Правовим підґрунтям забезпечення національної безпеки України стали: Конституція України (1996 р.), Концепція (основи державної політики) національної безпеки України (1997 р.), Закон України “Про основи національної безпеки України” (2003 р.) та інші закони й нормативно-правові акти щодо інформації та інформатизації суспільства. За Конституцією України, забезпечення інформаційної безпеки є найважливішою функцією держави.
Система інформаційної безпеки України, утворена протягом перших років Незалежності, виконувала функції інформаційного супроводження діяльності державних органів влади й управління та міжнародного співробітництва в інформаційній сфері [1, с.17], але, на думку дослідників цієї проблематики, “…принципи взаємодії між окремими суб’єктами цієї системи виявились недосконалими”[Там само].
Аналізуючи наявну нормативно-правову базу у сфері забезпечення інформаційної безпеки України, вважаємо за необхідне відтворити низку історичних подій, які передували розробці першої Доктрини інформаційної безпеки України, введеної у дію Указом Президента України від 8 липня 2009 р. № 514/2009.
Так, 16 січня 2001 р. відбулись Міжнародні парламентські слухання з проблем інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання законодавства та стану інформаційної безпеки України, на яких стан національної безпеки України в інформаційній сфері було визнано незадовільним через невиконання положень нормативно-правових актів, прийнятих за рекомендаціями попередніх парламентських слухань протягом 1997–1999 рр. щодо інформаційної сфери; порушення демократичних принципів у діяльності; перетворення державних засобів масової інформації на інструментарій політичної боротьби, а також “…використання найвпливовіших засобів масової інформації для дезорієнтації населення щодо ситуації у країні, нав’язування політичних оцінок, маніпулювання громадською думкою” [2]. Незадовільною визнано й діяльність Національної телекомпанії України.
Загрози національним інтересам України в інформаційній сфері вперше визначено у Законі України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. № 964-IV. За Законом, спроба маніпуляції суспільною свідомістю шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації є однією із основних загроз [3]. Напрямами забезпечення національної безпеки України в інформаційній сфері зазначено: забезпечення інформаційного суверенітету України; удосконалення механізмів державного регулювання розвитку інформаційної сфери, розвиток національної інформаційної інфраструктури та ресурсів; наповнення внутрішнього та світового інформаційного простору достовірною інформацією про Україну; використання комплексних заходів захисту національного інформаційного простору та протидія монополізації інформаційної сфери [Там само].
Слід зауважити, що робота над проектом першої Доктрини інформаційної безпеки України відбувалась під час подій російсько-грузинської серпневої війни 2008 р., коли інформаційне супроводження відіграло найважливішу роль. Після затвердження Доктрини 8 липня 2009 р. та її подальшого оприлюднення [4] вітчизняні дослідники доволі критично висловились щодо її змістовного наповнення, зауважуючи на відсутність чітко сформульованих загроз для України в інформаційній сфері, оцінки поточного стану інформаційної безпеки; позитивних здобутків та існуючих проблем у цій важливій сфері забезпечення національної безпеки [5,6]. Змістовний аналіз Доктрини інформаційної безпеки України засвідчив її недосконалість й необхідність доопрацювання, оскільки “документи такого рівня переважно є визначальними для всієї системи забезпечення інформаційної безпеки держави” [5].
Як вже зазначалось вище, окрім Доктрини інформаційної безпеки України йшлося також про розробку Концепції національної інформаційної політики. Дослідники зазначають, що протягом 2002–2010 рр. відбулося щонайменше три спроби ухвалити Концепцію державної інформаційної політики (як бачимо, назву було змінено), в якій висвітлено поточний стан інформаційної сфери та сформульовано напрями державної інформаційної політики – у 2002, 2009 та 2010 р. відповідно. Зокрема, 11 січня 2011 р. черговий проект Концепції у першому читанні було прийнято за основу і скеровано на доопрацювання у профільний Комітет Верховної Ради з питань свободи слова та інформації [5,6], але 5 липня цього ж року проект Концепції було відхилено [7].
Проте позитивним є той факт, що з метою удосконалення механізмів забезпечення кібернетичної безпеки України й створення ефективної системи взаємодії між державними структурами, відповідальними за цей напрям діяльності, починаючи з 2010 р. здійснювалась робота над проектом Стратегії забезпечення кібербезпеки України, а у Стратегії національної безпеки “Україна у світі, що змінюється” (2012 р.) вказано про необхідність створення національної системи кібербезпеки [8,9].
