Заповідачеві гарантовано дуже різні за своєю сутністю юридичні можливості, яким в свою чергу притаманний майновий або особистий немайновий характер. Зокрема вищевказаний суб’єкт володіє правом на заповіт.
Чіткий та недвозначний зміст зазначеного правочину може охоплювати легат. Чи можна вищезазначену вказівку називати «заповідальним дорученням»?
Станом на сьогоднішній день, офіційна доктрина спадкового права охоплює велику кількість малодосліджених питань. Зокрема нині в юридичній літературі присутні два нетотожні за своєю суттю підходи стосовно з’ясування доцільності застосування назви «заповідальне доручення» до спеціального розпорядження, яке в свою чергу вітчизняним законодавцем закріплено в юридичних нормах, що передбачені ст. ст. 1237-1239, 1241 та 1271 ЦК України. В зазначеній праці ми ознайомимося детальніше з непростим змістом таких концепцій.
Як вказує М. Гордон, розпорядження, юридичний зміст якого полягає в тому, що заповідачеві дозволено покласти в своєму заповіті на спадкоємця обов’язок надати тим або іншим учасникам цивільно-правових відносин майнову вигоду, можна називати «заповідальним дорученням». Доцільність зазначеної концепції згаданий вчений намагається підтвердити такими доводами.
Заповідач може встановити в своєму заповіті так званий заповідальний відказ.
Юридична сутність вказаного розпорядження полягає в тому, що спадкоємцеві надається доручення виконати відповідні дії [1, с. 58].
Науковий підхід про те, що легат можна називати заповідальним дорученням, окрім М. Гордона, в своїх наукових розвідках підтримують інші дослідники. Такими вченими, наприклад, є: А. Бєсова [2, с. 30] та ін.
Але далеко не всі науковці погоджуються з таким доктринальним підходом.
Зокрема Б. Хаскельберг наголошує на тому, що легат недоцільно ототожнювати з дорученням. Доцільність даної концепції згаданий вчений пробує підтвердити, скориставшись такими доводами.
Доручення за своєю суттю є нічим іншим, як договірним правовідношенням. Воно припиняється у випадку смерті будь-якої з його сторін [3, с. 397].
Науковий підхід про те, що легат за своєю юридичною суттю є дорученням, крім Б. Хаскельберга, в своїх наукових розвідках не одобряють інші дослідники. Такими вченими, наприклад, є: І. Спасибо-Фатєєва й В. Надьон [4, с. 71] та ін.
На наше глибоке переконання, легат не можливо встановити шляхом діяння, яке в свою чергу є доручення. Доцільність вищезазначеної наукової концепції ми спробуємо обстояти завдяки таким доводам.
Юридичні факти не є структурними елементами цивільно-правових відносин. Але перші перебувають в тісному взаємозв’язку з другими. Як це розуміти?
Чинним законодавством передбачено різні за своєю суттю юридичних фактів, що визнані достатніми підставами ймовірного виникнення цивільних обов’язків та цивільних прав. Одними з вищенаведених життєвих обставин можна назвати доручення (ст. 1000 ЦК України) і заповідальний відказ (ст. 1237 ЦК України) [5].
Згаданим юридичним фактів притаманна велика кількість обопільних ознак. Зокрема такі обставини за своєю суттю є нічим іншим, як правомірними діями, що спрямовані на невідворотне досягнення конкретного правового результату – вчинення однією особою на користь іншої особи відповідного обов’язку.
Одначе не треба забувати про те, що вищезгадані факти істотно відрізняються одне від одного. Зокрема доволі принципова різниця між ними полягає в тому, що доручення за своєю юридичною природою є договірним правовідношенням, а легат – недоговірним правовідношенням. Що це означає?
Дорученню властиві різні ознаки. Сутність однієї з таких рис полягає в тому, що згаданий юридичний факт вміщує в собі вільне та узгоджене волевиявлення, яке в свою чергу виражене двома рівноправними суб’єктами правових відносин, а саме довірителем та повіреним.
Легату, на відміну від доручення, вищенаведена ознака анітрохи не властива.
Вказана думка пояснюється тим, що згаданий юридичний факт охоплює собою не узгоджене з тими чи іншими повноправними суб’єктами правових відносин вільне волевиявлення одної-єдиної фізичної особи - заповідача.
Література:
1. Гордон М. В. Наследование по закону и по завещанию. – М.: Юрид. лит., 1967. – 120 с.
2. А. А. Бесова. Юридическая природа прав отказополучателя // Vox Juris: сборник статей / отв. ред. В. В. Сухоязов. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2017. – С. 29-36.
3. Хаскельберг Б. Л. Правоотношение из завещательного отказа и его элементы / Б. Л. Хаскельберг Цивилистические исследования. Вып. 1 : Сборник научных трудов памяти проф. И. В. Федорова / Под ред. Б. Л. Хаскельберга, Д. О. Тузова. – М., - 2004. – С. 78-111.
4. Спасибо-Фаттєва І. В. та Надьон В. В. Правова природа обов’язків у спадкових правовідносинах // Вісник Національної академії правових наук України. – 2016. - № 1 (84) – с. 66-75.
5. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
