Примусові заходи виховного характеру (далі – ПЗВХ) є інститутом кримінального права. Втім, процесуальний порядок їх застосування врегульовано Кримінальним процесуальним кодексом (далі – КПК) України. Всупереч принципам системності та узгодженості правових приписів аналіз засвідчує суперечності між матеріальними і процесуальними нормами. Втім, послідовно.
По-перше, незрозумілим видається рішення законодавця щодо застосування однакових ПЗВХ субсидіарно до різних кримінально-правових інститутів – звільнення від кримінальної відповідальності та покарання відповідно (ч. 1 ст. 95, ст. 105 КК України). Такий законодавчий підхід є недосконалим, адже правові підстави та сама природа звільнення особи від відповідальності та покарання є різними, такими ж є правові наслідки, а отже і заходи, які застосовуються до осіб, повинні бути диференційованими [3].
По-друге, ч. 1 ст. 497 КПК України вказує, що якщо під час досудового розслідування прокурор дійде висновку про можливість виправлення неповнолітнього, який обвинувачується у вчиненні вперше кримінального проступку, злочину невеликої тяжкості або необережного злочину середньої тяжкості без застосування кримінального покарання, він складає клопотання про застосування до неповнолітнього обвинуваченого ПЗВХ і надсилає його до суду [2]. Така процесуальна норма фактично дублює підстави для застосування ПЗВХ в порядку звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності, що передбачені ч. 1 ст. 97 КК України. Однак, автоматично поширювати таку процесуальну норму на випадки звільнення неповнолітнього від покарання із застосуванням ПЗВХ немає підстав. Адже у ч. 1 ст. 497 КПК йдеться, зокрема, про необережні злочини середньої тяжкості, тоді як у ст. 105 КК України про будь-які злочини середньої тяжкості. Однак, виходить, що тоді питання порядку застосування ПЗВХ в порядку звільнення від покарання взагалі не врегульоване у КПК України.
По-третє, в ч. 1 ст. 292 КПК України передбачено, що клопотання про застосування ПЗВХ повинно: «…містити інформацію про захід виховного характеру, який пропонується застосувати» [2]. Тобто, законодавець вказує на застосування лише одного ПЗВХ. Відповідно ж до ч. 3 ст. 105 КК України до неповнолітнього може бути застосовано кілька ПЗВХ [1]. Зрозуміло, що така колізія повинна бути вирішена на користь КК України. Адже відповідно до ч. 3 ст. 3 кримінального закону злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки КК України [1].
По-четверте, варто звернути увагу на назву § 2 Глави 38 Розділу 6 КПК України: «Застосування ПЗВХ до неповнолітніх, які не досягнули віку кримінальної відповідальності». Некоректно вживати словосполучення «вік кримінальної відповідальності», оскільки остання віку не має. Ст. 22 КК України вказує на “вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність”. Це суто мовне неузгодження, яке, однак, не надає термінологічної привабливості та, врешті, єдності законодавчим приписам.
По-п’яте, норма, яка передбачає вік, з якого до неповнолітнього, який не є суб’єктом злочину, можуть застосовуватись ПЗВХ (ст. 498 КПК України) та норма про можливість дострокового звільнення від ПЗВХ (ст. 502 КПК України) - не процесуальні, а матеріальні за своїм змістом. Адже визначають кримінально-правові наслідки вчинення злочину чи суспільно небезпечного діяння. А тому повинні міститись у КК України, а в КПК України має бути лише порядок їх застосування.
По-шосте, із ч. 5 ст. 499 КПК України випливає, що до особи, яка не досягнула віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність (оскільки так називається параграф КПК України), кримінальне провадження може бути закрите або складається клопотання про застосування ПЗВХ. Із цієї норми можна зробити висновок, що суд не завжди застосовує ПЗВХ до осіб, які не досягнули віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, оскільки кримінальне провадження може бути закрите, і просто не досягнути стадії судового розгляду. Своєю чергою, в ч. 2 ст. 97 КК України зазначено, що ПЗВХ, передбачені ч. 2 ст. 105 цього Кодексу, суд застосовує і до особи, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння…» [1]. Отже, КК України передбачає, що суд зобов’язаний, а не має право застосовувати ПЗВХ у такому випадку.
Проведений аналіз засвідчив неузгодженості між положеннями кримінального матеріального та процесуального законів. Одні з них чисто термінологічні та нездатні впливати на правозастосовне русло, однак підривають термінологічну виваженість. Інші ж, навпаки, є колізіями, які здатні впливати на правозастосовне русло. При цьому слід керуватися правилами подолання таких, що вироблені теоріє права. Окрім цього, слід пам’ятати і галузеві правила: по-перше, положення, що злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки КК України (ч. 3 ст. 3); по-друге, правило про те, що усі сумніви трактуються на користь особи.
Література:
1. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. № 2341-III [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.
2. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р. № 4651-VI [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/4651-17.
3. Пономарьова Т.І. Застосування примусових заходів виховного характеру до неповнолітніх: проблемні питання та шляхи їх вирішення/ Т.І. Пономарьова // Вісник кримінологічної асоціації України. – 2014. - № 7. – 244 с.
___________________________
Науковий керівник: Яремко Галина Зіновіївна, кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін, факультет № 6, Львівський державний університет внутрішніх справ
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
