Об'єкти права інтелектуальної власності перебувають в безперервному розвитку, тому потребують якісної охорони і нових механізмів їх захисту. На сьогодні, найгострішою проблемою є розповсюдження світової мережі Інтернет, яка стала невід'ємною частиною розвитку суспільства і світу загалом. Проте, з використанням Інтернету, часто з’являються нові види правоворушень в сфері інтелектуальної власності, за якими законодавець не встигає виробити необхідну систему норм. Тобто, інтернет став простором, де не лише знаходиться найбільша кількість інформації та можливості її розміщення, а й зоною, де найбільше порушуються авторські права.
Як зазначає Ріппа П.С. дані, що наповнюють глобальну мережу Інтернет, тобто контент, є об’єктами авторських і суміжних прав, торговельних марок. Але для отримання доступу до цієї комп’ютерної мережі, необхідно скористатися різноманітним програмним забезпеченням, яке, в свою чергу, є також об’єктом авторського права.
В Україні авторське право регулюється Цивільним кодексом та Законом України «Про авторське право та суміжні права». Найбільшою проблемою, яка виникає у позивача – це доказова база у таких спорах. Адже , запорукою успіху є не лише вміння правильно застосувати закон, але й вдало обгрунтувати свою позицію за допомогою належних і допустимих доказів. В українській правозастосовчій діяльності використовують низку прийомів, які дозволяють юридично закріпити відомості, розміщені в Інтернеті, щоб їх можна було використати в господарському, цивільному процесі як докази. Проте існує чимало труднощів з отриманням таких доказів, а також прогалин в законодавчій базі щодо збору таких даних.[1]
Встановлення факту використання об’єкта інтелектуальної власності може бути у процесі судового розгляду справи, шляхом заявлення клопотання про огляд та дослідження письмових і речових доказів у місці їхнього знаходження. Проте можлива ситуація, коли на час проведення огляду веб-сторінки потрібної інформації вже не виявиться, а довести, що на час подачі позовної заяви, зазначені порушення були практично неможливими.
Тому коли йдеться про судовий захист прав інтелектуальної власності у мережі Інтернет, факт порушення доречніше зафіксувати до подання позовної заяви, щоб не виникало додаткових проблем. Перше, про що подумає будь-який користувач мережі Інтернет, – це можливість зробити «скрін» Інтернет-сторінки. Проте, на жаль, такий документ не матиме доказової сили, оскільки веб-сторінки самі по собі не можуть бути доказом у справі. Але якщо такі документи (роздруківки, скріни), засвідчені уповноваженою особою за встановленою формою і скріплені офіційною печаткою на території однієї з держав – учасниць СНД, то відповідно до ст. 6 Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992, вони мають в Україні доказову силу. Так можна засвідчити скріни інтернет-сайтів, наприклад, у Росії, де відповідні повноваження надано нотаріусам та додати як доказ на обґрунтування позовних вимог в Україні. В умовах відсутності будь-яких механізмів захисту прав інтелектуальної власності у мережі інтернет, такий метод буде достатньо ефективним.
Сьогодні, законодавство України у сфері захисту прав інтелектуальної власності в мережі Інтернет знаходиться ще на етапі зародження. За останні роки робилося спроби щодо розроблення правової бази з цього питання. Це і проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо захисту авторського права і суміжних прав у мережі Інтернет», і проект Національної стратегії розвитку сфери інтелектуальної вдасності в Україні у період до 2020 р., проект стратегії іноваційного розвитку України у 2010-2020 рр. в умовах глобалізаційних викликів.
Щодо проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо захисту авторського права і суміжних прав у мережі Інтернет» ,то цей законопроект, підготовлений Міністерством економічного розвитку і торгівлі України, покликаний забезпечити дотримання авторських прав у Всесвітній павутині і вивести Україну з передових позицій у списках держав-піратів. В цьому законопроекті пропонується низка нововведень: 1) закріплюється можливість нотаріусів здійснювати забезпечення доказів у мережі Інтернет шляхом складення відповідного протоколу; 2) надається можливість вимагати у постачальника послуг хостингу надання даних про власника веб-сайту; 3) надається можливість оскарження користувачем рішення про видалення чи унеможливлення доступу до інформації, що порушує авторські або суміжні права (інформацію може бути відновлено протягом 10-14 днів, якщо суб’єкт, який подав скаргу, не розпочне судове оскарження). Проте, як безумовно позитивні нововведення, існує також негативний момент, який полягає в пов’язаних з забезпеченням анонімності у мережі. Так, поруч з таким способом захисту авторського права як вимога видалення чи унеможливлення доступу до інформації, проваджується можливість вимагати надання інформації, що ідентифікує користувача, який розмістив на веб-сайті інформацію, що порушує авторське право. Можливість звертатися з такою вимогою у позасудовому та судовому порядках разом з вимогою про видалення інформації суттєво обмежує легітимні очікування користувачів Інтернету на анонімність та захист власних персональних даних.
Отже, щоб зменшити кількість порушень авторських прав в мережі Інтернет, необхідним є прийняття Закону, який би чітко регулював питання, які є проблемними не лише під час їх реалізації, але й коли мова йде про судовий захист. На нашу думку доцільним було б посилити санкції за такі правопорушення, щоб запобігти їх в подальшому. Також, важливим етапом є створення громадських організацій, які могли б здійснювати контроль в цій сфері. Міжнародне співробітництво щодо охорони та захисту прав інтелектуальної власності є неменш важливим, адже більшість країн Європи вже займаються цими питаннями і частково можуть контролювати процеси щодо законного обміну інформацією в мережі Інтернет і забезпечити захист прав авторів в цифровому середовищі.
Література:
1. Цибульов П.М. та ін. Управління інтелектуальною власністю/За ред. П.М. Цибульов: монографія. – К.: «К.І.С.», 2005. – 448с.
_______________________
Науковий керівник: Бігняк Олександр Валентинович, кандидат юридичних наук, доцент, Національний університет «Одеська юридична академія»
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