Від початку російсько-української війни 2014 р. Указом Президента України дію Доктрини 2009 р. було припинено [4]. 14 січня 2015 р. вперше в Україні створюється Міністерство інформаційної політики України (далі – МІП), КМ України ухвалено відповідну Постанову – “Питання діяльності Міністерства інформаційної політики України” і затверджено Положення про МІП. Так, за Постановою, МІП є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у сфері забезпечення інформаційного суверенітету України, зокрема з питань поширення суспільно важливої інформації в Україні та за її межами, а також забезпечення функціонування державних інформаційних ресурсів [10].
За рішенням РНБО від 28 квітня 2014 р. “Про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України”, введеного в дію Указом Президента України від 1 травня 2014 р., із залученням фахівців Національного інституту стратегічних досліджень та інших державних структур, встановлено терміни розробки і подання на розгляд Верховної Ради України низки законопроектів, якими передбачено внесення змін до законів України з питань протидії інформаційній агресії іноземних держав.
Слід зауважити, що у рішенні РНБО прописано також необхідність урахування механізмів протидії негативному інформаційно-психологічному впливу “…шляхом заборони ретрансляції телевізійних каналів, а також запровадження для іноземних засобів масової інформації, системи інформування та захисту журналістів, які працюють у зоні збройних конфліктів, вчинення терористичних актів, при ліквідації небезпечних злочинних групп” [11]. З метою розробки концептуальних документів – Стратегії розвитку інформаційного простору України, Концепції інформаційної безпеки України та Державної програми розвитку інформаційного простору України при МІП України у 2015 р. була створена Експертна Рада, до складу якої увійшли 16 експертів-фахівців із інформаційної політики, освіти, медіа менеджменту та журналістики, у т.ч. відомий український дослідник інформаційних війн Георгій Почепцов [12]. Протягом наступних двох років було затверджено Стратегію кібербезпеки України (2016); прийнято Закон України “Про основні засади забезпечення кібербезпеки України” (2017); затверджено Доктрину інформаційної безпеки України (2017). Окрім планової діяльності на державному рівні, необхідно також розглянути діяльність українського феномена – інфоволонтерів. Проте ми вважаємо, що цілеспрямована й результативна діяльність активістів “інформаційного фронту” заслуговує на окреме дослідження.
Література:
1. Актуальні проблеми інформаційної безпеки держави // Національна безпека і оборона. – 2001. – № 1 (13). – 88 с.
2. Про підсумки парламентських слухань “Проблеми інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання законності та стану інформаційної безпеки України” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2498-14.
3. Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. № 964-IV[Електронний ресурс] // Законодавство України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/964-15.
4. Указ Президента України “Про Доктрину інформаційної безпеки України” від 8.07.2009 р. [Електронний ресурс] // Законодавство України. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/514/2009.
5. Малик Я. Інформаційна безпека України: стан та перспективи розвитку/ Я. Малик [Текст] // Збірник наукових праць. – 2015. – Вип. 44 “Ефективність державного управління”. – С. 13–20.
6. Нестеряк Ю. В. Нормативно-правові основи державної інформаційної політики України в умовах розвитку інформаційного суспільства [Текст] / Ю. В. Нестеряк // Теорія та практика державного управління. – 2012. – Вип. 4. – С. 111–119.
7. Постанова Верховної Ради України “Про відхилення проекту Закону України про Концепцію державної інформаційної політики від 5.07.2011 р.”[Електронний ресурс] // Законодавство України .– Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3590-vi.
8. Питання створення “Огляду сектору кібербезпеки України”: Аналітична записка Національного інституту стратегічних досліджень [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/1911/.
9. Стратегія національної безпеки України “Україна у світі, що змінюється” від 8.06.2012 р.[Електронний ресурс] // Законодавство України. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3590-vihttp://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/105/2007
10. Міністерство інформаційної політики України [Електронний ресурс] / Міністерство інформаційної політики України, 2017. – Електрон.дані. – Назва з екрану. –Режим доступу : http://mip.gov.ua. – Дата звернення: 20.05.2017 р.
11. Про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України [Електронний ресурс] .– Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/n0004525-14
12. Розроблено проект Концепції інформаційної безпеки України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://radako.com.ua/news/rozrobleno-proekt-koncepciyi-informaciynoyi-bezpeki-ukrayini.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
