятих рішень. Важливо, що підходи до законодавчого регулювання його функціонування у різних країнах не є однаковими як за обсягами, так і за змістом. Тим не менше, загальна схема аналізу місцевого та загальнонаціонального референдумів є подібною.
Подібність положень, що визначають порядок організації та проведення місцевих референдумів у різних країнах, є менш очевидною у порівнянні з регулюванням національного референдуму. Наприклад, Кіпр, Латвія, Литва не дозволяють проведення місцевих референдумів; в Данії консультативний місцевий референдум може бути проведений лише на основі спеціального закону; в Литві на рівні муніципалітетів можуть проводитись народні опитування [1].
Концепція способів законодавчого регулювання місцевого референдуму є трирівневою та передбачає наявність: конституційних положень; національних законів про місцеві референдуми та включення відповідного регулювання до інших нормативно-правових актів загальнонаціонального значення; спеціального регулювання на місцевому рівні.
Зазвичай порядок організації та проведення місцевих референдумів визначаються нормативними актами центральних органів виконавчої влади або органами місцевого (регіонального) самоврядування. Тим не менше, конституційне закріплення має місце у Бельгії, Болгарії, Франції, Угорщини, Італії, Люксембурзі, Польщі, Португалії. Конституційне регулювання може зводитись до визначення загальних принципів, спільних для референдумів усіх рівнів (наприклад Греція, Латвія, Литва), або містити конкретні положення, що стосуються виключно місцевого голосування (наприклад в Італії Конституція регулює питання регіонального референдуму) [2]. Поширення набуло законодавче закріплення можливості проведення референдуму на місцевому рівні (Естонія, Ірландія, Мальта, Швеція; у Бельгії положення Конституції стосуються виключно місцевого референдуму; в Іспанії положення стосовно референдуму містяться в Статутах автономії, також існує спеціальний закон, що передбачає проведення місцевих референдумів; в Нідерландах до 2004-го року існував Тимчасовий закон про референдум) [3].
Можливим є непряме закріплення можливості проведення місцевого референдуму в основному законі (наприклад у Чехії глава Конституції «Про основні права та свободи» містить непрямі вказівки на наявність інституту народного голосування на місцевому рівні). Враховуючи комплексний характер інституту референдуму, положення, що стосуються місцевого народного голосування, можуть міститися у різних національних законах: про місцеві адміністрації (наприклад Ірландія), про місцеві ради (наприклад Мальта), про муніципалітети (наприклад Фінляндія) тощо. Крім того, можливим є прийняття окремого закону, предметом регулювання якого є місцевий референдум (Польща). Що стосується прийняття місцевих актів, то така практика, в основному, поширена у державах зі федеративним устроєм та виходить із принципу врахування місцевої специфіки певної адміністративно-територіальної одиниці.
Поширеною практикою (навіть у країнах, де проведення референдуму регулюється на конституційному рівні) є прийняття так званого «імплементаційного» законодавства, що регулює порядок оприлюднення рішень місцевих референдумів та надання їм юридичної сили. Таке законодавче регулювання має місце в Болгарії, Чехії, Франції, Угорщині, Люксембурзі, Польщі, Португалії; в Іспанії існують регіональні положення імплементації рішень референдумів [1].
У державах з федеративним устроєм, правила регулювання місцевих та регіональних референдумів досить часто покладаються на суб’єктів федерації (за умови, що національне законодавство дозволяє проведення таких референдумів). Так, наприклад, в Австрії такий порядок закріплений в Конституції; в Італії Конституція передбачає прийняття регіональних статутів, які визначають, що положення про референдуми мають міститися в регіональних законодавчих актах та адміністративних рішеннях, а також містять положення про проведення місцевих референдумів.
Спеціальні положення щодо організації та проведення місцевих референдумів можуть прийматися на місцевому рівні в унітарних державах: наприклад, в Угорщині законодавство окреслює загальні принципи, а деталі розкриваються в актах місцевого самоврядування; місцеві, провінційні та регіональні органи влади в Естонії та Нідерландах приймають положення про референдуми.
Якщо положення, що регулюють порядок проведення місцевого референдуму, виносяться на народне голосування, дискусійною може виявитися їх конституційна природа, а не зміст. Тим не менше, більшість конституцій, до яких включені положення щодо порядку проведення місцевих та регіональних референдумів, не місять норм щодо зміни такого порядку. Винятком є Італія, де питання про перегляд норм регулювання референдумів може бути винесене на референдум як національного, так і регіонального рівня.
Отже, інститут місцевих референдумів закріплений законодавством більшості країн ЄС. При цьому порядок проведення таких референдумів визначається далеко не завжди спеціальними законами - у ряді держав організація та проведення референдумів на місцях регламентується законодавством про місцеве самоврядування або про місцеві органи виконавчої влади. В деяких державах Євросоюзу можливість проведення місцевих референдумів передбачена також на конституційному рівні.
В багатьох країнах ЄС (Бельгія, Данія, Естонія, Ірландія, Литва, Люксембург, Нідерланди, Швеція) результати місцевих референдумів мають виключно консультативне значення; виключно імперативне значення місцеві референдуми мають лише в окремих країнах (Болгарія, Франція, Іспанія) [4].
У переважній більшості країн ЄС на місцеві референдуми можуть виноситись питання, віднесені до компетенції місцевого самоврядування і питання, пов’язані з переглядом меж адміністративно-територіальних одиниць. У федеративних державах на референдуми виносяться конституції (статути) суб’єктів федерації. Як і на загальнонаціональних референдумах, предметом місцевого референдуму у більшості випадків не можуть бути фіскальні питання (крім Ірландії). В усіх країнах на місцеві референдуми не виносяться питання, віднесені до загальнодержавної компетенції. Що стосується дострокового припинення повноважень органів та посадових осіб місцевого самоврядування шляхом проведення референдумів, то відповідне питання в різних державах врегульовується по-різному - в одних (Чехія, Угорщина, Польща, Австрія) закон передбачає таку можливість, в інших (Бельгія) – ні [4].
В більшості країн ЄС підходи до регулювання передреферендумної агітації, формулювання питань, фінансування, організації референдумного процесу є однаковими як для загальнонаціональних, так і для місцевих референдумів. Законодавче закріплення місцевого референдуму можливе на трьох рівнях: конституційному, національного законодавства та місцевих актів. Вибір способу регулювання залежить від розподілу повноважень між національним, регіональним та місцевим рівнями управління в державі, а також від об’єктивних вимог політичного процесу.
Джерела:
1. Референдуми в Європейському Союзі / О.Д. Чебаненко, О.Ю. Грищук, Р45 Н.В. Колодяжна, А. Євгеньєва; За ред. Д.С. Ковриженка. - К.: ФАДА, ЛТД, 2007. - 186 с.
2. Referendums in Central and Eastern Europe. - http://www.pervygolos.org/ conferences/2006/vivien_eloadas.pdf
3. The citizens’ initiative and referendum: Direct democracy in five countries of Europe. A reader compiled by Michael Wallace-Macpherson. - Guildford and Berlin. - 54 p.
4. Democracy International. - http://www.european-referendum.org
______________________
Науковий керівник: Лотюк Ольга Степанівна, кандидат юридичних наук, доцент, Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
