Цього літа виповнюється 145 років з часу проведення Брюссельської конференції 1874 р., що знаменувала собою першу спробу європейських держав сформулювати та затвердити на міжнародному рівні загальнообов’язкові норми, які б урегульовували правила ведення війни.
Із давніх-давен ті, хто вів війни, намагалися (чи принаймні декларували намір) контролювати їх перебіг та обмежувати негативні наслідки. Про жодні гуманістичні наміри не йшлося: правителі та полководці керувалися лише прагматичними міркуваннями (зменшення втрат, збереження земель, міст та їх багатств для утримання власного війська). Так з’явилися звичаї війни, тобто неписані положення ведення останньої, яких дотримувались в силу відповідного бажання сторін.
У Середньовіччі на полі бою панувало лицарське військо, що керувалося положеннями кодексу честі та шляхетної гідності (але тільки щодо рівного за походженням супротивника). Роль захисника цивільного населення спочатку взяла на себе церква (хоча у першу чергу священики намагалися убезпечити себе та тих, від кого залежав їх статок). У 989 р. в абатстві Шарру відбувся собор католицьких ієрархів, що проголосив імунітет цивільного населення у період воєнних дій та постановив, що осіб, винних у грабежі селянських будинків та церков, угоні худоби та вбивствах неозброєних людей, відлучатимуть від церкви [4, с. 266]. Через 350 років король Франції Карл VII видав ордонанс про створення регулярного війська, згідно з яким кожен капітан відповідав за поведінку солдат своєї роти та зобов’язувався у разі отримання скарги віддати порушника до суду. Якщо ж через недбалість винний тікав або вчиняв новий злочин чи офіцер приховував скоєне, то він ніс таку ж саму відповідальність, як і у випадку вчинення злочину ним особисто [2, с. 372].
Збільшення тривалості і масштабів збройного протистояння (поряд із змінами у суспільній свідомості у провідних країнах світу) обумовили становлення міжнародного права і прискорили створення (на заміну звичаям) законів війни – загальнообов’язкових правил, що унормовували порядок її ведення та мінімізували руйнівні наслідки. Ідеї щодо обмеження застосування сили під час збройного конфлікту були вперше реалізовані у Кодексі Лібера 1863 р. [5] та Санкт-Петербурзькій декларації 1868 р. [1]. У них вперше був сформульований принцип воєнної необхідності, тобто вжиття таких заходів, що є потрібними для досягнення мети війни та правомірними згідно чинного права та звичаїв війни. При цьому для досягнення вказаної мети визнавалось достатнім лише виведення з ладу (але не вбивство) певної кількості супротивників, але якщо при цьому використана зброя, що завдає ушкоджень, які збільшують страждання чи роблять смерть неминучою, то вона не відповідає згаданій меті, а її застосування суперечить законам людинолюбства.
Франко-прусська війна 1870-1871 рр. обумовила не тільки зміну балансу сил у Європі, але і обговорення проблеми розробки та впровадження міжнародно-правового зводу законів ведення бойових дій. Надто удосконалилася зброя, щоб війна залишилася виключно справою військових, надто великими стали людські втрати цивільного населення та матеріальна шкода об’єктам власності, історичним і культурним цінностям. Залишалися без відповіді питання правомірності участі цивільних осіб (некомбатантів) у бойових діях, правового статусу партизанів, допустимості репресалій до населення окупованих територій тощо.
За дорученням російського імператора Олександра III 17 квітня 1874 р. до зовнішньополітичних відомств європейських держав був розісланий циркуляр-запрошення, у якому зазначалось: «…видається необхідним визначити точніше, ніж раніше, закони та звичаї, відповідні стану війни, щоб обмежити її наслідки та зменшити її лиха, наскільки це можливо та бажано... уявляється за необхідне шляхом спільної угоди встановити правила, що повинні бути обов'язковими як для урядів, так і для армій, на основі повної взаємності» [3, с. 89-90].
Цей документ підготував видатний російський юрист-міжнародник Федір Федорович Мартенс (1845–1909 рр.), який також сформулював мету конференції – обговорення та прийняття Конвенції про закони та звичаї сухопутної війни, яка б встановила певні загальнообов'язкові правила ведення бойових дій та обмежувала б спричинювану ними шкоду. Він особисто розробив відповідний проект [6], що детально визначав:
- порядок здійснення окупації та відносин із населенням окупованої території (ст.ст. 1-8);
- поняття комбатанта та некомбатанта (ст.ст. 9-11);
- засоби та методи ведення війни (ст.ст. 12-18);
- правовий статус та правила поводження із шпигунами (ст.ст. 19-22), військовополоненими (ст.ст. 23-33), особами, які супроводжують армії ворогуючих сторін (ст. 34), приватними особами (ст.ст. 36-42), парламентерами (ст.ст. 43-45), пораненими, хворими та інтернованими (ст.ст. 35, 53-56);
- укладання та дотримання умов капітуляції та перемир’я (ст.ст. 46-52).
Слід віддати належне прогресивному та далекоглядному характеру запропонованого документа. Зокрема, уперше визначалось поняття окупації, передбачалась відповідальність держави-окупанта за дотримання на окупованій території публічного порядку та безпеки, незмінність чинного законодавства, недоторканість приватної та муніципальної власності, збереження релігійних, мистецьких, благочинних, освітніх та наукових установ.
