Становлення державного ладу Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) і Української Народної Республіки доби Директорії (УНР доби Директорії) у 1918-1919 рр. зумовили необхідність реформування органів судочинства, яке відбувалося під впливом революційних суспільно-політичних подій. Питання організації судових органів ЗУНР та УНР доби Директорії є особливо важливим правовим явищем в контексті осмислення історико-правового досвіду в сфері становлення вітчизняного судоустрою. Водночас означена проблема залишаться актуальною тому, що надає можливість більш уважного звернення до першоджерел даного періоду та їх ґрунтовного опрацювання.
Внаслідок розпаду Австро-Угорської й Російської монархій та утворення на їх теренах нових держав взагалі й ЗУНР та УНР доби Директорії зокрема об’єктивно виникла потреба формування нових органів влади, управління та суду. Процес створення вітчизняних судових органів в ЗУНР та УНР доби Директорії мав як спільні, так і відмінні риси, порівняльно-правовий аналіз яких дозволить простежити основні тенденції формування та функціонування судової гілки влади республік.
Становлення і розвиток судових органів ЗУНР характеризувалися їх трансформацією при тенденції збереження попереднього позитивно апробованого на західноукраїнських землях судоустрою в активну його перебудову відповідно до потреб тогочасного суспільного життя. На етапі становлення, основою організації судової системи в республіці стала австрійська судова система [1, с. 75]. В свою чергу, розбудова судоустрою УНР доби Директорії базувалася на фактичному відновленні судової системи часів Центральної Ради УНР і створенні судових інституцій з яскраво вираженим національним характером паралельно зі збереженням окремих їх видів російсько-імперської доби [1, с. 100]. Загалом, формування судової гілки влади в умовах творення національної державності ЗУНР та УНР у 1919 р. було особливо проблемним внаслідок негативного впливу війни, що зумовила політичну нестабільність і соціально-економічну кризу. Нормативно-правовою основою організації і функціонування системи загальних судових органів в ЗУНР стали 23 правові акти, особливе місце серед яких зайняв Закон «Про тимчасову організацію судів і власті судейської», прийнятий Українською Національною Радою 21 листопада 1918 р. Положення вказаного нормативно-правового акту мали на меті збереження австрійської моделі з обов’язковим наповненням її національним змістом, а саме: продовжували діяти правові акти у сфері здійснення судочинства за умови їх відповідності державній політиці ЗУНР (§1); судові ланки, які функціонували в межах юрисдикції колишнього цісарсько-королівського Вищого крайового суду у Львові ставали судами Західноукраїнської Народної Республіки (§3); судові установи відтепер виносили вирок від імені ЗУНР (§9); відбулося перейменування цісарсько-королівського повітового і окружного судів на повітовий і окружний суди Західноукраїнської Народної Республіки; за цісарсько-королівськими крайовими судами у Львові і Чернівцях відтепер закріплювалася назва «Окружний Суд Західноукраїнської Республіки» у Львові і Чернівцях відповідно (§6); найвищою судовою інстанцією республіки в повинен був стати Найвищий Державний Суд у Львові, в майбутньому утворений окремим законом (§ 10). Відповідно до § 4 Закону «Про тимчасову організацію судів і власти судейської» від 21 листопада 1918 р. правонаступником колишнього австрійського Міністерства судівництва проголошувався Державний Секретаріат Судівництва ЗУНР як окреме міністерство у складі Державного Секретаріату, функціональним призначенням якого було кадрове, організаційно-правове і матеріально-технічне забезпечення формування і функціонування системи судочинства новоствореної республіки [2, с. 33-34].
Правове регулювання судоустрою УНР доби Директорії в свою чергу здійснювалося окремими нормативно-правовими актами, кожен з яких закріплював статус певної судової ланки. Окремим Законом «Про відновлення діяльності Генерального Суду під назвою «Найвищий Суд» » від 2 січня 1919 р. було ліквідовано Державний Сенат періоду Гетьманату і утворено «Найвищий суд Української Народної Республіки», який повною мірою можна вважати правонаступником Генерального Суду УНР доби Центральної Ради. Структурними одиницями вищого судового органу УНР доби Директорії були Цивільний, Карний та Адміністративний департаменти; йому було надано весь загал функцій «Російського Правительствуючого Сенату», а також касаційні функції Головного військового суду [4, с. 23]. Окремою низкою нормативно-правових актів було визначено і закріплено особливості функціонування апеляційної інстанції, зокрема було прийнято закони «Про скасування Закону бувшого гетьманського уряду від 9 липня 1918 р. «Про Судові палати і Апеляційні суди» від 24 січня 1919 р., «Про утворення Харківського і Одеського Апеляційних судів і відновлення Київського Апеляційного суду» та інші. Положення вищезазначених актів передбачали скасування Київської, Харківської та Одеської Судових палат і створення Харківського та Одеського Апеляційних судів, відновлення діяльності Київського Апеляційного суду з його попередніми повноваженнями [1, с. 101]. Нарешті роль першої інстанції в окремих цивільних і карних справах виконували окружні суди та мирові судові інституції, місце в системі судів УНР доби Директорії яких регламентували Постанова «Про тимчасові правила обрання присяжних засідателів» від 9 січня 1919 р., Закон « Про вибори та призначення мирових суддів» від 19 лютого 1919 р., Закон «Про поширення компетенції мирових суддів по карним та цивільним справам» та інші нормативно-правові акти.
