Рух до громадянського суспільства і правової держави є одним із основних напрямків розвитку світового співтовариства, оскільки громадянське суспільство виступає своєрідним фундатором правової демократичної держави. Становлення та розвиток громадянського суспільства нерозривно пов’язані з новими політичними та економічними умовами життя країни.
Громадянське суспільство - система взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян держави, їх об'єднань, що добровільно сформувалися та перебувають у відносинах конкуренції і солідарності, поза безпосереднім утручанням держави, покликаної створювати умови для їх вільного розвитку. Так, на думку М. В. Кравчука, громадянське суспільство – це суспільство з розвиненими відносинами між його членами, яке не залежить від держави, а лише взаємодіє з нею. Держава втручається в життя суспільства тільки у найважливіших питаннях, визначених законом [5, с. 66].
Початок формування громадянського суспільства у країнах Європи і Америки припадає на XVI - XVII ст. Вперше це поняття з'явилося в XVII ст. у працях Г. Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка й одержало фундаментальний розвиток у наступних століттях у роботах Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск'є, Г. Гегеля та ін.
В умовах сьогодення гостро постала проблема виробити критичний підхід до оцінки історичних процесів в Україні та визначити перспективні засади розвитку нашої держави. Розбудова громадянського суспільства передбачає роздержавлення суспільних інститутів, зменшення на них державного впливу. Україна наразі є перехідним суспільством, що, з одного боку, зміцнює регулювальну роль держави, а, з іншого боку, підкреслює необхідність наукових розробок щодо визначення шляхів перетворення держави на правову, а перехідного суспільства на громадянське. Громадянське суспільство, навіть в контекстах розвинутих демократій не видається фіксованим, раз і назавжди досягнутим станом, це - процес, який вимагає суспільно-громадянських зусиль задля його підтримки та відтворення у нових актуальних формах [4, с. 5].
Для України XX століття позначилось формуванням ідеї та інституцій громадянського суспільства. Етапи їхнього розвитку історично збігаються з періодами зростання політичної активності суспільства та періодами державотворення, відновлення державності. Пов’язано це, перш за все, з тим, що інституції громадянського суспільства можуть існувати та ефективно діяти лише за умов свободи, що відкриває можливість самореалізації особистості і суспільства, певного рівня розвитку політичної культури та суспільної свідомості, відповідних соціально-економічних і політико-правових умов. Складний шлях українського державотворення і тривалі періоди бездержавності зумовили і складність формування інституцій громадянського суспільства [8, с. 130].
Ідеологом «української справи» став лідер національно-визвольного руху початку XX століття М. Грушевський, котрий заявив: «Національна смерть, здавалося, вже віяла над ними. Але народні маси знайшли в собі невичерпну силу відродження, й те ж саме XVIII сторіччя, яке бачило найбільший занепад українського народу після попереднього піднесення, принесло з кінцем своїм основи відродження» [2, с. 139].Єдиний шлях досягнення поставленої цілі М. Грушевський вбачав у широкій національно-територіальній децентралізації держави, створенні культурно-національних автономій. М. Грушевський виходив з того, що основною рушійною силою прогресу суспільства є психологічні зміни: схильність людей до солідарності призводить до утворення держави. Важливою складовою політичного союзу людей він вважає розбудову громадянського суспільства. На думку соратника М. Грушевського, В. Винниченка національне визволення має здійснюватися одночасно з соціальними перетвореннями. Саме народ має стати рушійною силою революції, а тому треба піти назустріч його одвічним соціально-економічним прагненням [3, с. 759].
Державницька концепція В. Липинського обґрунтувала політичні засади діяльності гетьманату Павла Скоропадського та визначила роль національної еліти в становленні українців. Так, відповідно до його вчення: «Кожночасна національна аристократія мусить мати, крім матеріальної сили, ще й моральний авторитет в очах своєї нації. Без цих двох основних прикмет: матеріальної сили і морального авторитету – не має і не може бути національної аристократії. А без національної аристократії – без сильних і авторитетних праведників та організаторів нації в її тяжкій боротьбі за існування – немає і не може бути нації» [6, с. 137]. Отже, на його думку, якщо національна аристократія буде мати в очах народу моральний авторитет, то зможе зорганізувати навіть пасивну його частину. В. Липинський проголошує верховенство закону як єдиного регулятора суспільних відносин, наполягає на відповідальності перед громадянством, що є важливими складовими громадянського суспільства.
