Досудове розслідування кримінальних правопорушень здійснює слідчий, повноваження якого визначені ст. 40 Кримінального процесуального кодексу України (далі- КПК) [1].
Процесуальна самостійність та незалежність слідчого є важливим принципом здійснення досудового розслідування. Він підвищує авторитет слідчого і забезпечує необхідні умови повноти, всебічності і об’єктивності провадження досудового слідства.
Незважаючи на те, що велика кількість вітчизняних науковців приділили значну увагу розробці та науковому дослідженню проблеми процесуальної самостійності та незалежності слідчого, однак в теорії кримінального процесу дане питання залишається дискусійним. Цьому сприяє, на наш погляд, недостатньо чітке визначення «процесуальна самостійність і незалежність слідчого» у КПК України.
Слідчий є одним з основних учасників кримінального провадження з боку обвинувачення. Саме на нього ст. 40 КПК України покладено найважливіші завдання, такі як обов'язок починати досудове розслідування за наявності підстав, передбачених КПК України; проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій; доручення проведення таких дій відповідним оперативним підрозділам; повідомлення за погодженням із прокурором особі про підозру; за результатами розслідування складання обвинувального акта тощо [1].
Таким чином, саме від слідчого залежить якісне досудове розслідування.
Відповідно до ч. 5 ст. 40 КПК, слідчий здійснює свої повноваження відповідно до вимог цього кодексу, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові особи, інші фізичні особи зобов’язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення слідчого [1].
Для дослідження даного питання слід з’ясувати сутність понять «самостійність» та «незалежність».
Наприклад, Академічний тлумачний словник української мови визначає поняття «самостійність» як уміння діяти без сторонньої допомоги або керівництва, а «незалежний» - який не залежить від кого-небудь , чого-небудь, не підкоряється комусь, чомусь [2].
У той же час слід погодитись з думкою, що незалежність є категорією, котра характеризує зовнішні діяльності слідчого, які від волі слідчого не залежать, а повністю визначаються зовнішніми чинниками (законом, підзаконними актами, вказівками керівника органу досудового розслідування, прокурора, рішеннями слідчого судді тощо) [3 с.93].
Службова діяльність слідчого постійно перебуває в службовій і процесуальній залежності. Службова залежність визначається як підпорядкованість слідчого керівнику органу досудового розслідування, який під час здійснення слідчим своєї діяльності безпосередньо вказує її напрямок, шляхом надання письмових доручень, які є обов’язковими.
Варто зазначити, що межі процесуальної самостійності слідчого в чинному КПК чітко не визначені. Разом із тим керівник органу досудового розслідування, прокурор, слідчий суддя мають право в порядку, визначеному законом, втручатись у діяльність слідчого, що обмежує його процесуальну самостійність та незалежність.
У свою чергу, слідчий часто виступає лише ініціатором проведення слідчих дій, тоді як більшість із них проводиться за погодженням із прокурором або за ухвалою слідчого судді. Зазначимо, що найбільш принципові рішення досудового розслідування приймаються прокурором або за погодженням з ним.
Так, наприклад, О.А. Солдатенко звертає увагу на те, що повноваження прокурора і суду в аспекті їх співвідношення з процесуальним статусом слідчого дозволяє стверджувати, що самостійність слідчого діяльності є декларативною, оскільки він фактично не приймає самостійно жодного процесуального рішення. Таке звуження повноважень слідчого та обмеження його самостійності в прийнятті процесуальних рішень призведе до значного затягування досудового розслідування, оскільки для того, щоб вчинити більшість процесуальних дій, він повинен буде отримати дозвіл [4, с 224].
Надання слідчому права оскаржувати рішення, дії чи бездіяльності прокурора є гарантією незалежності слідчого під час провадження досудового розслідування. Але в ч.3 ст.312 КПК України зазначено, що оскарження слідчим рішень, дій чи бездіяльності прокурора не зупиняє їх виконання [1].
Отже, причини недоліків у забезпеченні швидкості, повноти та неупередженості досудового розслідування пов’язані, насамперед, з визначенням меж процесуальної самостійності та незалежності слідчих.
Тому, можна зауважити, що чинний КПК потребує суттєвого корегування, а саме щодо відновлення самостійності та незалежності слідчих в кримінальному провадженні.
Погоджуючись із науковцями, вважаємо, що в чинному КПК необхідно: 1) обмежити керівника органу досудового розслідування організаційними функціями; 2)передбачити юридичну відповідальність службових та інших осіб за невиконання законних постанов слідчого і його законних вимог під час провадження слідчих дій; 3) надати окремий статус і передбачити його фактичну самостійність і незалежність, яка б полягала в праві самостійно вирішувати основні питання досудового розслідування.
Отже, за для ефективного функціонування слідчий повинен мати більше коло повноважень, незалежності та самостійності, адже саме він знаходиться у віданні всіх обставин досудового розслідування та може об’єктивно оцінювати, які слідчі дії та процесуальні дії необхідно проводити та в якому обсязі. Надання повноважень слідчому забезпечить швидкість, повноту та неупередженість досудового розслідування.
Література
1. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17
2. Словник української мови: в 11 томах. – Том 5,9 1978 URL: http//sum.in.ua
3. Канфуі І.В. Процесуальна самостійність і незалежність слідчого як характеристика його місця і ролі на стадії досудового розслідування / Науковий вісник Херсонського державного університети.-2014.-Випуск 2.- Том 4.- 253с.
4. Солдатенко О.А. Актуальні питання досудового розслідування слідчими органів внутрішніх справ: проблеми теорії та практики//Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції, (Дніпропетровськ, 18-19 квітня2013 року).-К:»Хайтек Прес», 2013.- 312с.
_____________________________
Науковий керівник: Давиденко Валерій Степанович, доцент, доцент кафедри загальноправових дисциплін, Київський національний торговельно-економічний університет
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
