Правове становище західноукраїнських земель у складі Польщі було двояким. З одного боку, існував Ризький договір 1921 р. , який визнавав лінію східного кордону Польщі й містив положення, що зобов’язували польський уряд гарантувати права національних меншин (передусім українців) та забезпечити вільний розвиток їхніх культури, мови, віросповідання. З іншого боку, за міжнародними договорами, укладеними у 1918-1920 рр., Західну Україну формально і фактично не визнавали частиною Польської держави. Польщу вважали тільки тимчасовим військовим окупантом, чиє правове становище регулював відповідний міжнародний статус, затверджений на Паризькій мирній конференції 25 червня 1919 р. Зокрема, державний суверенітет Східної Галичини належав Антанті. Але невдовзі на вимогу польського уряду Рада послів Антанти узаконила анексію Західної України Польщею (14 березня 1923 р.).
Окупувавши Західноукраїнську територію, Польща відразу змінила назву цієї споконвічної української землі. Вона стала Східною Малопольщею і була поділена на воєводства : Волинське, Львівське, Поліське, Станіславське і Тернопільське. Це становило 35% польської території та 30% населення. Було встановлено режим терору і насилля з метою залякати український люд, змусити його бути покірним, припинити національно-визвольну боротьбу, визнати владу Польської держави. Великодержавний польський шовінізм було зведено в ранг державної політики [1].
У 1922 р. польський сейм прийняв закон про воєводську автономію, згідно з яким у Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствах створено воєводські сеймики та їх виконавчі органи – комітети. До компетенції сеймиків належали деякі питання життя краю, а їх рішення здебільшого потребували санкції президента держави. Крім того, воєвода як представник уряду міг призупинити будь-яке рішення сеймика. У 1924 р. було видано закон про заборону української мови в усіх державних і муніципальних установах. Вищі навчальні заклади цілком полонізували, а для осіб української національності встановлювали квоту при вступі до них. У результаті серед студентів вузів Польщі українців було лише 3,1%.
Наприкінці 1920 р. польський сейм прийняв закон про військову колонізацію Західної України, відповідно до якого солдати й офіцери польської армії, котрі брали участь у війні проти більшовиків (так звані «осадники»), безкоштовно отримували в Галичині земельні наділи – 45 га. Відтак сюди було переселено близько 200 тисяч поляків-осадників [1]. Наприклад, тільки у Волинському воєводстві для військового осадництва було виділено 111,7 тис. гектарів кращих земель і вже до кінця 1922 р. створено 3104 господарства військових колоністів. Їхні інтереси захищав «Центральний союз військових осадників», а на місцях – воєводські та повітові союзи. Кількість військових осадників на Волині і в Західній Білорусії на початок 1929 р. досягла 7765 [2, с. 71]. Вони брали активну участь у переслідуванні національно-визвольного руху українського народу.
У червні 1934 р. президент Польщі І.Мосьціцький підписав декрет про створення у Березі Картузькій (тепер Брестська область Білорусі) концентраційного табору для ізоляції «соціально небезпечних елементів». [4, с. 54].
Так, наприклад, у Березі Картузькій сиділи члени українського націоналістичного підпілля «Рівненське гроно», що витворилося на базі місцевої гімназії і до складу якого входили Ростислав Волошин, брати Яків та Олександр Бусли, Олекса Скоропада, Андрій Кисіль, Микола Фридрих, Євген Кисільчук та інші [3, с.9]. 8 грудня 1935 р. комітет по амністії у Станіславі, створений з представників різних партій, скликав масовий мітинг з участю робітників, інтелігенції та селян навколишніх сіл, на якому була схвалена резолюція з вимогою амністії політичних в’язнів у Польщі, ліквідації Берези Картузької. Під час двотисячного мітингу в Калуші було зібрано 500 підписів за амністію. Уряд не міг ігнорувати могутнього руху за амністію політичних в’язнів і санаційні уставодавці розробили законопроект часткової, занадто обмеженої амністії [6, с. 35]. За п’ять років існування цієї катівні через неї пройшло близько 10 тисяч чоловік [3], а під кінець 30-х років з усіх в’язнів 40-50% складали українці [5].
Таким чином, польська влада на протязі років окупації західноукраїнських земель робила все для того, щоб полонізувати населення, але українці витримали цей тиск і не скорилися окупантам, а вели наполегливу боротьбу за права і свободи, за соціальне й національне визволення.
Література :
1.Державність і право на західноукраїнськиї землях у міжвоєнний період та в роки Другої світової війни .- Режим доступу : http://pidruchniki.com/1441092343287/pravo/derzhavnist_pravo_zahidnoukrayinskih_zemlyah_mizhvoyenniy_period_roki_drugoyi_svitovoyi_viyni
2. Панчук М.І. «Білі плями» героїчного літопису : Із історії Ком. Партії Зах. України / М.І.Панчук.- К.: Політвидав України, 1989.- С. 71.
3.Сергійчук Володимир. Український здвиг: Волинь. 1939 – 1955.- К.: Українська Видавнича Спілка.- 2005.- С. 9.
4 Панчук М.І. «Білі плями» героїчного літопису : Із історії Ком. Партії Зах. України / М.І.Панчук.- К.: Політвидав України, 1989.- С. 54.
5. Державність і право на західноукраїнськиї землях у міжвоєнний період та в роки Другої світової війни .- Режим доступу : http://pidruchniki.com/1441092343287/pravo/derzhavnist_pravo_zahidnoukrayinskih_zemlyah_mizhvoyenniy_period_roki_drugoyi_svitovoyi_viyni
6. Нариси історії Івано-Франківської обласної партійної організації / Авт. В.Й.Гараць П.А.Корольов, М.К.Кучеров та ін.. : Редкол. П.Д.Сардачук та ін.. – Ужгород : Карпати, 1979.- С.35.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
