Спадкування, будучи важливим соціальним явищем, виконує різні функції. Зокрема воно забезпечує непорушну стабільність в суспільних відносинах, що функціонують в приватної власності.
Спадкове право, охоплюючи юридичні норми, які регулюють спадкування, ґрунтується на певних засадах, що перебувають в тісному зв’язку між собою. Одним зі вказаних принципів можна назвати свободу заповіту.
Конкретний та недвозначний зміст вищезазначеної засади полягає в тому, що заповідачу гарантовані різні за своєю суттю майнові та немайнові права. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 1237 ЦК України дана особа, складаючи заповіт, може встановити в ньому заповідальний відказ [1].
В окремих випадках відказоодержувач може не прийняти на свою користь вигоду, передбачену даним розпорядженням. Виникає природне запитання - чи дозволено заповідачу на випадок ймовірного настання зазначеного факту встановити вмотивовану заміну згаданій особі?
Станом на сьогоднішній день, доктрина спадкового права не передбачає єдиного загальноприйнятого підходу щодо з’ясування наявності в заповідача права на підпризначення відказоодержувача. Зокрема можемо констатувати беззаперечну наявність в юридичній літературі двох протилежних точок зору стосовно належного вирішення зазначеної проблеми. Розглянемо детальніше юридичний зміст згаданих наукових концепцій.
Як зазначає Ю. Заіки, зміст заповіту не може охоплювати розпорядження, що називається «підпризначенням відказоодержувача». Наведену точку зору даний вчений намагається підтвердити такими доводами.
Правове положення спадкоємця та правове положення відказоодержувача не є тотожними за своїм змістом. Зокрема вітчизняне законодавство дозволяє підпризначення першого і не допускає підпризначення другого [2, с. 195].
Окрім Ю. Заіки, точку зору про неможливість охоплення змістом заповіту вказівки про особу, яка замість основного відказоодержувача може прийняти блага, охоплені заповідальним відказом, в своїх працях поділяють інші вчені. Згаданими дослідниками є Б. Антімонов і К. Граве [3, с. 170] й т. д.
Але далеко не всі науковці погоджуються з таким доктринальним підходом. Зокрема, на думку Л. Шевчук, зміст заповіту може охоплювати розпорядження, що називається «підпризначенням відказоодержувача». Зазначену точку зору згаданий вчений пробує довести такими судженнями.
Відпадіння заповідального відказу може мати відповідні правові наслідки. Зокрема, виходячи з принципу свободи заповіту та враховуючи ту обставину, що закон не охоплює прямої заборони на підпризначення відказоодержувача, варто допустити, що таке розпорядження може мати місце [4, с. 152].
Окрім Л. Шевчук, точку зору про можливість охоплення змістом заповіту вказівки про особу, яка замість основного відказоодержувача може прийняти блага, охоплені заповідальним відказом, в своїх працях поділяють інші вчені. Такими науковцями є М. Барщевський [5, с. 84], В. Васильченко [6, с. 142], О. Копилов [7, с. 62], А. Нікітова й В. Харітонова [8, с. 70], О. Попова [9, с. 40] й т. д.
Ми переконані в тому, що заповіт може охоплювати різні розпорядження, одним з яких є підпризначення відказоодержувача. Вищевказану точку зору спробуємо довести завдяки таким судження.
По-перше, вітчизняне законодавство, на превеликий жаль, не передбачає прямої відповіді на таке запитання - чи заповідач, який складає свій заповіт, має право на підпризначення відказоодержувача? Однак наведену проблему можливо вирішити завдяки аналогії закону. Зокрема ч. 1 ст. 8 ЦК України вміщує пряму вказівку про те, що якщо цивільні відносини не врегульовані вказаним кодексом, іншими актами цивільного законодавства чи договором, то вони регулюються правовими нормами зазначеного законодавчого акту, інших нормативно-правових актів цивільного законодавства, що регулюють подібні цивільні відносини. Тому, беручи до уваги зміст зазначеної норми, можна дійти висновку, що досліджувану нами проблему доцільно вирішити за допомогою вищезгаданого правила. Тобто, якщо заповідачу закон гарантує право на підпризначення спадкоємця, то йому надано й інші подібні права. Наприклад, заповіт може охоплювати різноманітні майнові розпорядження, одним з яких є «підпризначення відказоодержувача».