Отже, системи загальних судів ЗУНР і УНР доби Директорії характеризувалися чіткою ієрархічністю і спеціалізацією, що сприяло ефективному здійсненню правосуддя. Водночас існували й певні недоліки у функціонуванні судоустрою республік. Наприклад, не було практично реалізовано положення Закону ЗУНР «Про тимчасову організацію судів і власти судейської» від 21 листопада 1918 р. щодо створення Найвищого державного суду через складне зовнішньо-політичне становище. Натомість, розпорядком Державного Секретаріату судочинства від 8 березня 1919 р. було утворено окремі судові сенати II і III інстанції при окружному суді в Станіславові [2, с. 274]. В свою чергу функції як мирових, так і вищих судових установ УНР доби Директорії також були закріплені лише законодавчо, оскільки практичну реалізацію їх компетенції унеможливлювали безперервні бойові дії, що особливо негативно впливало на розвиток і функціонування судової системи УНР.
Від початку творення державності ЗУНР і УНР доби Директорії, внаслідок складної внутрішньої ситуації й загалом умов воєнного часу, об’єктивно виникла потреба формування військової юстиції. Згідно з розпорядженням Державного Секретаріату Судівництва від 16 листопада 1918 р. і розпорядженням Державного Секретаріату від 3 грудня 1918 р. у ЗУНР була створена окрема система військових судів. Структурними елементами цієї системи були наступні установи: 1) загальні військові суди, зокрема окружний військовий суд, обласний військовий суд і Найвищий військовий трибунал (розглядали цивільні та кримінальні справи військовослужбовців відповідно як перша, апеляційна і касаційна інстанції); 2) польові суди як надзвичайні органи військового судочинства (функціонували з метою вирішення кримінальних справ, пов’язаних із вчиненням військовими і цивільним населенням злочинів проти безпеки, цілісності та обороноздатності держави); 3) військові доразові суди як тимчасові надзвичайні органи військового судочинства при польових судах (вирішували кримінальні справи про особливо тяжкі злочини військовослужбовців і цивільних осіб); 4) військові «суди честі» як тимчасові військові суди (утворювалися з ініціативи офіцерів Української Галицької Армії для вирішення справ про притягнення до дисциплінарної відповідальності конкретного військового) [4, с. 5]. Так само складні умови державного розвитку УНР доби Директорії зумовили необхідність створення системи військових судів. Правовою основою їх формування та функціонування, є Закон Директорії «Про деякі зміни і доповнення Закону 21 червня 1918 р. «Про організацію військових судових інституцій та їх компетенцію» і Закону 30 травня 1918 р. «Про підсудність військовим судам, та про скасування законів 8 листопада 1918 р. і 6 жовтня 1919 р.»». Структурними елементами вищезгаданої системи були: 1) військово-польові суди (розглядали справи щодо військових і цивільних осіб у випадку убивства, розбою, грабежу, збройного нападу на військових, озброєного опору владі та ін.); 2) штабні суди (вирішували справи щодо військових і загально-кримінальних злочинів, покараннями за які були відання до дисциплінарних частин, позбавлення волі або ж «прав і переваг» на певний строк); 3) вищі військові суди (функціонували з метою вирішення всіх справ у злочинах військових, військовополонених, цивільних осіб, які мешкали на окупованих територіях, окрім тих, що були підсудні штабовим судам) [1, с. 107].
Отже, аналіз перебудови систем судових органів ЗУНР і УНР доби Директорії дає підстави розглядати їх як важливу ланку функціонування державного механізму республік. Документи, що характеризують особливості судоустрою ЗУНР та УНР доби Директорії, являють собою цінний історико-правовий матеріал, який надалі доцільно досліджувати для удосконалення сучасної судової влади України.
Література:
1. Єфремова Н.В. Суд і судочинство в Українській Народній Республіці, Українській Державі, Західноукраїнській Народній Республіці (1917-1920 рр.). Н. В. Єфремова, Б. Й. Тищик, В. Т. Марчук. Одеса; Львів: Фенікс, 2007. 275 с.
2. Західно-Українська народна республіка 1918-1923. Документи і матеріали. У 5 т. ‒ Том 2 / Керівник, відп. ред. О. Карпенко. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001. ‒ 712 с.
3. Вістник Державних Законів для всіх земель УНР. 1919. Вип. 7. С. 23
4. Горуйко Х.П. Військові суди як складова частина судової системи ЗУНР /Х. п. Горуйко // Вдосконалення правового регулювання прав та основних свобод людини і громадянина: матер. щоріч. Всеукр. наук.-практ. конф. Молодих вчених (27-28 квітня 2012 р.). Івано-Франківськ, 2012. С. 3‒5
_________________________
Науковий керівник: Вовк Олександр Йосипович, кандидат юридичних наук, доцент, Київський національний університет імені Тараса Шевченка
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
