Однією з найбільш визначних судово-правових реформ є запровадження новим Кримінально-процесуальним кодексом України (далі – КПК України) інституту негласних слідчих (розшукових) дій (далі – НС(Р)Д).
Важливість даної реформи не викликає жодних сумнівів: рівень розкриття та розслідування тяжких й особливо тяжких злочинів становить близько 85 %, а злочинів, вчинених організованими злочинними угрупованнями або проти основ національної̈ безпеки – 100 %. Проте, такі дії часто стають причиною порушення прав, свобод і законних інтересів осіб, які, так чи інакше, є причетними до цих категорій справ, а слідча і судова практика застосування їх вказує на суттєві юридичні недоліки та слабку доказову ефективність.
Слід зазначити, що стаття 246 КПК України надає визначення негласних слідчих (розшукових) дій як різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт і методи проведення яких не підлягають розголошенню, за винятком випадків, передбачених КПК України (ст. 246) [1].
Суттю провадження інституту негласних слідчих (розшукових) дій є отримання та фіксація інформації про злочини за умови, що іншим шляхом отримати такі відомості неможливо. Виходячи з цього, першою та основною особливістю НС(Р)Д ми вважаємо є їх негласність. Термін «негласність» означає прихованість проведення слідчих (розшукових) дій від суб’єктів, які в них не задіяні, тобто від співробітників слідчих та оперативних підрозділів та від осіб, щодо яких вони проводяться.
За думкою Є.М. Блажівського, І.М. Козьякова, з якою ми погоджуємося, негласність проведення цього різновиду слідчих (розшукових) дій виражається в нерозголошенні інформації̈ особам, злочинна діяльність яких документується, та іншим сторонам, що безпосередньо не беруть участі у провадженні, за винятком випадків, передбачених КПК України.
Отже, негласність є чинником, який суттєво впливає на визначення видів НС(Р)Д, отримання відповідних дозволів і встановлення порядку їх проведення, визначення основних виконавців та кола учасників, обрання способу фіксування ходу й результатів їх проведення [2, с. 13].
Іншою, але не менш важливою особливістю, є закріплений вичерпний перелік негласних слідчих (розшукових) дій: аудіо- та відеоконтроль особи (ст. 260), накладення арешту на кореспонденцію (ст. 261), огляд і виїмка кореспонденції (ст. 262), зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263), зняття інформації з електронних інформаційних систем (ст. 264), обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння (ст. 267), установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу (ст. 268), спостереження за особою, річчю або місцем (ст. 269), аудіо- та відеоконтроль місця (ст. 270), контроль за вчиненням злочину (ст. 271) та виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 262) [1].
Проаналізувавши деякі положення КПК України 1960 року, ми виявили, що особи, щодо яких здійснювалися оперативно-розшукові заходи, не могли ознайомлюватися з інформацією про проведення стосовно них таких заходів.
Відповідно до ст. 253 КПК України, особи, конституційні права яких було тимчасово обмежено під час проведення НС(Р)Д, а також підозрюваний, його захисник мають бути письмово повідомлені прокурором або за його дорученням слідчим про таке обмеження [2, с. 10]. Не менш важливими заходами забезпечення гарантій дотримання прав та охоронюваних законом інтересів особи є такі законодавчо передбачені механізми, як:
- фіксація ходу і результатів негласних слідчих (розшукових) дій (ст. 252 КПК);
- заходи щодо захисту інформації, отриманої в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій (ст. 254 КПК);
- заходи щодо захисту інформації, яку не використовують у кримінальному провадженні (ст. 255 КПК).
Ці положення прямо відповідають основним завданням кримінального процесу: охорона прав, свобод людини і громадянина, захист осіб від порушення їх конституційних прав та право оскаржити негласні слідчі (розшукові) дії. Але, незважаючи на законодавчо закріплені гарантії та забезпечення захисту прав осіб, що беруть участь у таких діях, слід зазначити на певні нормативні проблеми та недоліки.
Чинний Кримінально-процесуальний кодекс України не містить чіткого переліку підстав проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а лише визначає, що негласні слідчі (розшукові) дії проводяться у випадках, якщо відомості про злочин та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в іншій спосіб [1]. Це може стати причиною для недотримання Конституції України у частині прав та свобод громадян.
Виходячи з Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 року та застосувавши аналогію закону, Нескромний Д.А. розробив власну класифікацію підстав проведення негласних слідчих (розшукових) дій, з якою ми погоджуємося:
1) наявність достатньої інформації, одержаної в установленому законом порядку, що потребує перевірки за допомогою оперативно-розшукових заходів і засобів, про:
- злочини, що готуються;
- осіб, які готують учинення злочину;
- осіб, які переховуються від органів досудового розслідування, слідчого судді, суду або ухиляються від відбування кримінального покарання;
- безвісти зниклих;
- розвідувально-підривну діяльність спецслужб іноземних держав, організацій та окремих осіб проти України;
- реальну загрозу життю, здоров’ю, житлу, майну працівників суду і правоохоронних органів у зв’язку з їх службовою діяльністю, а також осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їхніх сімей і близьких родичів;
2) потребу в отриманні розвідувальної інформації в інтересах безпеки суспільства і держави;
3) наявність узагальнених матеріалів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, отриманих в установленому законом порядку [3, с. 310].
Ми вважаємо, що ця класифікація найбільш повно розкриває перелік підстав проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Тому є доцільним їх законодавче закріплення.
У підсумку доцільно зазначити, що впровадження даних змін до законодавства обов’язково має знайти відображення у підготовці співробітників органів, що здійснюють кримінальне провадження. Так, доцільно вдосконалити систему підготовки та підвищення кваліфікації фахівців, розробити рекомендації із зазначенням всіх нюансів практичного застосування нових норм закону, а також норм міжнародної практики.
Отже, введення інституту негласних слідчих (розшукових) дій безперечно є важливим етапом для дієвого функціонування правоохоронної системи України. Чинний КПК має достатній перелік позитивних особливостей проведення негласних слідчих (розшукових) дій, частину з яких нами було запропоновано до розгляду.
Але, поряд з цим, дане питання має бути вдосконалено та доповнено з урахуванням практики його застування як задля точного дотримання публічних і приватних інтересів осіб, так і для відповідності міжнародним нормам, стандартам та прецедентам Європейського суду з прав людини.
Література:
1. Кримінально-процесуальний кодекс України від 20 листопада 2012 року [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://www.rada.gov.ua.
2. Процесуальне керівництво прокурором негласними слідчими (розшуковими) діями: наук.-практ. посіб. / [Є.М. Блажівський, І.М. Козьяков, Л.В. Вигівська та ін.; за заг. ред. Є.М. Блажівського, Р.Г. Андрєєва. – К.: Національна академія прокуратури України, – 2014. – 304 с.
3. Нескромний Д.А. Негласні слідчі (розшукові) дії: юридичні та фактичні підстави їх провадження. – К.: Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ (серія юридична). – 2015. – № 2. – С. 303-312.
_____________________________
Науковий керівник: Давиденко Валерій Степанович, доцент, доцент кафедри загальноправових дисциплін, Київський національний торговельно-економічний університет
|