По-друге, не треба забувати, що вітчизняне законодавство не передбачає безпосередньої вказівки про непохитну заборону заповідачеві встановлювати в своєму заповіті відповідні розпорядження. Зокрема в ЦК України відсутня норма про недопущення підпризначення відказоодержувача. Як нам відомо, дозволеним є те, що не заборонено. Тому, з огляду на вищевказані доводи, заповіт може охоплювати «підпризначення відказоодержувача».
По-третє, спадкове законодавство окремих держав гарантує заповідачеві право на підпризначення відказоодержувача. Зокрема вказана можливість передбачена ч. 1 ст. 1137 ЦК Російської Федерації [2].
По-четверте, якщо вітчизняне законодавство не гарантуватиме заповідачу права на підпризначення відказоодержувача, то настануть певні наслідки. Зокрема дія принципу свобода заповіту зазнаватиме істотного обмеження. Іншими словами, з відкриттям спадщини далеко не всі вказівки, які охоплені змістом зазначеного правочину, зможуть втілитися в об’єктивну реальність. Дана теза пояснюється тим, що ніхто не може дати стовідсоткових гарантій, що відказоодержувач прийме вигоду, яка охоплена заповідальним відказом. Наприклад, зазначена особа може померти до моменту відкриття спадщини. Тому, якщо відказоодержувач з певних причин не прийме наведену вигоду, то його не буде ким замінити. Наведений юридичний факт призведе до того, що заповіт в частині заповідального відказу не реалізується.
Отже, ми бачимо, що чинному законодавству притаманні значні недоліки, які заважають якісному регулюванню різних за своїм змістом правовідносин, окремі з яких функціонують з приводу справедливого поділу спадкової маси. Зокрема ЦК України не закріплює безпосередньої вказівки про гарантування заповідачеві права на підпризначення відказоодержувача.
На нашу думку, вищевказана прогалина потребує ефективного вирішення. Враховуючи зазначені доводи, ми рекомендуємо вітчизняному законодавцю прямо передбачити в книзі VI глави 85 ЦК України юридичну норму про те, що чіткий і недвозначний зміст заповіту може охоплювати розпорядження, яке в свою чергу називається «підпризначенням відказоодержувача».
Література:
1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356.
2. Заіка Ю. О. Становлення і розвиток спадкового права в Україні: Дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.03 // Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка. – К., 2007. – 416 с.
3. Антимонов Б. С., Граве К. А. Советское наследственное право. – М.: Госюриздат. – 1953. – 264 с.
4. Шевчук Л. В. Заповіт як підстава виникнення правонаступництва в цивільному праві: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 // Інститут держави і права ім. В. М. Корецького. – К., 2001. – 223 с.
5. Барщевский М. Ю. Если открылось наследство. – М.: Юрид. лит., 1989. – 182 с.
6. Васильченко В. В. Рецепція римського спадкового права в сучасному спадковому праві України: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 // Київський ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 1997. – 175 с.
7. Копылов А. В. Эволюция института легата в гражданском праве // Московский юрист. – 2012. - № 3 (7). – С. 56-64.
8. Никитова А. В. и Харитонова В. В. Объём правоспособности завещателя как субъекта односторонней сделки // Вестник Российского нового университета. – 2012. - № 3. - С. 67-71.
9. Наследственное право: учебное пособие / О. П. Попова. – Хабаровск: Изд-во Тихоокеан. гос. ун-та, 2012. – 85 с.
10. Гражданский кодекс Российской Федерации. – М.: ИНФА. – 2006. – 652 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
