Реформування судової системи і судочинства в Україні пов’язане зі становленням суду як дійсно незалежної і самостійної гілки державної влади, що має забезпечувати правосуддя. Справедливе судочинство та належний захист прав і свобод людини можливі не лише за наявності досконалого процесуального законодавства, але й організації роботи судової системи. Не менш важливе значення має реалізація конституційного та законодавчого положень щодо безпосередньої участі народу у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Якщо стосовно першої форми вітчизняні законодавство і практика мають певні напрацювання, то відповідно до ідеї запровадження інституту присяжних в Україні триває дискусія протягом більш ніж п’ятнадцяти років. На сьогодні у правознавців немає однозначної думки щодо доцільності створення цього інституту в Україні, проте на папері він існує вже давно.
Прийняття нового Кримінального процесуального кодексу (далі – КПК) України, що відповідав би сучасним демократичним стандартам, є однією із умов членства України в Раді Європи. Це зобов’язання Україна виконала 13 квітня 2012 року, коли кодекс було прийнято Верховною Радою України 19 листопада 2012 року КПК вступив у дію. У КПК кримінальний процес виписаний у якісно новій формі, порівняно з тим процесом, який мав місце за попереднім КПК. Новий КПК став «революційним» у багатьох процесуальних аспектах. У ньому знайшли відображення такі положення, що раніше були не відомі кримінальному процесуальному законодавству України. У новому КПК вдалося у значній мірі усунути прогалини та недоліки регулювання, які мали місце у Кримінально-процесуальному кодексі 1960 року (далі – КПК 1960 р.).
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року, як спеціальний закон, що закріплює засади організації судочинства повинен був визначити порядок створення і розгляду справ судом присяжних. Проте, вказаний закон не містив конкретних положень щодо діяльності інституту присяжних (окрім положення про посвідчення присяжного), натомість детально регламентував діяльність народних засідателів, які залучаються до здійснення правосуддя. Цікавим є те, що народні засідателі мають ту саму правову природу і процесуальний характер як і присяжні, тому зовсім незрозуміло за яким критерієм законодавець розмежовує ці два інститути. Діючий на той момент Кримінально-процесуальний кодекс (КПК 1960 р.) не передбачав безпосередньої участі народу у здійсненні правосуддя шляхом залучення присяжних чи навіть народних засідателів [1].
Таким чином, слід зазначити, що функціонування інституту суду присяжних на території України було врегульовано лише нормами Статуту кримінального судочинства, що стали частиною національної системи законодавства, з тими змінами, що вимагав сучасний розвиток суспільних відносин. Після розпаду Австро-Угорської імперії на цій території України була утворена Західна область Української Республіки, до складу якої ввійшли Західна і Східна Галичина та Буковина. Однак на території ЗОУНР не були поширені закони, що становили загальну законодавчу базу держави, натомість продовжували мати чинність австрійські закони, на основі яких функціонували попередні державні установи й інститути [2, с. 27].
Література:
1. Про судоустрій та статус суддів [Електронний ресурс] : закон України від 07.07.2010 р. № 2453-XVII. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/go/2453-17
2. Мищуга Л. Які тепер суди на Україні. – Кам’янець: Видання «Стрільця» органу Галицької армії, 1919. – 31 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
