В Україні з 2017 року офіційно почав функціонувати інститут військового капеланства, військовий священик став штатною посадою, яка прирівняна до посади заступника командира полку або батальйону [4].
Проте на необхідності запровадити інститут капеланів у військових формуваннях України почали наголошувати з початком бойових дій на Сході України, коли український капеланський рух вже почав набувати власних унікальних рис. Так, священики у камуфляжі не лише здійснювали душпастирську опіку українських військових і відправляли богослужіння, а ще й взяли на себе обов’язки волонтерів-постачальників, виконували функції психологів, були водіями, кухарями. допомагали копати окопи, облаштовували каплиці у бліндажах; перев’язувати поранених. Упродовж досить короткого часу капеланство набуло національних масштабів [2, с. 22].
Особливо актуальним сьогодні є ухвалення закону України „Про військове капеланство”, в якому має були чітко визначено правовий статус військового священика, що надасть можливість сформулювати підстави набуття та обмеження прав, свобод і обов’язків військового капелана у процесі виконання службових повноважень в тилу і на фронті, враховуватиме всі присутності капеланів на передовій і в районі проведення Операції об'єднаних сил.
Для України практика ефективної співпраці держави з Церквою у справі духовної опіки у військових формуваннях не нова. Упродовж майже всієї історії, за винятком часів панування радянської влади на українських теренах, військова служба поєднувалася із духовною опікою військовиків. Аналіз історичного досвіду засвідчує, що ця співпраця мала свої позитивні прояви і за часів Українського козацтва, і в Російської імперії, і в пореволюційну добу незалежності України [5, с. 11].
Аналіз сучасної світової практики забезпечення духовної опіки Церкви в збройних силах Польщі, США, Канади, Німеччини, Норвегії, Нідерландів, Бельгії, Італії, Латвії, Чехії, Словенії, Угорщини, Франції, Хорватії, та інших краї показує ефективність та дієві результати співпраці армії із релігійними інституціями.
Розглянемо приклад функціонування сучасного інституту військового духовенства в Польщі, де традиції військового душпастирства існували досить давно. Інститут військових капеланів відіграє істотну роль в збройних силах Республіки Польща. Правовий статус капелана в польській армії був закріплений на законодавчому рівні у варшавському сеймі ще з 1690 року. Цим варшавським сеймом було ухвалено рішення про введення у польській армії 36 капеланських ставок, що мали утримуватися з королівської казни. З того часу пір військові капелани – невід'ємна частина польської армії. Капелани-поляки здійснювали духовну опіку військових поляків-католиків навіть в арміях тих держав, між якими наприкінці XVIII ст. була розділена Річ Посполита.
Після здобуття в 1918 році Польщею незалежності була заснована пастирська служба в армії. А 5 лютого 1919 року на підставі рішення Папи Римського Бенедикта XV почало функціонувати Польське польове (військове) єпископство. У 1920 році в Збройних Силах Польщі вже налічувалося: 245 католицьких, 20 православних, 7 протестантських священиків, 18 равинів, 1 мулла. Капелани повинні були об'їжджати військові формування на підводі, або кінно. Під час ведення боїв військові капелани мали своїм обов’язком знаходитися у пункті перев'язки поранених, або навіть в окопі [1, с. 89].
У період між двома світовими війнами робота військового духовенства була організована відповідно до положень конкордату, укладеного між папським престолом і Республікою Польща, а також Статусом військового душпастирства 1926 року. «Статут для Військового Духовенства» було прийнято у 1933 році. Польова Курія стала виконавчим органом єпископа.
Військове душпастирство у часи Другої світової війни функціонувало практично у всіх частинах, на всіх фронтах (окрім Армії Людової), де воювали поляки. Було воно організоване і в польських частинах у Армії Крайовій, Великобританії та Франції. Посаду капелану в польській армії було тимчасово скасована тільки за часів соціалістичної Польщі.
Сеймом країни 17 травня 1989 року було прийнято Закон «Про відношення держави до Римо-Католицької Церкви», з третім розділом «Військово-церковна служба (ВЦС) і військова служба духовних осіб», що надавав Церкві автономію та широкі повноваження. На основі цього Закону та Закону «Про гарантії свободи совісті та віровизнання» Головним управлінням виховної роботи Війська Польського (ВП) було видано Директиву №10 від 01.03.1990. Цей нормативно-правовий акт забезпечував прямий доступ військовим священикам до командування військових частин, а також будь-які контакти з військовиками на території гарнізонів та частин. Відповідальність за дотримування законів покладалась на командирів військових частин [3, с. 69-80].
Священики Військово-Церковної служби Польщі поділяються на такі три категорії: старші капелани, капелани та допоміжні капелани. Старші капелани – це кадрові офіцери або офіцери за контрактом (категорія «майор-полковник»). Капелани відряджалися в розпорядження військового єпископа були священнослужителями, які працюють в якості цивільних осіб в армії постійно або тимчасово. Допоміжні капелани задіяні у Військово-Церковній службі на посадах цивільної служби за сумісництвом, зокрема на посаді офіцера запасу.
Польські капелани мають офіцерське звання і постійно перебувають серед солдатів, не тільки на території самої Польщі, але і в польських військових контингентах за кордоном в Іраку, Афганістані, Чаді, на Балканах. Вони ведуть церковні служби, а також стежать за морально-патріотичним вихованням військовиків.
У сучасних умовах для Україні важливим є знаходження власних шляхів у виробленні правових механізмів співпраці держави та Церкви у справі духовної опіки військовослужбовців. Наявний вже досвід ведення бойових дій на Сході України зумовлює специфічні особливості здійснення душпастирства саме для української армії. Водночас доцільно враховувати позитивний досвід країн, у яких інститут капеланства – невід’ємний елемент збройних формувань і звична практика. У цьому сенсі корисним є вивчення сучасного досвіду Польщі та інших країн НАТО. Подальше становлення та інституціалізація інституту військового капеланства в Україні, створення належних умов для реалізації військовослужбовцями права на свободу совісті потребують подальшого вдосконалення вітчизняної нормативно-правової бази.
Література:
1. Зачепа А.М. Армія, релігія, держава – українські та світові реалії : монографія / А.М. Зачепа. – Львів : 2011. – 273 с.
2. Калениченко Т.А. Фокус на капелані: формування ролі та місії душпастирів для військовослужбовців / Т.А. Калениченко // СОФІЯ. Гуманітарно-релігієзнавчий вісник. – 2017. – № 1(8). – С. 20-28.
3. Кальниш Ю. Проблеми та перспективи становлення інституту капеланів Збройних Сил України і досвід НАТО / Ю. Кальниш // Україна-НАТО. – 2014. – № 5. – С.69-80.
4. Положення про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних силах України: наказ Міністерства оборони України 14.12.2016 № 685 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/z0010–17
5. Хаварівський У.Б. Інституалізація державно-церковних відносин в Україні: історико-управлінський аспект: автореф. дис. ... канд. наук з держ. упр.: спец. 25.00.01 / У.Б. Хаварівський. – Львiв: ЛРIДУ НАДУ, 2011. – 20 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
