Ключовою засадою сучасної побудови громадянського суспільства, правової держави є принцип рівності. Закріплений на конституційному рівні принцип рівності є однією з основних вимог загальнолюдської справедливості у суспільстві та оціночним критерієм рівня демократичного розвитку в цілому. Для державних органів дотримання принципу недискримінації у своїй роботі під час здійснення повноважень є головною, основоположною засадою діяльності.
Рівність – це рівне становище людей у суспільстві, що виражається в однаковому відношенні до засобів виробництва і в користуванні одними й тими ж політичними та громадянськими правами [7].
Структурування засади рівності перед законом і судом обумовлює дослідження явища «дискримінації», що носить узагальнюючий характер. «Принцип рівності» повністю виключає ймовірність будь-якої дискримінації.
Гарантії рівності та заборони дискримінації містяться й у низці нормативних актів міжнародного права, які в різні часи були ратифіковані Україною, ставши невід’ємною частиною національного законодавства. Крім того, гарантії недискримінації в тому чи іншому вигляді містяться майже у кожному галузевому законі. Позиції науковців щодо співвідношення понять «рівність» та «недискримінація» різняться, одні вважають, що принципи є тотожними, інші відмінними. Зв'язок принципів рівності перед законом і недискримінації у сфері судового процесу знайшов своє вираження у практиці Конституційного Суду України в тому, що однією з вимог рівності громадян перед законом була визнана заборона дискримінаційних обмежень прав учасників судового процесу за мовною ознакою [6].
На думку Г. Христової, принцип недискримінації існує як субпринцип у межах принципу рівності, а саме в рамках концепції реальної рівності чи так званої «рівності через право». Рівність у цьому випадку забезпечується шляхом запровадження позитивних дій з боку держави для врегулювання фактичної нерівності [8].
Досліджуючи питання співвідношення принципів рівності та недискримінації Ю.К. Мороз прийшов до висновку, що українська судова практика неоднозначна в трактуванні цього питання, а неоднозначність такого трактування призводить до створення перешкод у користуванні загальновизнаними правами певними категоріями осіб, а оскільки Україна є членом ООН та Ради Європи, то вона взяла на себе низку зобов’язань з дотримання принципу недискримінації як гарантію поваги до прав людини та верховенства права [4].
Загальна декларація прав людини у першій та другій статтях проголошує, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища [3].
Європейська конвенція з прав людини у ст.14 закріплює користування правами та свободами, що має забезпечуватись відсутністю дискримінації за будь-якою ознакою. Дане твердження має глибинний, ґрунтовний та сталий характер, оскільки може охоплювати різні ознаки: стать, расу, колір шкіри, мови, релігії, політичні чи інші переконання, національне чи соціальне походження, належність до національних меншин, майновий стан, сімейний стан, інвалідність тощо [2].
Принцип недискримінації, встановлений ст. 2 Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» передбачає незалежно від певних ознак забезпечення: рівності прав і свобод людини та/або групи людей; повагу до гідності кожної людини; рівності перед законом; рівних можливостей [5].
Очевидним буде висновок, що рівність перед законом і судом та заборона дискримінації є тісно пов’язаними між собою категоріями. Наприклад, у п. 65 доповіді Венеціанської Комісії «Верховенство права» вказано, що рівність перед законом означає, що кожна фізична особа є підпорядкованою тим самим законам, і жодна фізична особа чи група осіб не має особливих юридичних привілеїв [1].
Отже, у правничій площині недискримінацію можна позиціонувати як перш за все юридичний метод, який використовується у протидії невиправданої нерівності, що засновується на ідеї про те, що держава не може законним шляхом утискати права окремої людини на безпідставній основі.
Вочевидь, рівність слід розглядати у широкому значенні як природну формальну рівність, а також у вузькому – як фактичну рівність. На щаблі фактичної рівності її можна ототожнювати з принципом недискримінації.
Вбачається, що данні принципи мають спільну правову природу. Принцип недискримінації може ототожнюватися з принципом рівного поводження, але не з принципом рівності загалом. Недискримінація – це найголовніший принцип міжнародного права в області прав людини, що стосується як громадянських та політичних, так і економічних, соціальних прав.
Література:
1. Верховенство права: Доповідь CDL-АD(2011)003rev, схвалена Венеціанською Комісією на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25-26 березня 2011 року). Право України. 2011. №10. С.168-184.
2. Європейська конвенція з прав людини з поправками, внесеними відповідно до положень Протоколів №11 та 14 з Протоколами № 1,4, 6, 7, 12, 13 та 16. URL: https://www.echr.coe.int/Documents/Convention_UKR.pdf (Дата звернення: 18.09.2018).
3. Загальна декларація прав людини і громадянина. Документ 995_015 прийнята 10.12.1948. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_015 (дата звернення: 17.09.2018).
4. Мороз Ю.К. Принцип недискримінації: поняття та співвідношення з принципом рівності. URL: http://ekmair.ukma.edu.ua/bitstream/handle/123456789/7857/Moroz_Pryntsyp_nedyskryminatsii.pdf
5. Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні: Закон України від 30.05.2014 р. № 5207-VI. URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/5207-17 (дата звернення: 15.09.2018).
6. Рішення Конституційного Суду України № 17-рп/2011 від 13 грудня 2011 року: Офіційний вісник України. 2011. № 100. Ст. 3665.
7. Словник української мови. Академічний тлумачний словник (1970-1980). URL: http://sum.in.ua/s/rivnistj (Дата звернення: 18.09.2018).
8. Христова Г. Позитивні обов’язки держави у сфері протидії дискримінації. Вісник Національної академії правових наук України. Харків, 2013. № 4. С.11–20.
|