Формулювалися обов’язкові ознаки осіб, яким на законних підставах дозволено брати участь у бойових діях (комбатантів). Представниками збройних сил (що розповсюджувалось як на кадрових військових, так і на ополченців та добровольців) визнавались особи, які:
- перебували під командуванням відповідального за дії своїх підлеглих командира;
- постійно носили добре помітний з певної дистанції розпізнавальний знак;
- відкрито носили при собі зброю;
- вели бойові дії із дотриманням законів та звичаїв війни.
Перелічене вище розповсюджувало на них чинність законів війни і передбачені останніми права та обов’язки. До комбатантів відносилося так само і населення певної території, що у разі загрози окупації стихійно бралося за зброю із наближенням ворожих військ, не маючи часу організуватись належним чином у військові формування (за умови дотримання ним законів та звичаїв війни).
Усі інші особи відносилися до некомбатантів, тобто не визнавалися правомірними учасниками бойових дій, не повинні були піддаватись нападу і брати участь у війні. Якщо ж вони порушували цю заборону, то втрачали право на повагу до їх прав і привілеїв та на розсуд воюючої сторони могли бути притягнуті до відповідальності за свої дії.
Важливість статусу комбатанта / некомбатанта не можна перебільшити. Під час франко-прусської війни 1870-1871 рр. (коли французька армія зазнала поразки, а імператор Наполеон III опинився у полоні) Уряд національного порятунку залучив до бойових дій частини з іррегулярних бійців – місцевого ополчення, або мобільної гвардії (від франц. Garde Mobile), членів стрілецьких клубів, чи вільних стрільців (від франц. Franc-Tireur). Влада не спромоглася належним чином екіпірувати ці формування (не надала формений одяг, особисті документи, навіть сучасну зброю). Прусська армія відмовилася визнавати за ними статус комбатантів (який у той час визначався лише у порядку звичаїв війни). Посилаючись на відсутність у нового противника форми, знаків розрізнення та документів, пруссаки не брали полонених, а усіх захоплених розстрілювали на місці. Коли ж французи перейшли до партизанської війни, Пруссія запровадила жорсткий терор на окупованій території стосовно цивільного населення: взяття і страта заручників та спалення населених пунктів виправдовувалися репресаліями у відповідь на засідки та напади з-за рогу. Тому у Брюсселі Франція, підтримана Великою Британією (яка вважала франтірерів сухопутним аналогом морських каперів) та більшістю невеликих європейських держав (здебільшого нездатних сформувати та утримувати потужні армії), висловилася на підтримку визначення комбатантів та розповсюдження його на ополченців та волонтерів.
У проекті Мартенса також констатувалося, що право воюючих сторін застосовувати ті чи інші засоби та методи ведення бойових дій не є необмеженим. Встановлювалося, що облоги та бомбардування допустимі лише щодо фортець та захищених міст і селищ, заборонялося віддавати їх на розграбування після взяття штурмом, а так само і бомбардувати населені пункти, оголошені відкритими або незахищені. Воюючі сторони зобов’язувалися (на умовах взаємності та поваги до воєнної честі) виконувати досягнуті домовленості щодо капітуляції та перемир’я. Запроваджувались ознаки, що дозволяли ідентифікувати конкретні категорії осіб (шпигунів, військовополонених тощо), встановлювався їх правовий статус, визначалися привілеї (за наявності) та відповідальність у разі зловживання. При цьому (у частині поводження із хворими, пораненими та медичним персоналом) Мартенс цілком слушно запропонував розповсюдити чинність Женевської конвенції про поліпшення долі поранених на полі бою 1864 р. як держави-учасниці війни, так і на нейтральні країни.
На превеликий жаль, двохмісячне обговорення (із 27 червня до 27 серпня) не призвело до позитивного результату. Учасники конференції відхилили проект, причому не через незгоду з його окремими положеннями, а через несприйняття самої ідеї про можливість якогось обмеження війни правилами її ведення. Запропонований Мартенсом документ був прийнятий лише як декларація, а отже, не мав загальнообов’язкової сили.
Тим не менше саме по собі проведення конференції мало величезне значення в історії міжнародного права в цілому та міжнародного гуманітарного права зокрема як перша спроба кодифікувати закони та звичаї ведення сухопутної війни. Більше того, положення Брюссельської декларації 1874 р. майже без змін увійшли були до текстів відповідних Гаазьких конвенцій 1899 та 1907 рр.
Література:
1. Декларация об отмене взрывчатых и зажигательных пуль : принята 29 ноября 1868 года [Електронний ресурс] : Режим доступу – http://zakon2.rada.gov.ua/ laws/show/995_195.
2. Дельбрюк Г. История военного искусства: В 4-х томах. – Т. 3. Средневековье / Г. Дельбрюк ; пер. с нем. А. К. Рачинского. – СПб. : Наука, 1996. – 450 с.
3. Мартенс Ф. Ф. Восточная война и Брюссельская конференция 1874-1878 гг. / Ф. Ф. Мартенс. – СПб. : Изд-во Мин-ва путей сообщений, 1879. – 644 с.
4. Флори Ж. Идеология меча / Ж. Флори ; пер. с фр. М. В. Некрасова. – СПб. : Евразия, 1999. – 314 с.
5. Instructions for the Government of Armies of the United States in the Field (Lieber Code) : dated April 24th, 1863 [Електронний ресурс] : Режим доступу – https://ihl-databases.icrc.org/ihl/INTRO/110.
6. Project of an International Declaration concerning the Laws and Customs of War : dated August 27th, 1874 [Електронний ресурс] : Режим доступу – https://ihl-databases.icrc.org/applic/ihl/ihl.nsf/INTRO/135?OpenDocument.
|