Сьогодні дедалі частіше актуалізується питання дослідження арктичних морів, оскільки, на думку вчених, там знаходиться практично невичерпний комплекс біологічних ресурсів, що має велике значення для світової спільноти. Саме тому, вважаємо, що питання визначення міжнародно-правового режиму Арктики є досить актуальним та цікавим для вивчення.
Однією з важливих складових міжнародно-правового режиму Арктики є концептуальне обґрунтування приарктичними державами своїх територіальних претензій на переважні права при використанні просторів та ресурсів цього регіону. Ефективне освоєння арктичних родовищ неможливе без чіткого позначення зовнішнього кордону шельфу. Слід зазначити, що існує три принципи розподілу Арктики, а саме: секторальний, конвенційний та інтернаціональний.
Секторальний принцип поділу був започаткований Арктичною п’ятіркою(США, Данія, Росія, Канада, Норвегія) ще у ХІХ столітті. Закріплення та обґрунтування даного принципу відслідковується в ряді договорів та конвенцій арктичних держав, наприклад у Договорі про продаж Аляски. За секторальним принципом лінія розмежування між тою чи іншою країною Арктичної п’ятірки проходила по меридіану, що з'єднує крайні точки Північного узбережжя арктичних країн і слугує боковим кордоном сектора, основою сектора виступало арктичне узбережжя [3]. Спочатку, за секторальними принципом, вказані країни вбачали необхідність регулювання саме суходолу, але далі, під впливом воєнно-політичних фактів та факту виявлення вуглеводної сировини на шельфі арктичних морів, Арктична п’ятірка дещо змінила своє тлумачення секторального принципу. А саме це було зроблено аби залишити за собою права на видобуток корисних копалин з арктичного дна.
Визначальною подією стало прийняття Конвенції ООН про континентальний шельф 1958 р., яка визначила універсальні правила його розмежування. Стаття 1 Конвенції визначила континентальний шельф як поверхню і надра морського дна підводних районів, які примикають до берега, але знаходяться поза зоною територіального моря, до глибини 200 метрів, або, за цією межею, до такого місця, до якого глибина покриваючих вод дозволяє розробку природних багатств цих районів [4].
Наступний якісний етап у розподілі арктичних просторів почався з прийняттям у 1982 р. Конвенції ООН з морського права. За даним міжнародно-правовим документом знову ж таки підтверджувався абсолютний суверенітет прибережної держави на 12-мильову зону територіальних вод. Тaкож булo встановленo, що держава має однooсібне суверенне прaво розпoряджaтиcя континентальним шельфом на всій його протяжності. За межами територіальних вод (12 морських миль) допускається вcтанoвлення винятковoї економічної зони шириною до 200 морських миль, що не входитиме до складу території держави. У її межах прибережна держава здійснює свої права і юрисдикцію щодо риболовства та використання природних ресурсів. При цьому морська акваторія в межах 200-мильової зони залишається відкритою для мореплавання і риболовства.
На новітньому етапі розвитку міжнародно-правового режиму Арктики з’являється концепція «інтернаціоналізації». Одні прихильники інтернаціоналізації Арктики вважають, що на арктичні водні простори повинні повністю поширюватися універсальні норми, що визначають загальний режим відкритого моря. Інші вважають більш реалістичне рішення, на користь якого говорить солідарний досвід співпраці приарктичних держав, наприклад у питаннях охорони навколишнього середовища. Третій різновид даної концепції зводиться до часткової інтернаціоналізації Арктики за межами 200-мильної виняткової економічної зони [1].
Важливим кроком у правовому розвитку Арктики є створення у 1996 році Арктичної ради, до якої ввійшли Данія, Канада, Ісландія, Норвегія, Росія, США, Фінляндія, Швеція. Метою даної організації є співпраця, координація та взаємодія арктичних держав при активній участі корінних народів Півночі та інших жителів Арктики в регулюванні загальноарктичних питань; контроль і координація за виконанням екологічних програм; розробка, координація та контроль за виконанням програм стійкого розвитку; поширення інформації, заохочення інтересу й освітніх ініціатив з питань, пов'язаних з Арктикою [2].
Проаналізувавши проблему міжнародно-правого становища Арктики, маємо дійти висновку, що для нормального регулювання приарктичних просторів та видобутку наявних на них природних ресурсів необхідним є прийняття уніфікованого багатостороннього міжнародного-правового документу, у якому б визначались межі державних територій приарктичних держав та політично-правовий режим цих територій, а також правовий режим здійснення різних видів діяльності, починаючи з добутку ресурсів та закінчуючи охороною навколишнього середовища Арктики.
Література:
1. Лукин Е.Е. Международное право: Учебник. - М. – 2010. – с. 252-254.
2. Arctic Council – Офіційний сайт Арктики. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.arctic-council.org/index.php/en/.
3. Жильцов С.С. Міжнародно-правовий статус Арктики (зовнішньополітичний контекст). – 2014. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uaforeignaffairs.com/ua/zs/anglomovna-versija/view/article/mizhnarodno-pravovii-status-arktiki-zovnishnopolitich/.
4. Конвенція про континентальний шельф 1958р. // Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В. Буроменського. – С. 156-172.
____________________________
Науковий керівник: Ісакова Вікторія Михайлівна, кандидат юридичних наук, асистент кафедри міжнародного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
