Згідно із Конституцією України усі люди є рівними перед законом. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості[1]. Ці норми стали проявом загальноправових принципів рівності та свободи. Окрім цього доводять, що права людини необхідно забезпечувати не лише з боку держави, але і сама людина повинна обмежити свою свободу на користь інших.
Як слушно зазначав В. Гюго «Усвідомлення права розвиває усвідомлення обов'язку. Загальний закон — це свобода, яка закінчується там, де починається свобода іншого». Однак можуть виникати ситуації, коли через певні прогалини чи неузгодженість законодавства реалізація свого права особою може порушувати права інших.
Для вирішення цих ситуацій у Кримінальному кодексі України (далі – ККУ) встановлено відповідальність за самовільне, всупереч установленому законом порядку, вчинення будь-яких дій, правомірність яких оспорюється окремим громадянином або підприємством, установою чи організацією (ст. 356 ККУ) [2]. Дискусійні питання кваліфікації самоправства полягають у тому, що: по-перше, існують проблеми відмежування самоправства із відповідним адміністративним правопорушенням (ст. 186 КУпАП); по-друге, наявна неконкретизованість визначення суспільно небезпечних дій у законі; по-третє, є необхідність відмежування самоправства із суміжними складами злочинів (наприклад, ст. ст. 355, 189, 289 ККУ тощо).
Безпосереднім об'єктом злочину визнається встановлений законодавством порядок реалізації громадянами своїх прав та обов'язків, а родовим – нормальна управлінська діяльність і авторитет органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Характерними ознаками об’єктивної сторони є: 1) самовільне, всупереч встановленому законом порядку, вчинення будь-яких дій; 2) оспорюваність правомірності цих дій з боку інших громадян або юридичних осіб; 3) заподіяння цими діями значної шкоди правоохоронюваним інтересам; 4) причинний зв'язок між діями винної особи та значною шкодою.
Самовільне, всупереч встановленому законом порядку, вчинення будь-яких дій є обов’язковою передумовою притягнення до відповідальності. Як зазначає А.О. Чернов «будь-яка дія, яка заборонена кримінальним законом є самоправною, оскільки не дозволена регуляторним законодавством і особа зобов’язана утриматись від її вчинення»[3, c.88] Однак, не можна погодитися із цим твердженням, оскільки для самоправства характерним є те, що особа, яка вчиняє самоправні дії, має дійсне чи уявне право і реалізовує його не у встановленому законом порядку. Так, Л.В. Дорош вважає, що «самовільне вчинення будь-яких дій має місце тоді, коли винний реалізує своє дійсне або уявне право незаконними методами, наприклад, вселяється у надану йому квартиру, не дочекавшись, доки її покинуть колишні мешканці…», «самовільно виконує рішення суду про виселення боржника…», «дійсне право – це право, що належить особі в силу закону, договору чи іншої підстави. Уявним (передбачуваним) є право, яке в дійсності особі не належить, але вона помилково вважає, що має це право. Утім і за наявності рішень уповноважених органів, права особи мають бути реалізовані у встановленому законом порядку, а не на власний її розсуд» [4, с.749]. Отже дії, передбачені ст. 356 ККУ є пов’язаними з реалізацією суб'єктивного права і цей зв’язок необхідно встановлювати суду. А оскільки диспозиція ст. 356 ККУ є бланкетною, важливо визначати конкретні норми права інших галузей, де ці положення закріплені (цивільне, господарське, земельне, житлове законодавство тощо).
Оспорюваність самоправних дій означає, що інша особа (фізична або юридична особа публічного чи приватного права) вважає їх незаконними і такими, що порушують її суб’єктивні права. Чи дійсно у винного було відповідне право, чи воно було уявним – значення не має [5, с. 1016].
В. Я. Тацій вважає, що, якщо особа, щодо якої мали місце самовільні дії, не має претензій до особи, яка їх вчинила, склад самоправства відсутній [4, с. 749].
Наявність суспільно небезпечних наслідків є розмежувальною ознакою між адміністративною та кримінальною відповідальністю за самоправство, і вони полягають у завданні значної шкоди інтересам потерпілого. Однак, поняття значної шкоди не міститься у ст. 356 ККУ. Тому на практиці інколи виникають проблеми із визначенням та оцінкою цього наслідку. Таким чином, виникає необхідність законодавчого закріплення поняття «значна шкода» або його судового тлумачення, що призведе до зменшення кількості помилок при кваліфікації діяння як злочинного самоправства та зменшення ступеня судової дискреції. Окрім того ще одною обов’язковою ознакою є причинний зв’язок між суспільно небезпечними діями та наслідком.
Суб’єкт злочину є загальним – це фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці 16 років. Суб’єктивна сторона при вчиненні самоправних дій характеризується у формі прямого або непрямого умислу. Ю. В. Сапронов характеризує, суб’єктивну сторону виною у виді непрямого умислу, при якому особа усвідомлює, що вона самовільно, всупереч встановленому законом порядку, здійснює дії, правомірність яких оспорюється, передбачає, що спричиняє значну шкоду і свідомо це допускає або ж байдуже ставиться до можливості настання такої шкоди [6, с. 24].
Не зважаючи на те, що законодавче визначення самоправства наведено доволі нечітко, дії, передбачені цим складом злочину наділені об’єктивними ознаками, які дають змогу відмежувати їх від адміністративного правопорушення та інших злочинів. А саме, вони повинні бути активними, пов’язаними із реалізацією законного суб'єктивного права (реального чи уявного); оспорюваними, тобто інша особа вважає їх такими, що порушують її права; завдавати суспільно небезпечний наслідок у вигляді значної шкоди інтересам потерпілого; становити причину завдання вказаного наслідку. Сама шкода - оціночне поняття, що відрізняє самоправство від суміжного складу адміністративного правопорушення і встановлюється судом. Тим не менш, існує необхідність подальшого детального дослідження кримінальної відповідальності за самоправство та удосконалення законодавства.
Література:
1. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. №254к/96-ВР // Верховна Рада України. - [електронний ресурс]. - 2001. - Режим доступу до ресурсу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80
2. Кримінальний Кодекс України: Закон України від 5 квітня 2001 р. №2341-III // Верховна Рада України. – [Електронний ресурс]. – 2001. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14
3. Чернов А.О. Самоправство: кримінально-правова кваліфікація та відповідальність : дис. на здобуття наук. ступ. канд. юрид. наук : 12.00.08./ Чернов Антон Олександрович; Нац. ак. наук України, Інст. Держави і права ім. В.М. Корецького ; наук. керівник Кваша О.О. – Київ, 2015. – 245.
4. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна. – 5-те вид., допов. – Х. : Право, 2013. – Т. 2 : Особлива частина / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін. – 2013.
5. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – 9-те вид., переробл. та допов. – К. : Юридична думка, 2012. – 1316 с.
6. Сапронов Ю. В. Некоторые проблемы разграничения самоуправства от смежных составов преступлений / Ю. В. Сапронов // Российский следователь. – 2004. – № 3. – С. 22–26.
_______________________________
Науковий керівник: Невідома Н. В., асистент кафедри кримінального права №1 Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