У 1959 році в Києві виникає перша організація шістдесятників «Клуб творчої молоді». Її членами були Л. Танюк, І. Драч, М. Вінграновський, І. Світличний, А. Горська, які своєю діяльністю протестували проти заідеологізованості в зображенні дійсності, виступали за відродження рідної мови, піднесення національної самосвідомості, людської гідності.
Новим ефективним засобом для активізації громадськості й захисту українських національних інтересів стала діяльність Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). Це була правозахисна організація, заснована М. Руденком, О. Бердником, П. Григоренком, І. Кандибою, Л. Лук’яненком, О. Мешко, М. Матусевичем, Н. Строкатою, О. Тихим. Підставою для утворення цієї організації були постанови про права людини Заключного акту Наради у справах безпеки й співпраці в Європі у Гельсінкі 1975 року. Згідно з основоположною декларацією УГГ, її метою було забезпечити виконання в Україні постанов Заключного акту: сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини; домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах з виконання Гельсінських угод, Україна як суверенна європейська держава і член ООН була представлена окремою делегацією; домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси з метою вільного обміну інформацією; вивчати факти порушення прав людини стосовно українців, котрі живуть в інших республіках, щоб надати тим фактам широкого оприлюднення. В 1988 році Українська Гельсінська група відродилася у формі спілки, котра відпрацювала конкретні засади функціонування, створення громадянського суспільства та незалежної держави, а саме: ліквідація цензури; звільнення політв’язнів, боротьба за дотримання прав людини (встановлення реальної свободи слова, волевиявлення, вільного поширення своїх ідей, створення творчих, наукових асоціацій); досягнення суверенітету України [1, с. 57].
Таким чином, можна стверджувати, що зроблені українською громадськістю під час національно-визвольних змагань спроби розбудувати державність засвідчили високу ступінь її самосвідомості. Проте, вузька соціальна база національно-визвольного руху, відсутність одностайності у діях лідерів призвели до їх поразки. В подальшому існування національної еліти в умовах тоталітарних, комуністичних, авторитарних режимів обмежили її можливості вести боротьбу за незалежність [1, с. 61]. Важливими формами існування громадянського суспільства в умовах радянської державності стали організації шістдесятників, дисидентів у 1960 - 1970-х роках та правозахисні організації УГГ, УГС 1970 - 1980-х років, що своїми протестами, акціями, творчістю, самвидавами закладали міцний фундамент для здобуття українським народом незалежності в 1991 році [7]. Падіння комуністичних режимів породило нові дискусії з приводу формування та розвитку громадянського суспільства. Аналізуючи ставлення українців до інституцій громадянського суспільства, варто зазначити, що в нас ще не сформувалося усвідомлення його можливостей і не виникла самоідентифікація з його інституціями. Тож, в найближчій перспективі розбудова громадянського суспільства має рухатися у напрямку створення незалежних медіа; формування суспільних цінностей, таких як плюралізм, толерантність; підвищення соціальної активності громадян; опанування правовою культурою.
Література
1. Бондаренко Н. О. Громадянське суспільство в Україні: історико-правові аспекти становлення та розвитку. URL: http://forumprava.pp.ua/files/057-063-2017-5-9-.pdf (дата звернення 21.04.2018 р.).
2. Грушевський М. С. Твори: у 50 т. Т. 4. Кн. 1 / Відп. ред. П. Сохань. Львів: Світ, 2007. 407 с.
3. Демиденко Г. Г. Історія вчень про право і державу: хрестоматія для юридичних вузів і факультетів: 2-е вид., допов. і змін. Харків: Легас, 2002. 928 с.
4. Дубінський В. А., Нечитайло В. В. Становлення громадянського суспільства: європейський досвід та українські реалії: збірник матеріалів круглого столу. Кам’янець-Подільський, 2015. 42 с.
5. Кравчук М. В. Теорія держави і права (опорні конспекти). Тернопіль, 2018. 524 с.
6. Липинський В. К. Листи до братів-хліборобів: про ідею і організацію українського монархізму, писані 1919 - 1922 рр. Нью-Йорк: Булава, 1954. 580 с.
7. Ухач В. З. Історія держави і права України: Навчальний посібник (конспекти лекцій). Тернопіль: Вектор, 2011. 378 с.
8. Цокур Є. Г. Етапи становлення громадянського суспільства в Україні в контексті забезпечення легітимності політичної влади. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/xmlui/bitstream/handle/123456789/59797/12-Tsokur.pdf?sequence=1 (дата звернення: 02.05.2019 р.).
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
